Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Кодифікація права. Статути Великого князівства Литовського

Перші спроби кодифікації права у Литовсько-Руській державі датувалися серединою XV ст., коли було укладено судебник князя Казимира (1468 р.). Зміст Судебника обмежувався в основному нормами кримінального, кримінально-процесуального та адміністративного права. Усі інші правовідносини в кожній землі регулювалися залежно від норм місцевого звичаєвого права. Було кодифіковано імунітетні грамоти, які забезпечували привілеї та пільги шляхті. Систематизації підлягали норми державного права, що забезпечували суверенні права держави та обмежували владу Великого Князя.

Найбільшим здобутком у процесі систематизації права у ВКЛ стало укладення в XVI ст. трьох (редакцій) Литовських статутів. В основу цієї кодифікації було покладено принципи дотримання суверенності держави, єдності права, рівності перед законом (хоча саме право визнавало неоднакову правоздатність для різних категорій людей) і пріоритету писаних законів.

Роботи з підготування Першого Литовського статуту (Старого) проводилися впродовж першої чверті XVI ст. Основним джерелом цього статуту були адміністративна і судова практика державних органів, звичаєве право, норми писаного права, викладені в Судебнику 1468 р. і в раніше виданих грамотах (привілеях). Як джерело статуту були використані також норми "Руської правди", православного й католицького церковного права, а також окремі норми польського права, перероблені та пристосовані до умов феодалізму і місцевих потреб.

Дослідники (В. Пічета, Й. Юхо) зазначають, що, готуючи цей статут, його укладачі вперше вирішили низку винятково складних теоретичних і практичних питань, серед яких - розмежування норм права за окремими галузями, розташування їх у визначеній системі, уведення багатьох нових положень, що раніше були невідомі праву ВКЛ.

Статут 1529 р. був першим у Європі систематизованим зводом законів різних галузей права. Він юридично закріпив основи суспільного й державного ладу, правове становище класів, станів і соціальних груп населення, порядок утворення, склад і повноваження деяких органів державного управління Й суду.

У перших трьох його розділах містилися в основному норми державного права або ж принципові положення з інших галузей права, у четвертому і п'ятому - сімейно-шлюбне і спадкове, у шостому - процесуальне, у сьомому - кримінальне, у восьмому - земельне, у дев'ятому - лісове й мисливське, у десятому - цивільне, в одинадцятому, дванадцятому і тринадцятому - кримінальне й кримінально-процесуальне право. Розділи статуту поділялися на статті (артикули). Вважається, що спершу в статуті було 244 (або 245) статей, у 30-х роках XVI ст. до нього внесли доповнення і редакційні поправки. У результаті кількість статей збільшилася до 283.

Статут був типовою пам'яткою феодального права. Він забезпечував правову охорону прав і привілеїв стану шляхти, особливо верхівки класу феодалів - магнатів, обмежував права простих вільних людей і закріплював безправ'я людей залежних і челяді невільної. Перший Литовський статут послужив міцною основою для розвитку наступного законодавства та був головним джерелом при підготовці Литовського статуту 1566 р.

Соціально-економічні зміни, що відбувалися в середині XVI ст., викликали необхідність унесення змін до законодавства. До таких змін у першу чергу варто віднести зростання і зміцнення феодальної власності, посилення феодального гніту селян та їх обезземелювання внаслідок створення фільварків. Упродовж тривалого часу діяли старі норми права, що викликало критику різних прошарків шляхти. Велике невдоволення чинним правом висловлювали середня шляхта і "нові" великі феодали, тому що право не відображало реального економічного й політичного значення цієї частини шляхетського стану держави.

Другий Литовський статут було уведено в дію з березня 1566 р. Він не лише відобразив нагромаджені за чверть століття соціальні зміни, а й засвідчив зрослий рівень кодифікаторської техніки (Н. Яковенко). Згідно з привілеєм Люблінської унії 1569 р., Другий Литовський статут зберігав силу чинного законодавства на від'єднаних від ВКЛ та інкорпорованих до Корони Польської українських землях, де з плином часу дістав напівофіційну назву Волинського статуту (або волинського права). Усупереч указівкам низки сеймових постанов, Волинський статут жодного разу не був надрукований і поширювався лише у рукописних копіях.

Текст статуту складався з 14 розділів, кожний з яких поділявся на статті (артикули). У першому розділі було зібрано норми, що проголошували основні принципи права ВКЛ, а також норми, що належали до державного права й державних злочинів, у другому - норми, дотичні до оборони земської, у третьому - норми про права шляхти, у четвертому - про суддів і суди, у п'ятому - норми сімейно-шлюбного права, у шостому - про інститут опіки, у сьомому - про записи й продажі (про право відчуження маєтків за умови застави й продажі), у восьмому - спадкові, у дев'ятому - про земельні суперечки, у десятому - про лісові промисли, в одинадцятому - про насильства і злочини проти шляхти, у дванадцятому - про злочини проти простих людей, у тринадцятому - про майнові злочини, у чотирнадцятому - про злочини іншого характеру, зокрема про "вивід" феодально-залежних селян.

