Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 3. Соціальна структура

Соціальна структура Київської Русі впродовж становлення і розвитку Давньоруської державності в IX-XIII ст. зазнала суттєвих змін і трансформацій. Найвиразніше вони простежуються в середовищі тогочасної елітної верстви, яка, власне, і перебувала в центрі уваги давньоруських літописців чи іноземних мандрівників. Низи суспільства, як це зазвичай буває, привертали менше уваги, тож досліднику важче реконструювати цей зріз соціальної будови держави.

Атрибутом феодального суспільства, основою добробуту і багатства, головним елементом правових відносин була власність на землю. Суб'єктами землекористування у Київській Русі стали общини, князі, бояри і церква. Общинна власність на землю мала колективний характер і базувалася на природному праві; князівська збільшувалася за рахунок загарбання чужих територій і освоєння пустопорожніх земель; боярські й церковні землеволодіння зростали завдяки князівським і приватним пожалуванням.

Радянські ідеологія та правова доктрина відкидали приватну власність узагалі й на землю зокрема. Тому дослідники намагалися довести відсутність власності на землю у феодальному суспільстві. Перебуваючи в полоні тих стереотипів, учені-історики та юристи зайве не зосереджувалися на проблемах землеволодіння, рідко вживали термін "приватна власність", замінюючи його на аморфніші соціально-економічні дефініції типу "феодальне землеволодіння", "феодальна маєтність", "феодальне помістя" тощо.

Насправді приватна (як, до речі, колективна, родинна) власність на землю досить рано утвердилася в Давньоруській державі. Статті 71-73 Розширеної редакції Руської Правди передбачають значний штраф (12 гривень - удвічі більший, ніж за вбивство простолюдина) за переорювання межі чи знищення межового знака. Купчі грамоти вносять ще більшу ясність: вказують на ціну тієї чи іншої ділянки землі, її розміри, межі. Це означає, що нерухомість (земля) на Русі перебувала у товарному обігу, а отже, мала приватновласницький характер. При цьому варто зауважити, що правова категорія "приватна земельна власність" доби Київської Русі не є тотожною сучасному її змісту. Про це зазначає дослід-ник-історик О. Толочко: "Земельна власність у ранньофеодальну епоху навряд чи включала, власне, землю, територію як необхідний компонент, оскільки була похідною від відносин влади феодала над людьми"1. Іншими словами, володіння землею давало феодалові змогу здійснювати позаекономічний примус виробника (селянина), воно не було причиною, а лише наслідком певних прав на залежну особу.

Таким чином, завдяки приватній власності на землю правитель Русі, князі, бояри і монастирі могли використовувати працю різних прошарків сільського населення і привласнювати її результати. Проаналізувавши статті Руської Правди, можна встановити ступінь залежності селян від феодала, з'ясувати правовий статус кожної групи.

За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі можна поділити на три категорії: а) панівна аристократична верхівка; б) особисто вільні верстви; в) феодально залежне населення.

Дослідники відзначають відносно ранню соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Найвищий щабель суспільної ієрархії посідав великий князь та місцеві (удільні) князі - феодальна знать. Економічною основою їхнього панування була феодальна земельна власність, а первісною формою реалізації - полюддя. Як уже зазначалося, останнє було інститутом прямого позаекономічного примусу населення, який засвідчував владу правителя на певній території. Державне й особисте князівське начала були ще недостатньо диференційовані. Але вже формувалися великокнязівський домен і домени окремих князів. То були маєтки, землі, угіддя, які належали феодалу на правах приватної власності. Про значні розміри домену Володимира Святославовича свідчить літопис, у якому йдеться про його пожертвування Десятинній церкві у Києві.

Місцевими (удільними) князями спочатку ставали племінні князі й вожді (світлі князі), підкорені київським князем. Згодом, наприкінці X ст., племінних володарів замінили найближчі родичі великих київських князів (сини та племінники) - князі-намісники. Князівське володіння охоронялося правом Київської Русі посиленими засобами і вищими санкціями, про що свідчать статті 19-28, 32-33 Короткої редакції Руської Правди.

До аристократичної верхівки належали також так звані старці, про яких літописи згадують як про радників князя. Вочевидь, це були представники племінної знаті, котрі долучалися до виконання судово-адміністративних функцій. Генетично пов'язаними з родоплемінною знаттю були й такі категорії соціальної верхівки Русі, як кращі мужі, княжі мужі.

Княжі воїни, дружинники і представники місцевої знаті утворювали прошарок бояр. Вони поділялися на "великих" і "малих"; крім них, існували ще й земські (місцеві) бояри. Великих бояр князь призначав на посади воєводи, тисяцького, а малі ставали соцькими, десяцькими, тіунами, огнищанами, дворецькими тощо, тобто представниками нижчих щаблів князівського адміністративного і судового апаратів.

