Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Джерела права Литовсько-Руської держави

Базою формування литовської правової системи на українських землях стали норми "Руської правди" та українського звичаєвого права. Розвиток нормотворчої діяльності великого князя разом із радою і вальним сеймом у XV і особливо у першій половині XVI ст. привів до звуження сфери дії звичаєвого права та встановлення пріоритету законодавства.

Головними джерелами писаного права, що закріпили основи суспільного й державного ладу в період до укладення Литовських статутів були законодавчі акти, що видавалися від імені великого князя у формі привілеїв (грамот, листів). Акт іменувався привілеєм, якщо був написаний латинською мовою, та грамотою або господарським листом, якщо староукраїнською (старобілоруською). Залежно від територіального поширення розрізняли земські, обласні, волосні та міські привілеї (грамоти). Земські мали загальнодержавне значення, дія інших стосувалась окремих територіальних одиниць чи поселень.

На правовому статусі руських (українців, білорусів) особливо позначилися декілька земських привілеїв. Перший привілей від 20 лютого 1387 р. був направлений на насадження католицизму в Литовській державі. Привілей обіцяв кожному лицареві чи боярину, хто прийняв цю конфесію, а також його нащадкам повну можливість володіти, користуватися, продавати, відчужувати, змінювати, дарувати відповідно до своєї доброї волі й бажання замки, волості, села - все, чим він володів за батьківською спадщиною.1

Другий привілей, виданий 22 лютого 1387 р., зобов'язував усіх жителів Литовської держави переходити в католицьку віру з усякої іншої віри (конфесії). За цим документом усе католицьке духовенство: церкви, монастирі та феодально-залежні від них люди вивільнювалися з-під державної юрисдикції. Католикам заборонялися шлюби з православними доти, доки останні не приймали католицької віри. Маєтки, передані католицькому духовенству, звільнялися від будь-яких служб і повинностей на користь держави.

Городельський привілей, виданий 1413 р., мав на меті зміцнення й розширення католицизму. З метою піднесення феодалів-католиків над іншими феодалами й надання їм ореолу знатності, статті З і 12 документа встановлювали переваги й порядок наділення гербами, отриманими від польських феодалів. В інших статтях цього привілею було викладено обіцянки пільг і переваг тим із феодалів, які приймуть католицизм. За цим актом, усі не католики, в основному православні, що складали переважну більшість населення, не повинні були допускатися на державні посади і не могли бути членами державної ради. Отже, прихованою метою Городельського привілею було розпалювання релігійної ворожнечі в державі, гоніння на всіх некатоликів, а отже - підрив єдності феодалів, а також єдності простого народу.

В обласних грамотах, які, зазвичай, видавалися на прохання князів, шляхтичів, бояр чи земян (власників невеликих земельних угідь, за володіння якими вони відбували державну, тобто військову, службу) значна увага приділялася забезпеченню охорони майнових та особистих прав заможних прошарків населення. Приміром, обласні привілеї гарантували право вдів на володіння маєтками після смерті чоловіків, а також забезпечували всім жінкам право виходу заміж без утручання посадових осіб.

Видання волосних привілеїв в основному було спрямовано на правове закріплення повинностей і деяких прав населення. Вони визначали розмір багатьох повинностей населення (податки грошима, продуктами праці, полювання, промислів, різні роботи). Найчастіше волосні привілеї видавалися за формулою: "до волі й ласки нашої господарської", тобто до нової постанови адміністрації. У випадках, коли такої вказівки не було, передбачалося, що вони повинні діяти безстроково. Волосні привілеї деякою мірою регулювали діяльність виборних осіб - старців, які обиралися з багатших селян і міщан.

Грамоти (привілеї) мешканцям міст, що видавалися впродовж ХІУ-ХУІ ст., виводили міста з-під підпорядкування органів місцевої територіальної адміністрації. Вони засновували особливі міські органи за зразком німецьких міст (магдебурзьке право). Правовідносини міщан між собою, з іншими прошарками населення й державою регулювалися місцевим звичаєвим правом, грамотами на магдебурзьке право і правовими нормами, що містилися в інших грамотах, сеймових статутах, Литовських статутах, а також у статутах цехів і братств.

За грамотами, що надавали магдебурзьке право, міщани звільнялися від низки феодальних повинностей, які вони раніше відбували разом із селянами певної землі чи волості. Якщо раніше повинності міщан визначалися нормами звичаєвого права, то після їхнього відділення від волості вони стали регламентуватися правовими актами. Оскільки у мешканців різних міст були неоднакові повинності, то грамоти, видані городянам, мали індивідуальний характер для кожного міста.

Своєрідними джерелами права на українських землях ВКЛ стала адміністративно-розпорядницька діяльність великих князів литовських. Оскільки законодавча діяльність центральних органів державної влади була тісно пов'язана з адміністративно-розпорядницькою, то не було чіткого розходження між актами законодавчими й виконавчо-розпорядницькими. У порядку адміністративно-розпорядницької та судової діяльності великий князь разом із панами-радою розглядав скарги й чолобитні прохання від різних груп населення та окремих осіб, наділяв землею й маєтками, призначав на посади. Від імені князя й ради укладалися міжнародні договори, давалися інструкції послам, здійснювалося керівництво центральними й місцевими органами управління. Усі ці дії оформлялись у формі договорів, інструкцій, листів, грамот, привілеїв, статутів, універсалів, артикулів, вироків і декретів.

Отже, впродовж XV - першої половини XVI ст. у Литовсько-Руській державі чітко визначилася чинність законодавчих актів у просторі. Окремі із законів мали силу на території не всієї держави, а тільки окремих областей. Окрім розмежування чинності законодавчих актів у просторі, праву (як і судоустрою) цього періоду було властиво поняття чинності закону щодо окремих категорій осіб. У цьому аспекті його норми можна кваліфікувати як корпоративні. Відособленим було право для релігійних конфесій, суспільних станів - шляхти, духовенства, міщан, селян (певною мірою), національних меншин - євреїв, вірменів, татар.