Конституційне (державне) право зарубіжних країн - Бесчастний В.М - Державний режим як складова форми держави.

Крім належності до того або іншого типу, а також певних форм правління і державного устрою, держави розрізняються своїми режимами.

Під державним режимом розуміється сукупність використовуваних групами, класами або верствами суспільства, що перебувають при владі, способів здійснення державної влади.

Найпоширенішим уявленням про державний режим нині є вищенаведене розуміння його як сукупності засобів, методів, способів або прийомів здійснення державної влади. Це найусталеніший погляд на державний режим.

До нього примикають інші аналогічні, але водночас певною мірою відмінні уявлення. Серед них можна виокремити, наприклад, визначення державного режиму як "конкретного прояву державної організації, що виражається в стані й характері демократії й політичної свободи в суспільстві". У цьому визначенні поняття режиму як процесу здійснення, "прояву" державної влади й організації, доповнюється також посиланням на те, що це "конкретний прояв", що виражається як в "стані й характері", іншими словами, у рівні розвитку демократії, так і у стані (рівні розвитку, ступені гарантованості) політичної свободи в суспільстві.

Іншим, близько пов'язаним із традиційним, визначенням Державного режиму може слугувати розгляд його як системи або сукупності форм, методів, засобів і способів володарювання, "через які державна влада легітимізує своє існування й функціонування".

Поряд з названими визначеннями державного режиму, є й інші, що далеко виходять за рамки традиційних уявлень.

Одним із прикладів такого нетрадиційного розуміння державного режиму є його трактування, яке дає М. Оріу. Він розглядає державний режим не як сукупність методів і способів здійснення державної влади, а як "державний" і "недержавний" стан суспільства. Ототожнюючи, власне кажучи, державний режим із самою державою, а точніше з державним ладом, автор виходить із того, що державний режим є певного роду надбудовою, що встановлюється в міру розвитку суспільства над уже існуючими політичними інститутами. Процес виникнення й розвитку державного режиму розглядається М. Оріу як цілком природний, покликаний до життя тим, що відбувається в суспільстві, особливо на ранніх стадіях його розвитку, процес "політичної централізації".

На думку автора, ті народи, у яких уперше виникає державний режим, є народами, що вже "осіли на землі, мають уже відомі політичні інститути з елементами клієнтури й патримоніальних відносин". У певний період багато "з цих первісних політичних інститутів концентрується або добровільно, або в результаті завоювання, і над ними встановлюється уряд держави".

Концентрація "первісних інститутів і державний режим, що створюється як певна надбудова", на думку М. Оріу, здійснюється в основному тому, що "ці явища викликають зростання політичного суспільства й такі зміни, які вигідні для індивідів, що складають це суспільство".

У міру подальшого розвитку суспільства державний режим, на думку автора, намагається підкорити собі й навіть зовсім знищити всі ті первісні політичні інститути, над якими вія виник як певна надбудова і на основі яких розвивався. "Саме в цей період, – стверджує вчений, – виникає адміністративний режим".

Останній зароджується і розвивається в рамках панівного державного ладу. Головною ознакою адміністративного режиму є те, що він сприяє найбільшому розвитку громадського життя, спонукуючи державну владу зайнятися його поліцейським регулюванням.

Для адміністративного режиму характерна також, за концепцією Оріу, перевага суто цивільного управління над усіма іншими видами управління, включаючи військове; повне домінування адміністративної влади над судовою; прояв усього державного управління у вигляді "цивільної поліції"; адміністративно-поліцейська регламентація всіх "індивідуальних прав і свобод".

Крім державного й адміністративного, М. Оріу виокремлює також конституційний режим. Цей режим має своїм завданням організувати державу у вигляді "моральної особи" шляхом вироблення формальних статутів і шляхом децентралізації суверенітету для досягнення і забезпечення політичної свободи.

На конституційний режим, пояснює автор, слід дивитись як на зусилля, яке робить держава у певний момент своєї історії, щоб надати собі самій статуту моральної особи, аналогічного статуту, який вона надає співтовариствам і асоціаціям у момент їхнього заснування.

В умовах конституційного режиму відбувається певна децентралізація державної влади, що надмірно сконцентрувалася в умовах адміністративного режиму в руках уряду або однієї особи. Доречно навести у зв'язку з цим відоме висловлювання короля Франції Людовіка XVI: "Держава – це я". Процес поділу влади, а разом з ним і децентралізація суверенітету відбуваються суворо в рамках чинного законодавства і спираються на писаний формальний статут, тобто на писану конституцію.

Конституційний режим, робить висновок М. Оріу, виникає не в будь-який момент історії держави, а завжди є в певному співвідношенні з адміністративною централізацією, якій протистоїть як антагоністична сила. Він установлюється або після періоду адміністративної централізації, у вигляді реакції проти останньої (такою, наприклад, є історія Франції і всіх держав континентальної Європи, де конституційний режим установився в XIX ст. як реакція проти адміністративної централізації ХVП і XVIII ст.), або як запобіжний захід, як тільки адміністративна централізація починає набувати загрозливого характеру, перш ніж вона відбувалася з метою перешкодити цьому здійсненню (наприклад, так було в історії Англії).

