Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Основні напрями й результати законодавчої діяльності

На території ЗУНР, згідно з постановою УН Ради, у галузях цивільного, кримінального і процесуального права використовувалося старе австрійське законодавство, якщо воно не суперечило цілям Української держави. Австрійсько-імперська система законодавства небезпідставно вважалася однією з основ забезпечення стабільності в державі до часу ухвалення власних нормативних актів.

Особливістю законодавчої діяльності ЗУНР була її соціальна спрямованість. Умовно ЗУНР розвивала своє законодавство у двох напрямах: соціально-політичному та соціально-економічному. Глибокі революційні зміни також відбулися в освіті, культурі тощо.

Злагодженому функціонуванню органів влади і управління, передусім, служило конституційне законодавство. Конституційні засади новоствореної Української держави визначав схвалений УН Радою "Тимчасовий основний закон" (13 листопада 1918 р). У ньому закріплювалося верховенство й суверенітет народу, який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися усі громадяни незалежно від національності, віросповідання та статі. Таким представницьким органом мав стати Сойм (Сейм), а до його обрання верховну (законодавчу) владу повинна була здійснювати Українська Національна Рада. Виконавчу владу віддано Державному Секретаріату. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі (потім тризуб), прапором - синьо-жовтий. Затверджено печатку Держави.

На вдосконалення політичної системи держави були спрямовані й інші конституційні закони - "Про вибори до Сойму Західної області Української Народної Республіки" і "Про скликання Сойму Західної області Української Народної Республіки". Цими нормативними актами визначався порядок обрання, скликання та діяльності нового парламенту (вибори мали відбутися у червні 1919 р.).

У республіці, яка стояла на принципах справедливого вирішення національного питання, важливого значення надавалося законодавству про мови. Одним з перших нормативних документів, що врегульовував мовне питання, було рішення Державного Секретаріату (10 листопада 1918 р.), в якому визначалося, що всі закони, урядові акти та інші правові документи, які мають загальнодержавне значення, слід публікувати у чотирьох мовах: українській і мовами офіційних національних меншин - польської, єврейської та німецької. Цим самим Державний Секретаріат намагався не тільки оперативно доводити до всього населення свої найважливіші рішення, але й завойовувати їхню прихильність до нової української влади.

Згодом використання української мови в різних сферах державного та господарського життя визначалося Законом "Про вживання мови у внутрішнім та зовнішнім урядуванні властей і урядів, публічних інститутів; державних підприємств на Західній області Української Народної Республіки" (15 лютого 1919 р.), яким затверджувався статус української мови як державної. Державні органи і службовці, публічні інституції і державні підприємства зобов'язували послуговуватися українською у внутрішніх та зовнішніх відносинах. Національним меншинам на законодавчому рівні гарантувалося право вживати в офіційних зносинах з державними властями, організаціями та установам, усно чи письмово,- рідну мову, а властям, державним інституціям відповідати громадянам їхньою мовою. Національним меншинам гарантувалося право вільно розвивати свої мови, культуру, мати школи, бібліотеки, видавництва, періодику.

8 квітня 1919 р. УН Рада прийняла Закон про громадянство і правовий статус чужинців ("Про право горожанства (громадянства) на Західній області Української Народної Республіки"). Згідно з цим Законом кожна особа, яка у день його оголошення належала до однієї з громад краю, вважалася громадянином 30 УНР. Рішення про надання громадянства чужинцям приймав Державний Секретаріат. В окремому параграфі Закону вказувалось, що громадяни Придніпрянської України - УНР - є тими самими громадянами 30 УНР. Процедура відмови від громадянства передбачала подання відповідної впродовж 1,5 місяця після публікації закону. Іноземці та без громадянства набували статус громадянина після п'яти років постійного проживання на території Республіки.

Одним із найважливіших соціально-економічних питань у державі залишалось земельне питання та його правове вирішення. Аграрна проблема в ЗУНР набула не тільки економічного, а й політичного значення, адже майже половина орних земель та пасовищ, більша частина лісів за Австрії у Галичині належали поміщикам і церкві, тоді як понад дві третини селянських господарств були дрібноземельними або "безземельними" (Б. Тищик).

Аграрну реформу на селі започаткував "Закон про привласнення великих фабулярних посілостей". Ним встановлювався порядок конфіскації земель у великих землевласників. Зокрема, націоналізовані землі переходили у тимчасове управління повітових земельних комісій, які розподіляли їх поміж селянами.

Завершити процес врегулювання аграрної проблеми в ЗУНР мав Закон "Про земельну реформу" (14 квітня 1919 р.), який передбачав конфіскацію земель поміщиків, церков і монастирів, а також набутих із метою спекуляції та тих, що не обробляли власники своїми силами. Варто зазначити, що прийнятий Закон мав компромісний характер: конфіскації підлягали землі великих землевласників, власників, які зі зброєю в руках воювали проти Української держави та земель, які перебували у державній власності Австро-Угорської монархії. А наділялись землею у першу чергу військовослужбовці української армії та безземельні й малоземельні селяни. До слова, земельний Закон ЗУНР значно відрізнявся від земельного Закону Центральної Ради УНР, за яким було конфісковано і передано у власність усі поміщицькі та церковні землі без викупу.

Робітничим законодавством було також встановлено 8-годинний робочий день та контроль над виробництвом. Однак дослідники (Б. Тищик) наголошують, що вирішення цих наболілих проблем було запізнілим, прийняті закони недосконалими (земельний закон а то й половинчастими (не було націоналізовано промислових підприємств). Фактично їх реалізацію відкладено до закінчення війни і скликання Сейму.

Органи влади ЗУНР також вживали заходів щодо підтримки культури і, зокрема, освіти. Серед законів і розпоряджень, які регулювали діяльність державних органів щодо створення власної освітньої системи були, передусім: "Про основи уладження шкільництва на Західній області Української Народної Республіки", "Про полегшення при іспитах учителів середніх шкіл", розпорядження "В справі приватних шкіл" та низка інших правових актів. Внаслідок прийнятих законодавчих актів було відкрито 30 середніх шкіл, з них 20 гімназій. Вчителів визнано державними службовцями та присвоєно службові ранги. З дозволу органів влади ЗУНР далі діяли польські та єврейські навчальні заклади. На вільні посади вчителів оголошувався конкурс у пресі. Для матеріальної підтримки вчителів та членів їхніх сімей прийнято ряд законів та розпоряджень про підвищення зарплати.

Отже, ЗУНР провадила активну законодавчу діяльність, яка вже тоді була зорієнтована на міжнародно-правові стандарти, відповідала їм і навіть дещо випереджувала (законодавство ЗУНР про мови). При розробці конституційних актів ЗУНР її керівники продовжували традицію "першої" УНР у питанні розбудови правової держави. Відкинувши ідею "трудового принципу", держава намагалася створити однакові умови щодо економічного та культурного розвитку як українців, так і представників національних меншин, визначаючи загальнолюдські цінності головним орієнтиром у законодавчій діяльності ЗУНР.