Конституційне право України - Совгиря О.В. - 3. Особисті права та свободи людини і громадянина в Україні

Сьогодні основні права і свободи людини вже не є об'єктом внутрішньої компетенції тільки держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Ці основні права і свободи відображені у низці найважливіших міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав і свобод особистості.

Такими міжнародно-правовими актами є:

o Загальна декларація прав людини (1948 р.). її положення є завданням, виконання якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації);

o Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього;

o Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);

o Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікована Україною 17.07.1997 р., набула чинності 11.09.1997 р.

У сукупності ці акти утворюють так звану Міжнародну хартію прав людини.

Відповідно до зазначених актів усі особи, які проживають у державі-учасниці актів або на яких поширюється юрисдикція такої держави, отримують можливість користуватися правами, передбаченими цими актами, без обмежень за будь-якими ознаками.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Частиною 2 ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Аналіз статей розділу II Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст актів, що утворюють Міжнародну хартію прав людини, однак іноді простежуються відходи від послідовності викладення прав і свобод, передбаченої міжнародно-правовими актами. Також у Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Остання обставина зумовлена загальністю формулювання прав і свобод у міжнародних актах, а також фактором часу. Наприклад, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, передбачене у ст. 50 Конституції України, не міститься у текстах головних міжнародних документів1.

У другій половині XX ст. було також прийнято значну кількість міжнародних конвенцій з окремих груп прав людини і громадянина. Геополітичні зміни в Європі та у світі потребують розроблення нових міжнародних договорів, наприклад, Хартії прав людини для третього тисячоліття, в якій необхідно об'єднати всі існуючі договори ООН з прав людини, а також передбачити нові гарантії і принципи в галузі прав людини і громадянина, враховуючи всі соціальні, політичні, економічні, екологічні та інші зміни світі.

3. Особисті права та свободи людини і громадянина в Україні

Науковці не дійшли згоди щодо найменування цієї групи прав. В юридичній літературі пропонується використовувати назви: "громадянські права", "особисті права", "особисті (громадянські) права". Вважаємо, що доцільно говорити про "особисті права і свободи", оскільки вживання терміна "громадянські" щодо цієї категорії прав може призвести до їх ототожнення з правами громадян у цілому або ж із правами громади. Вітчизняний дослідник проблеми П. М. Рабінович запропонував іменувати зазначену категорію прав особистісними. Однак з такою пропозицією важко погодитися, оскільки цей термін вказує на приналежність названої групи прав тільки особистості, тоді як насправді вони належать будь-якій людині незалежно від того, чи є вона особистістю в загально-філософському розумінні цього поняття.

Особисті права - це природні права, які людина одержує від народження, їх держава визнає за людиною. Вони є невід'ємним елементом свободи людини і забезпечують особі не тільки життєво важливі умови існування, а й надають, фактичну можливість вільно розпоряджатися собою, гарантувати невтручання у сферу її індивідуальної житгєдіяль-иості2. Саме тому їх поширюють не тільки на громадян конкретної держави, а й на всіх інших людей, що перебувають на її території. Боротьба з порушеннями особистих прав і свобод утворює сферу кримінального та адміністративного права.

Відповідно до ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

У сучасному світі наука і техніка стають одночасно і величезною надією для людського прогресу, і однією з найбільш серйозних загроз, що вимагає інших підходів до етичної оцінки та правового регулювання питань, пов'язаних з науковими технологіями. Нині триває формування біоетики як системи знань про межі допустимого маніпулювання життям і смертю людини. Розглянемо деякі проблеми правового регулювання прав людини в контексті біоетики:

1) проблема часових меж поняття "життя".

Немає єдиної точки зору стосовно того, що вважати початком життя людини: її перебування в утробі матері чи момент народження? Моментом народження пропонується розглядати як мить відділення дитини від матері, так і момент початку фізіологічних або штучних пологів. Наприклад, китайці рахують кількість років людини, починаючи з моменту зачаття, а не народження. Щодо визначення моменту смерті, то це питання в Україні врегульовано законодавчо. Так, відповідно до частин 1,2 ст. 15 Закону України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 16.07.1999 р. зі змінами людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключено всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті людини встановлюються Міністерством охорони здоров'я України;

2) питання щодо права жінки приймати рішення про припинення вагітності (право на аборт).

У деяких католицьких та мусульманських країнах аборт забороняється законодавчо, а в інших (Китай, Індія) з метою скорочення народжуваності - заохочується.

Наприклад, відповідно до ст. 15 Конституції Словаччини життя варте охорони вже до народження. Конституція Сербії встановлює, що життя людини недоторканне (ст. 14), але разом із тим відповідно до ст. 27 право людини - вільно вирішувати про народження дитини. Конституція Словенії у ст. 55 встановлює, що рішення про народження дитини приймається вільно, що гарантується державою, яка створює умови для прийняття батьками рішення про народження дітей1.

За українським законодавством ненароджена істота не розглядається як людина, хоча в окремих випадках можуть захищатися інтереси зачатої, але ще ненародженої дитини (ч. 2 ст. 25 Цивільного кодексу України);

3) проблема смертної кари.

Сьогодні приблизно 100 країн зберігають і застосовують смертну кару як вид покарання (у тому числі США, Люксембург, Ліхтенштейн). Альтернативою смертній карі є пожиттєве ув'язнення.