За Середньовіччя феодали були пов'язані системою васальних відносин. Ллє, на відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися правом спадкового володіння вотчинами. Боярське успадкування вотчин зберігалося навіть із переходом від одного князя до іншого. Бояри в багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади у князівській адміністрації. Малі бояри нерідко отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові власники земель могли ці землі викупити й перетворити їх на вотчини. Верства бояр не була замкненою кастою. За визначні заслуги перед князем до неї міг увійти представник нижчих суспільних верств.

Привілейований прошарок давньоруського населення становили купці. Традиційного для Середньовіччя поділу їх на гільдії ще не існувало, але серед них вирізнялася група, котра діставала від князя грамоту на заморську торгівлю й мала назву "гості". Нерідко ними ставали наближені до князя особи з-поміж князівської адміністрації.

До привілейованого населення належало духовенство. Із запровадженням та поширенням християнства церква стає великим феодалом. Дедалі частіше землі дарують монастирям і церквам, тож ті ставали значними землевласниками. Але, на відміну від середньовічних західноєвропейських держав, де католицька церква відігравала першорядну роль у політичному житті, на Русі православна церква була на другорядних позиціях, підпорядкована державі. Духовенство поділялося на біле (парафіяльне духівництво, що не давало обітниці не вступати до шлюбу) і чорне (ченці та черниці, котрі жили в монастирях). З останньої категорії обирали осіб на найвищі церковні посади. Серед духовенства були вихідці з різних соціальних верств. Князі та бояри досить часто ставали засновниками монастирів чи багато жертвували на будівництво храмів.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріпили особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, перш за все у Руській Правді. За вбивство княжого мужа передбачено було штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19,22 Короткої редакції; статті 1,3 Просторової редакції). Посилено захищав честь і гідність членів сімей аристократичної верхівки Церковний статут Великого князя Ярослава. За примушування огнищанина без санкції князя до випробування залізом (ордалії) штраф передбачався вчетверо вищий, ніж за "муку" смерда (ст. 38 Короткої редакції; ст. 78 Просторової редакції). Бояри і дружинники користувалися привілеями при передачі майна у спадок (статті 90, 91 Просторової редакції). Феодали не платили данини, мали інші привілеї, не зафіксовані, щоправда, у правових пам'ятках. Це виділяло їх з-поміж решти населення держави.

Прошарок особисто вільних непривілейованих верств у Київській Русі був незначний. Вільне населення позначалося у документах загальним терміном "люди". Сюди належали переважно вільні общинники. Вони підлягали феодальній експлуатації, сплачуючи данину. Спочатку її збирали "з диму" (з кожного дому). Згодом, коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а власність феодалів на землю відкривала можливості позаекономічного примусу населення, розмір данини встановлювали залежно від кількості та якості землі, яка була у користуванні в селян.

Феодали постійно тиснули на селянську общину, захоплювали общинні землі, угіддя, що призводило до розорення общинників і поповнення залежних категорій населення. Стійкість общини підривала і великокнязівська влада, яка накладала на неї високі податки, побори, різні повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, через що община підпадала під вплив місцевих феодалів, а ті робили все, щоб безповоротно перетворити общинників на залежних селян.

Перетворенню вільних общинників на феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихії, набігів кочівників, що змушувало їх іти до феодала по допомогу. Феодальні усобиці теж нерідко призводили до збідніння сільських людей; вони намагалися домогтися заступництва могутнішого феодала, а ті перетворювали їх на підданців, примушуючи працювати на себе.

Особисто вільними селянами були смерди (назву вважають запозиченою з перської мови). У суспільстві вони посідали проміжну позицію між князівськими дрібними службовцями (міністеріалами) і "людьми" селянської общини. Смерд мав право обирати місце проживання, звертатися особисто по захист до суду. Основним його обов'язком була сплата князям, боярам та іншими землевласникам данини, а також відбування військової повинності у феодальному ополченні.

Особиста недоторканність смерда обмежувалася "княжим словом" (ст. 78 Просторової редакції). Він разом із сім'єю господарював у своєму "селі" відокремленому поселенні на землі, наданій феодалом за умови всілякої служби на нього. Цю землю вважали феодальною, про що говорить ст. 90 Просторової редакції, згідно з якою, у разі смерті смерда, що не мав синів-спадкоємців, землю повертали назад князеві. За право володіння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину. Свідченням залежного становища смерда є обставина, що штраф за його вбивство був такий самий, як і за вбивство холопа (ст. 80 Просторової редакції).