У цілому правові норми, викладені в Литовському статуті 1566 p.. відображали коло правовідносин того часу і цілком забезпечували державно-правовий захист інтересів стану феодалів. До найбільш важливих норм, викладених у статуті, належали норми державного права. Вони визначали територію держави, порядок утворення й діяльності державних органів, права і привілеї панівного стану. Статут 1566 р. законодавчо закріпив привілеї та чільну роль великих феодалів у державі.

За Литовським статутом 1566 р., до участі в обмеженні влади великого князя залучався й сейм. Питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових законів не могли вирішуватися великим князем із панами-радою келейно, а тільки на загальному сеймі.

Укладення в 1588 р. Третього Литовського статуту (Нового) мало на меті узгодити литовське право з польським. Це було викликано великими соціальними і політичними змінами, що сталися після втілення в життя реформи 1557 р. ("Устава на волоки") і акта Люблінської унії 1569 р. З цією метою 1569 р. було вперше створено комісію, якій доручалося узгодити статут із польським правом. Згодом була ще одна комісія, яка, ймовірно (Й. Юхо), и уклала Литовський статут 1588 р. До складу цієї комісії входили найбільш відомі юристи свого часу та окремі посадові особи ВКЛ.

Формально дія Третього Литовського статуту не поширювалася на українську територію, але поступово він витіснив звідси попередній, Другий Литовський статут, завдяки неодноразовим публікаціям: у 1588 p.- старобілоруською мовою, тобто в оригіналі, і лише до середини XVII ст. чотири рази (1614, 1619, 1623,1648 pp.) - польською.

Основне державно-правове значення Литовського статуту 1588 р. полягало в тому, що він законодавчо оформив збереження BKJ1 як самостійної держави всупереч акту Люблінської унії. Укладачі статуту не внесли до нього жодної норми, що могла би бути використана на шкоду державній самостійності ВКЛ.

Структурно Литовський статут 1588 р. складався з 14 розділів, у яких містилося 487 статей. До першого розділу увійшли різноманітні за характером норми, що їх можна переділити на дві групи: норми, що стосуються основних положень, і норми, що визначають покарання за державні злочини. Другий розділ охопив норми, що регулювали виконання військового обов'язку шляхтою. У третьому розділі було викладено норми державного права. Зокрема, проголошувалася недоторканність кордонів ВКЛ і збереження його самостійності. Панівний стан змушений був піти на поступки щодо простих людей. Так, до Литовського статуту 1588 р. було введено статтю про кримінальну відповідальність шляхтича за вбивство простої людини.

Видання цього статуту мало винятково важливе значення для подальшого розвитку права не тільки в Україні, а й у Білорусії та Литві. Він був важливим кроком у розвитку правової думки і відображав зміни, що сталися в економічному розвитку. Статут був написаний і видрукуваний друкарським способом староукраїнською (старобілоруською) мовою, що робило його зрозумілим усьому населенню. Про те, що цю систематизацію було проведено на високому науковому й практичному рівні, свідчить той факт, то Литовський статут діяв до 1840 р.

Аналізуючи Литовські статути, вчені звертають увагу на певний дуалізм їхніх норм. З одного боку, там містилися норми, що закріплювали нерівність людей, права і привілеї стану шляхти, норми, що принижували людську гідність простих людей. З іншого боку, до Литовських статутів було введено прогресивні на той час норми, що відображали розвиток товарно-грошових відносин і появу паростків капіталізму, ідей Реформації і гуманізму. Наприклад, проголошувався принцип рівності всіх перед законом, хоча й закон не був рівним для всіх, обмежувалися джерела холопства, встановлювалася кримінальна відповідальність шляхтича за вбивство простої людини, обмежувалася можливість застосування покарання до неповнолітнього, надавалися ширші прана власникам відчужувати свої маєтки, проголошувався принцип віротерпимості. Деякі норми обмежували владу господаря (князя) і правлячої верхівки. Ряд статей зобов'язували великого князя і державні органи управління діяти відповідно до закону, піклуватися про інтереси держави й народу. Цю ідею особливо виразно було висловлено у передмові до Литовського статуту 1588 р. Укладачі й редактори внесли низку прогресивних норм, що в підсумку висунуло Литовські статути на одне з перших місць серед пам'яток феодального права європейських країн. А Третій Литовський статут (1588 р.) у сучасній літературі вважають перехідним документом від середньовіччя до нового часу. Водночас Литовський статут став такою пам'яткою феодального права, яка у своїх трьох редакціях зберігала руські правові традиції, і послідовно відображала суспільні зміни.

Отож, огляд найважливіших джерел права, що діяли на українських землях ВКЛ, залежно від форми, порядку видання й суб'єкта, від якого вони виходили, можна переділити на кілька груп. Найдавнішою формою законодавчих актів були листи або грамоти, згодом названі привілеями. Сеймові постанови як поточне законодавство називались ухвалами, статутами або конституціями. Адміністративні та судові акти оформлялись у вигляді вироків, декретів, відповідей князя або листів чи грамот. Чіткого розмежування між цими актами не було. А найвизначнішим результатом процесу систематизації правових норм у Литовсько-Руській державі стали Литовські статути. Вони дають найбільш повне уявлення про основні інститути цивільно - і кримінально-правового регулювання тієї доби.