Як видно з викладеного, розуміння державного режиму М. Оріу, сформульоване ним на початку XX ст., істотно відрізняється від сучасного трактування цього феномену. Те, що автор називає державним, адміністративним і конституційним режимами, власне кажучи, ототожнюється з державним і суспільним ладом на різних етапах розвитку людства. Однак цей підхід, безумовно, має повне право на існування, тому що допомагає глибше й різнобічніше зрозуміти досліджувану матерію. Особливо значимий він був на ранніх стадіях вивчення держави і права, а сьогодні має скоріше історичну, ніж теоретичну та практичну значимість.

У міру розвитку суспільства й накопичення нових знань про державу і право серед юристів – теоретиків і практиків склалося зовсім інше уявлення про державний режим, його поняття, роль у державно-правовому житті та його зміст.

Ідентифікуючи державний режим із системою методів і способів здійснення державної влади, дослідники незмінно розглядають його як найбільш динамічну складову форми держави, що чутливо реагує на найважливіші процеси та зміни, що відбуваються в економічному й соціально-політичному середовищі, зокрема в співвідношенні соціально-класових сил. Державний режим значною мірою індивідуалізує форму держави, визначає її роль у державно-правовому механізмі й соціально-політичну значимість, а також указує на її певну організаційну закінченість.

Без урахування цієї обставини, так само як і без урахування характеру державного режиму, досить важко було б зрозуміти не тільки сутність і зміст, а й соціально-політичну роль і призначення держави, що існує в тій або іншій країні. Досить складно також було б відповісти на питання, чому в деяких державах з монархічною формою правління (сучасна Великобританія, Нідерланди, Швеція та ін.) державний і суспільний лад більш демократичний, ніж в окремих державах-республіках (Німеччина ЗО–40-х років, Чилі 70-х років – періоду володарювання А. Піночета та ін.). Адже якщо дотримуватися формально-юридичного визначення цих форм правління, то все має бути саме навпаки.

Вирішальну роль у встановленні реального характеру форм держави, втім, як і інших складових – атрибутів держави, незмінно відіграє державний режим.

Державний режим не виникає спонтанно.

Він складається й розвивається під впливом цілої низки об'єктивних і суб'єктивних факторів. Серед них найрізноманітніші економічні, політичні, соціальні та інші фактори: характер економіки (централізована, планова, децентралізована, ринкова тощо); рівень розвитку суспільства; рівень його загальної, політичної й правової культури; тип і форма держави; співвідношення в суспільстві соціально-класових сил; історичні, національні, культурні та інші традиції; типові та інші особливості політичної еліти, що перебуває при владі. Ці та інші фактори належать до об'єктивних.

Однак крім них і поряд з ними досить важливу роль у становленні й підтримці певного державного режиму відіграють суб'єктивні фактори. Серед них одним із найважливіших є фактор, який часто називають духом і волею нації або народу.

Категорія "духу і волі" стосовно до націй і народу – досить загальна, досить невизначена й до того ж досить делікатна матерія. Тому що в будь-яких націях і будь-якому народі можна знайти і сильну, непохитну волю (до перемоги, свободи тощо), і безвільність; і волелюбність, і раболіпство; і яскраво виражену цілеспрямованість, і цільову невизначеність; і змішаний із цинізмом егоїзм, і безкорисливий альтруїзм. Однак цією категорією віддавна широко й активно оперують у своїх дослідженнях і філософи, і історики, і соціологи, і юристи. Останні використовують ці категорії як у процесі вивчення держави і права в цілому, так і під час аналізу їхніх окремих атрибутів, включаючи державний режим.

Оперуючи цими категоріями, дослідники намагаються визначити, як впливають дух і воля народу або нації на стан державного ладу, державного режиму й стан суспільства; чи спрямовані вони завдяки своїй активній, цілеспрямованій підтримці на їхнє зміцнення або, навпаки, своїм пасивним, байдужим ставленням мимоволі сприяють їхньому ослабленню; нарешті, чи здатні вони, якщо буде потреба захистити себе не лише від небезпеки руйнування держави і суспільства, що виходить ззовні, а й від аналогічної небезпеки, що виходить від "власть імущих", зсередини суспільства і держави.

Як вихідна теза при цьому незмінно береться положення про те, що які суспільство, нації й народ, які їхні дух і воля, такою в результаті буде й створювана ними держава, а разом з нею і відповідний державний режим.

Аналогічні, досить сумнівні за своєю гуманістичною природою, мілітаристські тиради з метою апологетики військового державного режиму лунали в цей і більш пізні періоди історії людства і від інших авторів. Вони відображали певний суспільний настрій, що побутував у певний період у тій або іншій країні, і в цілому вписувалися в класифікацію державних режимів, яка пропонувалася різними авторами. Справа в тому, що військовому, як, утім, і низці інших режимів, що виступають у "чистому" вигляді, самі по собі або як складові інших, більш загальних режимів майже завжди, за будь-якої класифікації, знаходилось місце.