Смерд, який заслужив довіри князя, міг стати його службовцем - ємцем, отроком, дітським, старостою. Це відкривало можливості для просування ієрархічною драбиною. Але смерда-боржника могли перетворити на феодально залежного закупа.

Відсутність у джерелах чітких згадок про смердів, суперечливість їхнього статусу зумовили появу серед дослідників різноманітних точок зору про цю категорію населення Давньоруської держави.

До особисто вільної соціальної верстви належала також більшість лиського населення: ремісники, котрі поділялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в ремісницькі корпорації (цехи); дрібні торговці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники і торговці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки ірішми, продуктами виробництва, відробляли на будівництві міських укріплень, служили в ополченні тощо.

Феодально залежне населення складалося з напівзалежної та повністю залежної верстви. Першу утворювали рядовині - особи, які перебували в тимчасовій економічній чи особистій залежності внаслідок укладення договору - "ряду". Причому кредитором рядовича не обов'язково мав бути феодал - будь-яка вільна особа - смерд, купець, ремісник, представник духовенства тощо. Рядовичі так само могли належати до будь-якої верстви населення.

Численним різновидом рядовичів були закупи селяни, які внаслідок розорення змушені брати у свого феодала "купу" (позику грішми) і за це відпрацьовувати в його господарстві. Від рядовича закуп відрізняйся тим, що він був пов'язаний відносинами лише зі своїм феодалом і перебував у фінансовій та особистій залежності від свого кредитора. Багато статей Руської Правди, присвячених закупництву (статті 56-64. 66 Просторової редакції), свідчать, що ця категорія селян була широкою. З формально-юридичної точки зору закуп був нібито особисто вільним: вчасно виконавши боргові зобов'язання, він міг покинути свого покровителя. Але фактично цей стан закріплювали за особою довічно, його навіть передавали у спадок.

Позитивом у соціальному становищі закупа було те. що він не був покинутий суспільством напризволяще і разом із сім'єю не приречений на голодну смерть. Феодал наділяв його землею, сільськогосподарським знаряддям, робочою худобою. У документах такого не зазначено, але, очевидно, смерд отримував від феодала і якесь примітивне житло. У закупа могло бути і власне господарство, худоба, знаряддя праці. Але становище закупа було підневільним. Він мав виконувати сільські роботи, працювати "на полі" (ст. 57 Просторової редакції), доглядати хазяйську худобу, випасати її, заганяти у двір та зачиняти в хліві (ст. 58 Просторової редакції).

Закупів істотно обмежували в правах. За втечу від господаря їх перетворювали на повних ("обельних") холопів. За крадіжку, скоєну закупом, відповідав його господар (ст. 64 Просторової редакції), проте за це закуп теж ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню "за діло" (за провину), але не міг бити його без провини (ст. 62 Просторової редакції). Проте таке застереження не дуже захищало закупа від свавілля феодала, оскільки довести свою правоту підвладна особа навряд чи змогла б.

Дещо ширше захищає закупа ст. 61 Просторової редакції, яка забороняє кредитору продавати його у холопи під страхом сплати штрафу. При цьому закуп здобував волю, автоматично звільнявся від боргових зобов'язань. У незначних справах закуй міг виступати в суді як свідок, а також мав право звертатися до суду зі скаргою на свого господаря.

Ізгої (від "гоїти" - жити) становили численну групу феодально залежного населення. Сюди належали люди "зжиті", вибиті зі звичної життєвої колії, позбавлені свого попереднього стану. Вони бували вільні й залежні. Різниця полягала в тому, з якого соціального середовища особа потрапила в ізгої. Тут могли бути як жителі міст, так і селяни, колишні невільники і представники феодального класу, збанкрутілі купці й розорені общинники. Чимало з-поміж залежних ізгоїв було холопів. Вони не поривали зв'язків із колишнім господарем і залишалися під його владою. Траплялися випадки, коли холоп, отримавши свободу, не бажав служити своєму феодалу, ставав вільновідпущеником і потрапляв у залежність від церкви. Руська Правда (ст. 1 Короткої редакції; ст. 1 Просторової редакції) охороняла життя ізгоя, ставлячи його в один ряд з іншими представниками вільних людей, штрафом у 49 гривень. Ніхто не мав права перетворити ізгоя на невільника, лише він сам вирішував, стати йому закупом чи холопом.

До залежних у Київській Русі належали також вдачі (особи, які позичали хліб або зерно і мали погасити борг або відпрацювати у кредитора впродовж року); задушні люди (холопи, відпущені на волю за заповітом господаря); прощені (холопи, чиї боргові зобов'язання пробачив господар); вотчинні ремісники (майстри певних професій, яких господар наділяв житлом, реманентом тощо і які працювали в маєтку свого пана).

