Розділ 1. ПРЕДМЕТ, ДЖЕРЕЛА І СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

1.1. Предмет, метод і система державного права зарубіжних країн.

1.2. Об'єкти та суб'єкти державно-правових відносин. Джерела державного права зарубіжних країн.

1.3. Державне право зарубіжних країн як наука і навчальна дисципліна.

1.1. Предмет, метод і система державного права зарубіжних країн

Конституційне (державне) право можна визначити як систему правових норм, що регулюють відносини, які складаються в процесі взаємодії індивіда, суспільства і держави, пов'язані зі здійсненням публічної влади і покликані забезпечити легітимність цієї влади, якщо вона існує і діє в інтересах людини, у рамках і на основі права.

У певних країнах, особливо з авторитарними політичними режимами, предмет регулювання може бути вужчим, не включати основ суспільного ладу і політики.

Норми державного права найчастіше є абстрактними і, щоб бути реалізованими, потребують конкретизації поточним законодавством, актами виконавчої влади. Серед норм цієї галузі права поширені норми-принципи та норми-цілі.

У кожній країні діє власне конституційне або державне право, з певними особливостями, притаманними кожній окремо взятій державі.

Вивчаючи першу тему, студенти повинні усвідомити:

– поняття конституційного (державного) права зарубіжних країн;

– що таке державне право як галузь права, наука і навчальна дисципліна;

– предмет науки та метод конституційного (державного) права зарубіжних країн.

Ретельно має вивчатись система державного права зарубіжних країн, а саме ті елементи, з яких вона складається. Необхідно також усвідомити об'єкти і суб'єкти конституційно- (державно-) правових відносин.

У вивченні джерел конституційного (державного) права необхідно на досвіді певних країн усвідомити розбіжності між конституційними, органічними і звичайними законами, а також відмінність законів, прийнятих парламентом, від схвалених народом на референдумі. Потрібно зрозуміти специфіку джерел у країнах із частково писаними або "змішаними" конституціями, наприклад, як у Великобританії, Новій Зеландії.

Велику роль у регулюванні суспільних відносин відіграє державно-правовий звичай, що або забезпечує конкретний спосіб реалізації державно-правових норм, або заповнює прогалини в правовому регулюванні, або конкретизує і розвиває його, а часом суперечить йому. Вивчаючи джерела цієї галузі права, варто також звернути увагу на їх специфічні види – судові прецеденти.

Слід докладно вивчити питання про місце та роль конституційного (державного) права. Необхідно усвідомити, чому конституційне (державне) право є провідною галуззю права будь-якої держави.

Наука державного права має як юридичний, так і значною мірою політичний характер, тому що має справу з організацією і функціонуванням влади. Вона поряд із типовими методами юридичної науки (формально-логічного аналізу) широко використовує загальнонаукові методи (системного аналізу, порівняльний).

Нарешті, навчальна дисципліна державного права зарубіжних країн покликана ознайомити студентів зі світовим досвідом демократичного устрою політичної влади, конституційного регулювання суспільних відносин, забезпечення прав людини. Це необхідний елемент юридичної культури, без якої немає сучасного фахівця-правознавця вищої кваліфікації.

Поняття державного права зарубіжних країн.

Державне право в правознавстві розглядається у трьох аспектах:

1) як галузь права конкретних держав;

2) як юридична наука;

3) як навчальна дисципліна.

Як галузь права це система внутрішньо погоджених юридичних норм, що містяться в конституціях, законах, декретах президента тощо і регулюють певну групу суспільних відносин (насамперед основ устрою суспільства та держави, правового становища особи).

Предметом науки конституційного (державного) права зарубіжних країн є державне право конкретних країн. Тому галузі права, яка б називалася "Державне право зарубіжних країн", не існує. У рамках цієї дисципліни розглядається конституційне право тієї або іншої країни, а в кожній з них – своє (французьке, індійське, конголезьке тощо). Вивчити конституційне право всіх країн світу в рамках вузівського курсу досить важко, адже в сучасному світі близько 200 держав. Тому цей посібник висвітлює державно-правове регулювання в країнах, що найбільше впливають на правову культуру людства. Увага також приділяється так званим новітнім конституціям, оскільки в них виявляються найголовніші тенденції розвитку конституціоналізму.

