Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Тема 14. Державність і право сучасної незалежної української держави

1. Розпад Союзу PCP та відродження Української держави

Сьогодні вже ні в кого не викликає сумніву факт, що СРСР був недемократичною, тоталітарною, централізованою, унітарною державою, яку ще називали "новітньою комуністичною імперією". Комуністична тоталітарна система знищувала, ви роджу вал а людей духовно, роблячи їх бездушними гвинтиками, маріонетками режиму. Офіційна пропаганда намагалася всіляко перекрутити історію, прикрасити дійсність. Із непокірними інакодумцями державна машина розправлялася нещадно, задля чого існував могутній карально-репресивний механізм із тотальним контролем усіх сфер життя громадян. Навіть церкву було поставлено на службу відповідним органам, а таїнство сповіді перетворилося на джерело "викачування" інформації з мирян.

Національна політика партії і радянської держави була логічним продовженням політики царської Росії - зберегти, а то й примножити всі захоплені у різний спосіб землі та народи. Так звані союзні й автономні республіки, національні краї та області жодних реальних атрибутів автономії чи незалежності не мали. Однією з таких "квазідержав" у складі СРСР і була УРСР. Формально вона володіла багатьма атрибутами державності: територія, Конституція, герб, прапор, гімн, парламент, уряд тощо. Але була позбавлена головного - реальної влади та незалежності, власних фінансів і збройних сил, права на самостійну зовнішню політику, національно свідомих кадрів. Усі дії, рішення державно-партійного керівництва республіки мали спочатку дістати схвалення Москви. Інакше і не могло бути, адже всі важелі кадрової політики були у столиці СРСР.

Україну тримало на міцному повідку московське керівництво. Проти невдоволених інакодумців застосовували вже випробувані методи репресій. Передусім винищували патріотичну інтелектуальну еліту нації, її інтелігенцію. Дослідники наводять цифру у 250-280 тисяч учених, письменників, учителів, викладачів, інженерів, священиків та ін., яких було фізично знищено в Україні за роки радянської влади. Але ж утиски з боку більшовицько-комуністичного режиму цим не обмежувалися, вони були спрямовані проти всього українського народу. Свідчення того - сумнозвісний Голодомор 1932-1933 рр., голод 1945-1948 рр., масовий терор, криваві репресії та депортації у західних областях України у передвоєнні та повоєнні роки, це, врешті-решт, Чорнобильська трагедія, яка стала закономірним наслідком злочинної недбалості та безглуздих експериментів.

Наприкінці 70-х - на початку 80-х років комуністична тоталітарна імперія почала виявляти всі ознаки економічної соціальної та політичної кризи, яка зачепила і штучно збудовану світову систему соціалізму. Динамічний розвиток нових технологій у світі вже не давав змоги Союзу успішно конкурувати на ринку. Паритет зберігався у сфері гонки озброєнь. А економіку країни до певної міри рятували багаті природні ресурси і мізерні відрахування на соціальну сферу життя. Чорнобильська катастрофа завдала чергового удару не лише по сотнях тисяч людей, а й по самій комуністичній системі. Дедалі очевиднішою ставала необхідність докорінних реформацій усього організму радянської імперії.

У квітні 1985 р. було взято курс на так звану перебудову, яка мала на меті оновлення всіх сфер життя та докорінну зміну організаційних структур, форм і методів діяльності партій по-господарських органів. Це була своєрідна "революція згори", суворо контрольована з Кремля операція задля оздоровлення старих систем і побудови нових суспільних відносин на старій, соціалістичній основі.

На цьому тлі відбулася певна демократизація діяльності рад. В Україні у березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради та місцевих рад. Уперше за історію вищого органу республіки на 450 мандатів претендувало близько 3 тисяч кандидатів (вибори проводили за мажоритарною системою). Депутатський корпус значно оновився, однак більшість депутатських місць здобули представники старого державного апарату, партійні функціонери й господарські керівники.

Уперше Верховна Рада почала працювати у парламентському режимі, прийняла ряд важливих законів, зокрема зміни і доповнення до Конституції 1978 р., про вибори народних депутатів, про державну символіку тощо.

Косметичні методи "перебудови" не змогли зупинити кризи, що охопила всі аспекти життя тоталітарної імперії. Реформи не змінили сутності влади і політичної системи, не послабили диктату з центру. Комуністична партія перетворилася на позаконституційну директивну державну установу. Неодноразово в різних регіонах країни траплялися спалахи невдоволення, виступи населення проти системи влади. Дух опору почав відчуватися і в Україні. Попервах це втілилося у протесті проти пригнічення української мови і фальсифікації національної історії. Прагнення до відродження національної пам'яті, збереження мови і традицій народу зумовило появу таких патріотичних організацій, як київський Український культурологічний клуб, львівське "Товариство Лева", українська філія товариства "Меморіал" тощо.

Крім культурно-просвітницьких груп і товариств виникають організації, чия мета була політичною. Велике значення мало повернення із заслання колишніх дисидентів, які ініціювали поновлення діяльності Української Гельсінської групи, яку очолили в'язні радянських концтаборів Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, М. Горинь та його брат Б. Горинь. Група (перейменована згодом на спілку) вперше порушила питання про перетворення СРСР на справді добровільну конфедерацію республік із надання їм реального суверенітету. На той час це було досить радикально і сміливо.