Невільниками у Київській Русі були холопи й челядь. Холопами були одноплемінники, які за певних обставин утратили свободу. До джерел холопства належали: самопродаж в холопи вільної людини; одруження з холопкою чи заміжжя за холопом; вступ "без ряду" (без договору) на посаду тіуна або ключника у маєток феодала; втеча закупа; скоєння закупом злочину; свідоме банкрутство боржника; народження в сім'ї холопів.

Холопа у певних випадках наділяли деякими правами. Так, тіун чи ключник міг виступати в суді як свідок (ст. 66 Просторової редакції). Але свідчення холопа не мали сили повного доказу, оскільки він не міг принести клятву (клятва невільниками не давалася). Холопа, який ударив вільну людину (вільного "мужа"), піддавали покаранню (ст. 65 Просторової редакції), але за скоєну ним крадіжку відповідав його господар. І це зрозуміло, адже покарання за бійку було формою прямої відплати зловмиснику, а майнове стягнення за крадіжку було простіше переадресувати власнику невільника.

Замість відшкодування боргу господар міг передати потерпілому винного холопа разом із його дружиною та дітьми, незалежно від того, були вони співучасниками зловмисної дії чи ні (ст. 49 Просторової редакції). За вбивство холопа його власнику сплачували тільки грошову компенсацію (урок), як за втрату майна. За допомогу, надану холопові-втікачеві, держава накладала відповідальність (ст. 112 Просторової редакції) і зобов'язувала сприяти поверненню невільника його господарю (ст. 114 Просторової редакції).

Іще залежнішою, позбавленою дієздатності особою був "обельний" (повний) холоп. Його вважали річчю, рухомим майном господаря (ст. 68 Розширеної редакції), він не мав власності (ст. 58 Розширеної редакції), не міг бути суб'єктом судового процесу (ст. 117 Розширеної редакції). За скоєний ним злочин, за неповернені борги матеріально відповідав господар (ст. 57 Розширеної редакції).

Руська Правда називала челядином раба-військовополоненого, якого вважали річчю його власника. Це була цілком безправна людина. У русько-візантійських договорах X ст. челядин згадується як об'єкт купівлі-продажу. Він цілком належить своєму господареві, і за всяку спробу втекти від пана його суворо карали. У Розширеній редакції Руської Правди згадується "плод" від челяді, котрий, як і "плод" від худоби, є власністю господаря, яка передається у спадок (статті 32,38).

Не маючи власності, не знаючи мови, звичаїв русичів, сповідуючи іншу релігію, челядин був фактично довічним рабом. Водночас закон дозволяв йому викупитися на волю, і це дає підставу вважати, що челядин міг отримувати від господаря певну платню, інакше як він міг назбирати необхідну для викупу суму? Проте довічне невільництво не мало на Русі достатнього поширення. Феодали часто осаджували своїх рабів на господарствах, і вони ставали залежними селянами. Долю рабів значно полегшувало християнство, яке не визнавало невільництва і спонукало господарів до відпущення невільників на волю.

Залежне становище окремих груп населення Русі дало підстави деяким дослідникам вести мову про наявність у державі зародків кріпосного права. Але челядь і холопи не могли бути кріпаками, оскільки перебували у повній залежності від власника, тоді як панська влада на селян-кріпаків була неповною. Найближче до становища кріпака, на думку дослідника П. Захарченка, перебував рядові. Розширена редакція "Руської Правди" містить статтю, зміст якої дозволяє краще зрозуміти статус рядовича. Ідеться про норму, згідно з якою смерть рядовича не припиняла виконання договору. Зобов'язання переходили на дочку і матір за відсутності синів-спадкоємців. Вартість робіт, виконаних обома жінками впродовж року, оцінювали дешево - лише в 1 гривню. Стільки тоді коштував кінь, корова - вдвічі дорожче. Договір із кредитором ("ряд") рядовим укладав добровільно. Атому він апріорі міг усвідомлювати, що умови договору йому варто виконати вчасно і у повному обсязі, не перекладаючи цей тягар на родину.

Близьким до селянина-кріпака був і закуп, зокрема закуп "ролей-ний" - той, що працював на полі пана, отримував від нього земельний наділ, де міг закласти власне господарство (статті 57, 58 Розширеної редакції). Тут простежується насамперед економічна, а не особиста залежність. Закупа обмежували у праві відійти від свого феодала. За спробу втечі від господаря його перетворювали на холопа (ст. 56 Просторової редакції), тобто позбавляли ще й особистої свободи. Так само, як і кріпака, закупа можна було піддавати тілесному покаранню.