Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Право власності

Руська Правда виникла на місцевому фунті й була результатом розвитку юридичної думки в державі. Водночас вона відображає вплив на Київську Русь інших держав та їх права. Законодавство Київської Русі мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди йдеться про встановлення права феодальної власності не тільки на землю та угіддя, а й на рухоме майно (коней, знаряддя праці).

Право власності

У Руській Правді не існувало терміну для визначення права власності. Однак ст. 13 Короткої редакції дає змогу стверджувати, що вона вже відрізняла право власності від права володіння, оскільки визначала порядок повернення власником собі знайденого ним свого майна, що перебувало у володінні іншої особи.

Пізніше законодавець говорить по суті про неправомірне володіння (ст. 44 Просторової редакції), вимагаючи від володільця не тільки повернути річ власнику, а й сплатити компенсацію за користування нею.

Охорона приватної власності - одне із призначень Руської Правди. Так, відповідно до ст. 71 Просторової редакції, знищення знака власності на бортьових деревах тягне за собою більший штраф (12 гривень), ніж за крадіжку худоби із хліва (3 гривні і 30 кун - ст. 41 Просторової редакції). Високий штраф означав, перш за все, захист власне принципу приватної власності, на який здійснив замах правопорушник.

У Руській Правді відображено процес посилення охорони приватної власності Так, якщо в Короткій редакції величина штрафу залежала від виду та кількості вкраденої худоби, то в ст. 41 Просторової редакції - від місця скоєння злочину (із закритого приміщення тощо).

У цій пам'ятці права містяться статті, які охороняють феодальну власність, зокрема на землю. Так, ст. 72 Просторової редакції встановлює досить високий штраф (12 гривень) за порушення межових знаків. Захоплювати общинну землю і ставити на ній свій межовий знак безкарно не можна.

Зобов'язальне право

Було досить розвинутим, що свідчило про панування приватної власності. Існували два види зобов'язань.

o Зобов'язання із спричинення шкоди. Закуп, який допустив крадіжку коня свого господаря, мав повернути його вартість (ст. 58 Просторової редакції).

o Зобов'язання із договорів. Невиконання стороною деяких зобов'язань тягло за собою не лише майнове відшкодування, а й, за певних обставин, давало потерпілій стороні право на продаж винного у рабство (статті 54-55 Просторової редакції).

Договори ("ряди") укладали на торгах усно у присутності свідків або митника. Здебільшого то були: а) договори купівлі-продажу (статті 37-39 Просторової редакції); ст. 110 - про продаж себе у рабство; б) договори позики, які охоплювали кредитні операції з грішми, продуктами та речами; в) договори особистого найму; г) договори поклажі.

Договори позики були найурегульованішими. Коли позика становила суму понад 3 гривні, при укладені такого договору потрібні були свідки (послухи).

Боржники мали сплачувати значні відсотки ("рези" - для грошей; "присоп" - для зерна; "наставу" - у разі позики меду). Руська Правда встановила обмеження щодо сплати лише для довгострокової позики - щороку 50% суми боргу (ст. 51 Просторової редакції), але якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150% боргу), зобов'язання щодо повернення позики боржником вважалися виконаним (ст. 53 Просторової редакції).

Право Київської Русі детально регламентувало банкрутство, яке поділяли на три види: 1) банкрутство "без вини" (стихійне лихо, бандитський напад). Тут давали відстрочку на повернення боргу; 2) винне банкрутство, коли купець "проп'є або програє" чужий товар. У такому разі справу віддавали на розсуд кредиторів: винного або продавали в холопи, або надавали відстрочку (ст. 54 Просторової редакції); 3) злісне банкрутство. При цьому боржника продавали разом із майном.

Шлюбно-сімейні правовідносини

За дохристиянських часів вони базувалися на нормах звичаєвого права, яке продовжувало діяти і після хрещення Русі. Мало місце викрадення наречених, багатоженство (до хрещення Володимир Великий мав п'ятьох дружин і кілька сотень наложниць).

Із прийняттям християнства запанувала моногамія, не схвалювалися розлучення, мали місце безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки. Із візантійського права запозичено норму, що передбачала досить низький шлюбний вік: 12-13 років для дівчат і 14-15 років для хлопців.

Для чинності шлюбу потрібна була згода молодих і батьків, а також відсутність близьких кровноспоріднених зв'язків. Не допускався третій шлюб.

Питаннями розлучення опікувалася церква, яка в дуже рідкісних випадках допускала розірвання шлюбу.