У листопаді 1988 р. у середовищі київської інтелігенції виникла ініціативна група Українського народного руху за перебудову (таку нейтральну назву вона спершу мала). її очолив письменник І. Драч. У вересні наступного року відбувся установчий з'їзд Руху, який ухвалив досить помірковану програму дій. А справжньою маніфестацією цієї організації став "живий ланцюг" із людей, які, взявшись за руки, 22 січня 1990 р. поєднали Івано-Франківськ, Київ та Львів, відзначивши у такий спосіб роковини Акта злуки УНР та ЗУНР. Рух, що мав майже півмільйона членів і кілька мільйонів прихильників, став потужною суспільно-політичною силою.

Навесні 1991 р. М. Горбачов та його оточення спробували вжити заходів для порятунку тоталітарної імперії, хоча та вже розпадалася. Під Москвою було розпочато переговори щодо створення підрихтованої союзної держави, які зайшли в глухий кут.

На тлі цих історичних подій 16 липня 1990р. Верховна Рада України прийняла документ, життєво важливий для республіки, - Декларацію про державний суверенітет України. Вона складалася із преамбули і 10 розділів, проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

Україна як суверенна держава розвиватиметься в наявних кордонах на основі втілення українською нацією її невід'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії хоча би кого проти національної державності України переслідуватимуться за законом. Громадяни республіки всіх національностей є народом України - єдиним джерелом державної влади.

Проголошувалася рівність усіх громадян перед законом. Державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову.

В останньому розділі зазначалося, що Україна є суб'єктом міжнародного права, здійснює безпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється представництвами тощо. Вона - рівноправний учасник міжнародного спілкування. Наша держава визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, а загальновизнані норми міжнародного права є пріоритетними над нормами внутрішньодержавного права.

Відносини України з іншими радянськими республіками будуються на базі договорів, які визнають рівноправність, взаємоповагу і невтручання у внутрішні справи. Декларація є основою для майбутньої нової Конституції держави. Фактично з Декларації розпочався історичний процес новітнього державотворення України.

У спогадах про ті події президент України Л. Кравчук писав, що вже перед прийняттям Декларації про державний суверенітет України точилася затята боротьба Москви "за збереження конаючої радянської імперії". Найбільшим подвижником цієї справи був Михайло Горбачов. У червні 1990 р. він говорив про життєдайну силу, що її Росія одержувала від інших культур та мов. Без неї Росія не буде тією державою, яку росіяни отримували у спадок і яку передають своїм нащадкам.

Усе ж прийняття Декларації про державний суверенітет не звільнило Українську PCP від пут багатонаціональної імперії, у складі якої вона залишалася. Верховна Рада дещо сміливіше виконувала функцію найвищого законодавчого органу республіки. На початку липня 1991 p., зокрема, було прийнято закони "Про заснування поста Президента Української PCP і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону Української PCP", "Про вибори Президента Української PCP" та ін.

Аналогічні процеси відбувалися в інших республіках СРСР. Боячись втратити владу, численні переваги і привілеї, прагнучи вберегти імперію від розвалу, керівництво Союзу PCP вирішило вдатися до державного перевороту. 19 серпня 1991 p. у Москві було здійснено путч та створено ДКНС (Державний комітет із надзвичайного стану; російською - Государственный комитет по чрезвычайному положению). Керівництво України зайняло вичікувальну позицію. Лише національно-патріотичні сили в українському парламенті рішуче і однозначно негативно висловилися проти ДКНС.

Компартія була на боці заколотників, і це стало початком її остаточного краху. ДКНС зазнав поразки, путч провалився. Цими подіями завершилася епоха правління більшовицько-комуністичного режиму в СРСР. "Непорушний" Союз PCP припинив існування. Розпочався незворотний процес здобуття республіками незалежності, який М. Горбачов влучно назвав "парадом суверенітетів".

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. була орієнтована на серйозний розгляд політичної ситуації в республіці і вжиття заходів, які б унеможливили повторення подібних дій у майбутньому. А найголовніше - слід було відмежуватися від збанкрутілих московських правителів, стати, врешті-решт, господарем у власному домі. Сесія прийняла історичний документ - "Акт проголошення незалежності України".

Автори Акта підкреслили, яка смертельна небезпека нависла тими днями над Україною у зв'язку з державним переворотом у Москві, згадали тисячолітню традицію державотворення в Україні. Виходячи з права на самовизначення і втілюючи в життя Декларацію про державний суверенітет, парламент урочисто проголосив незалежність України та створення самостійної держави.

Було ще раз (після Декларації) наголошено на неподільності й недоторканності території України і зазначено, що з цього дня на території нашої держави мають чинність лише Конституція і закони України. Щодо цього характерним і показовим є такий факт: Акт проголошення незалежної України, яким територія держави проголошувалася неподільною та недоторканною, було ухвалено 24 серпня 1991 p. А вже через два дні П. Вощанов, прес-секретар президента Росії Б. Єльцина, зробив офіційну заяву про те, що Росія залишає за собою право порушувати питання кордонів країн, які проголосили свою незалежність. Наступного дня мер Москви Г. Попов заявив на телебаченні, що акти проголошення незалежності були незаконні й тому підлягають перегляду.

День прийняття Акта незалежності незабаром став національним святом нашого народу. Наступними днями Верховна Рада прийняла указ щодо припинення діяльності компартії України.

Таким чином, здобуття незалежності України на початку 90-х років минулого століття не було випадковим явищем, навіяним серпневим путчем, як це дехто хоче зараз подати. Прагнення нації до власного суверенітету пройшло випробування віками. На руїнах радянської імперії відродилася незалежна Українська держава. Вона мала всі об'єктивні передумови, особливо у сфері економічного життя, щоби швидко подолати етап становлення, стати самостійним суб'єктом європейської політики. За оцінками зарубіжних політологів і економістів, з усіх 15 колишніх радянських республік Україна мала найкращі стартові передумови для становлення і розвитку власної державності.