У вирішенні питання про класифікації державних режимів на різних етапах розвитку суспільства, включаючи сучасний, щоб уникнути можливої при цьому внаслідок складності й суперечливості самого предмета дослідження плутанини, доцільним є з суто навчальною, академічною метою виходити лише з необхідності найбільш загальної класифікації державних режимів, саме з поділу їх тільки на два види – демократичний і недемократичний, або антидемократичний, режими.

Кожний із цих видів залежно від того або іншого етапу розвитку суспільства, сутнісних і змістовних характеристик держави і права, історичних, національних та інших звичаїв і традицій, а також безлічі інших обставин поділяється на підвиди або різновиди.

Наприклад, різновидами антидемократичного режиму є теократичні й деспотичні режими Стародавнього Сходу, поліцейські режими феодальної держави, тоталітарні й авторитарні режими сучасності (фашистські, військово-диктаторські та ін.).

Характерними ознаками демократичного режиму є такі: конституційне проголошення й здійснення соціально-економічних і політичних прав громадян і їхніх організацій, існування політичних (у тому числі опозиційних) партій, виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, офіційне визнання принципу законності й конституційності, принципу поділу влади, існування інститутів представницької й прямої демократії, наявність демократичного законодавства тощо.

Недемократичний режим характеризується ліквідацією або значним обмеженням прав і свобод громадян, забороною опозиційних партій та інших організацій, обмеженням ролі виборних державних органів і посиленням ролі виконавчих органів, зосередженням величезних владних повноважень У руках глави держави або уряду, введенням ролі парламенту та інших органів державної влади до становища суто формальних інститутів.

Логічно завершеним та найнебезпечнішим різновидом недемократичного режиму є фашизм. Фашистський режим як крайня форма авторитарного режиму повністю ліквідував у 30–40-ві роки в кількох західних країнах буржуазно-демократичні права і свободи, знищив усі або майже всі опозиційні організації й установи, висунув на перший план і широко використав терористичні методи правління. Широка соціальна база фашизму створювалася в основному за рахунок дрібної буржуазії, яка прагне влади й багатства, почасти середньої буржуазії й ошуканих прошарків робітничого класу, селянства.

Формування й існування фашистських режимів – це показник різкого загострення соціальних суперечностей усередині суспільства, кризи політичної влади панівної еліти, свідчення того, що вона не в змозі більше забезпечити своє панування, спираючись лише на ліберальні, демократичні методи. Вона змушена під страхом втрати державної влади вдаватися до широкого використання терористичних методів. Яскравим прикладом тому є фашистські режими в довоєнний період у Німеччині й Італії.

Для цих режимів були характерні: поєднання репресивних методів правління з широкою соціальною й політичною демагогією щодо захисту прав незаможних верств; офіційно насаджувані через засоби масової інформації антисемітизм і гоніння інакодумців; приховування антинародної політики за гаслами турботи про свій народ; постійно здійснюване на державному рівні "полювання на відьом" і "всіх інших", не згодних з політикою фашистських лідерів; опора правлячих кіл на армію, поліцію та інші репресивні органи; незаперечна влада вождя – фюрера, дуче, що стали "богами" фашистської Німеччини й Італії; абсолютне домінування виконавчої влади над законодавчою; диктатура виконавчої влади повсюдно під приводом проведення "кардинальних реформ", боротьби за "єдність нації", за встановлення демократії, торжество законності й справедливості; параліч і політична нейтралізація діяльності парламентських структур; заміна представницької влади народу владою кліки, що політиканствує; позбавлення парламенту традиційної компетенції – творити закон.

Згідно, наприклад, із Законом про ліквідацію (подолання) тяжкого становища народу й держави, прийнятим 24 березня 1933 р. у Німеччині, вся законодавча діяльність була фактично закріплена за урядом. Він наділявся повноваженнями приймати будь-які закони без будь-якої санкції парламенту (рейхстагу). При цьому допускалося, що такі закони могли й не відповідати Конституції. Міжнародні договори не потребували більше ратифікації парламенту. Канцлер наділявся виключними прерогативами на розробку й внесення на розгляд уряду проектів законів. Останні набирали чинності наступного дня після їхнього затвердження.

Донедавна в нашій країні та за кордоном розгляд особливостей фашистського режиму взагалі й державно-правових проблем фашистської Німеччини зокрема, так само як і в інших тоталітарних державах, вважався справою виключно істориків і даниною історії. Однак пожвавлення останнім часом неонацистських елементів у Німеччині, праворадикальних об'єднань в інших країнах, розпалювання "фашистських" і "навколофашистських" пристрастей у Росії свідчать про те, що пильна увага до цієї тематики – це не лише данина трагічній німецькій історії.

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте характеристику унітарній державі.

2. Охарактеризуйте федеративну державу.

3. Що таке конфедерація?

4. Назвіть види автономії в зарубіжних країнах.

5. Які є види монархи?

6. Назвіть і охарактеризуйте різновиди республіканської форми правління.

7. У чому сутність демократичного державного режиму?

8. Які головні риси тоталітаризму?

9. Дайте характеристику авторитарного режиму.

10. Назвіть головний критерій відмінностей державних режимів.