Як наука це сукупність різних теорій, учень, поглядів, гіпотез із питань конституційного права, викладених у книгах, статтях, наукових доповідях.

Як навчальна дисципліна це предмет викладання у вищій школі.

Терміни "конституційне право" і "державне право" найчастіше вважаються синонімами. Насправді, формально неважко виявити, що коло регульованих відповідною галуззю права суспільних відносин у країнах, де вживається той або інший із зазначених термінів, приблизно однакове. Вибір терміна, як правило, диктується національною традицією слововживання.

Так, англосаксонські та романська правові системи традиційно користуються терміном "конституційне право", тоді як для німецької системи характерне вживання терміна "державне право".

Більш ретельно розглядаючи питання, можна, однак, помітити, що незбіг термінологій відображає (не завжди, але досить часто) відмінність між відповідними поняттями.

Так, у Великобританії, США, Франції до початку XIX ст. утвердився конституційний лад, мінімальними ознаками якого є судовий захист прав людини і поділ влади. У Німеччині це відбулося значно пізніше. Показово, що нині й у Німеччині почав уживатися термін "конституційне право".

Щодо так званих соціалістичних країн, то за радянським прикладом у них використовується термін "державне право", за винятком, наприклад, Куби.

Проте сьогодні у світі є група країн, у яких, незважаючи на традиційне вживання терміна "конституційне право", рух до конституційного ладу навіть не розпочався (Кот-д'Івуар, Малаві та ін.), тоді як, скажімо, у Швейцарії, хоча в її переважній німецькомовній частині використовується термін "державне право", конституційний лад існує вже давно.

У літературі, втім, можна зустріти інше, ніж викладене вище, розуміння відмінностей між конституційним і державним правом. Зокрема, німецький конституціоналіст К. Хессе вважає, що оскільки конституція не обмежується встановленням державного ладу, а охоплює також основи устрою недержавного життя (шлюб, власність тощо), остільки "конституційне" право більш містке, ніж "державне" право, що за смислом і змістом означає лише право держави. З іншого боку, "конституційне" право обмежене порівняно з "державним" у тому плані, що "державне" включає, наприклад, адміністративне та процесуальне право. Подібна думка висловлювалася й у вітчизняній літературі.

Предметом науки конституційного (державного) права зарубіжних країн є державне право конкретних країн або, іншими словами, національні державно-правові системи, досліджувані як в аналітичному, так і в синтетичному аспектах.

Є й інші визначення предмета науки конституційного (державного) права зарубіжних країн. Наприклад, комплексне і порівняльне вивчення конституційного права багатьох країн світу, зокрема тих інститутів, які входять до цієї галузі права.

Конституційне (державне) право регулює суспільні відносини, які утворюють основу всього устрою суспільства і держави й безпосередньо пов'язані зі здійсненням державної влади.

Державне право в кожній країні є основною, головною галуззю національної системи права. Як і будь-яка інша галузь права, воно становить сукупність юридичних норм, що виражають волю або політичних еліт, або певних соціальних груп суспільства. Конституційне право закріплює основні принципи народного суверенітету, верховенства парламенту, рівності всіх перед законом, панування права тощо. Ця галузь закріплює також механізми політичної влади, її організацію та форми здійснення. Конституційне право закріплює державну організацію влади, що максимально відповідає конкретним історичним умовам розвитку цієї країни, визначає основи інших її галузей – адміністративного, фінансового, кримінального, цивільного тощо.

Отже, конституційне (державне) право є основною галуззю права будь-якої країни, що становить сукупність юридичних норм, які закріплюють основи конституційного ладу, основні права, свободи й обов'язки людини та громадянина, форму правління і форму державного устрою, організацію, спосіб і процедуру формування, компетенцію та порядок діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, виборче право та виборчу систему.