Щодо країн СНД, які мають намір вступити до Ради Європи, то однією з умов для такого вступу було висунуто вимогу про скасування смертної кари. Конституційний Суд України 29.12.1999 р. ухвалив Рішення1, відповідно до якого положення Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Україна 22.02.2000 р. прийняла Закон, яким було ратифіковано Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно скасування смертної кари в Україні. Це покарання було замінено на позбавлення волі на певний строк або довічне позбавлення волі. Україна 28.11.2002 р. ратифікувала Протокол № 13 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин (Протокол № б передбачав можливість застосування смертної кари за діяння, вчинені під час війни або при невідворотній загрозі війни);

4) проблема евтаназії.

Евтаназія - це спричинення легкої смерті безнадійно хворому за його проханням з метою позбавити зайвих страждань. Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Активна евтаназія - це введення людині, яка помирає, будь-яких лікарських чи інших засобів або здійснення будь-яких дій, що ведуть до швидкого й безболісного настання смерті. Пасивна евтаназія - це припинення надання людині медичної допомоги, спрямованої на продовження життя, що прискорює настання природної смерті.

Активна евтаназія, як правило, заборонена. Пасивну евтаназію дозволено в Австралії, Нідерландах, Фінляндії, Швеції, деяких штатах США. Існування такого права дає підстави порушити питання про те, чи можна розглядати припинення власного життя як право людини.

Відповідно до ч. 4 ст. 281 Цивільного кодексу України забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя, тобто евтаназія.

Із правом на життя тісно пов'язані проблеми щодо: використання ембріонів у медичних цілях, летаргічного сну, трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини, суїциду, клонування, сурогатного материнства.

Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ця норма є логічним продовженням припису, зафіксованого у ст. З Конституції України, згідно з яким, зокрема, честь і гідність людний визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Під гідністю людини у науці конституційного права розуміють сукупність особистих прав і свобод, реалізація яких дозволяє кожній людині стати, бути і залишатися особистістю. На захист гідності людини спрямована низка конституційно-правових гарантій, серед яких, зокрема:

1) ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;

2) жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам;

3) право на недоторканність приватного життя;

4) право на недоторканність житла;

5) право на невтручання в особисте і сімейне життя;

6) право на свободу думки і слова;

7) право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Цією ж статтею встановлено гарантії реалізації зазначеного права:

1) ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом;

2) у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особі! під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою;

3) кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

4) кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання (процедура, яка у зарубіжних країнах називається "хабсас корпус" і застосовується практично в усіх країнах континентальної Європи);

5) про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

В Україні кількість підозрюваних та обвинувачених осіб, до яких застосовується взяття під варту, становить 45% (наприклад, у ФРН - лише 5%), середній строк перебування під вартою - 4 місяці. При цьому зазначені особи ще не визнані винними, однак через застосування названих заходів вони не мають належної правової допомоги, втрачають роботу, зв'язки із близькими, а 72% зазнавали катувань з боку працівників правоохоронних органів1. Комітет ООН проти катувань у своїх зауваженнях і рекомендаціях постійно наголошує на застосуванні в Україні тортур і жорстокого поводження під час тримання під вартою, затриманні осіб без санкції суду та недоставленні до суду протягом трьох діб, випадках відсутності реєстрації фактичного часу арешту, обмеження доступу до адвокатів і незалежних лікарів, зловживання адміністративним затриманням на термін до 15 діб. Побіди і скарги надходять і на адресу Уповноваженого з прав, люди ми. Майже кожна п'ята з них - з місць позбавлення волі. Якщо у 2007 р. з приводу катувань, жорстокого та нелюдського поводження чи покарання надійшло 1053 звернення, то в 2008-му - 13802.

Слід звернути увагу на те, що право на життя, право на повагу до гідності та право на свободу та особисту недоторканність належать до особистих прав, які відповідно до ст. 64 Конституції України не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Згідно зі ст. 30 Конституції України кожному гарантується недоторканність житла.

Статтею 379 Цивільного кодексу України закріплено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.1 і.2009 р. № 10і житло - це приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готелі тощо). До житла прирівнюються також ті його частини, в яких може зберігатися майно (балкон, веранда, комора тощо), за винятком господарських приміщень, не пов'язаних безпосередньо з житлом (гараж, сарай тощо).

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. 30 Конституції України).

Відповідно до статей 31 та 32 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та невтручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Зміст цих статей встановлює так зване право на приватне життя людини і громадянина. Під приватним життям людини у теорії конституційного права розуміють той аспект життя людини, який не пов'язаний з її службовою або громадянською діяльністю і який вона не бажає зробити надбанням інших.

Поняття приватності використовується у практиці Європейського суду з прав людини. У сучасній теорії прав людини виділяють чотири аспекти приватності: інформаційна приватність (встановлення правил збору та обігу персональних даних, таких як інформація кредитних установ та медичні записи); тілесна приватність (захист від втручань стосовно фізичного стану людей, наприклад, тестування щодо вживання наркотиків та обстеження порожнин тіла); комунікаційна приватність (безпека та приватність поштових відправлень, телефонних розмов, електронних повідомлень та інших видів комунікації); територіальна приватність (встановлення обмежень на втручання в домашнє та інше навколишнє середовище, наприклад, робоче місце чи громадське оточення)1.

Найважливіші гарантії реалізації особистих прав та свобод людини і громадянина встановлені Конституцією України:

1) винятки щодо таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31 Конституції України);

2) не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32 Конституції України);

3) кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (ст. 32 Конституції України). У світовій практиці це право зазвичай встановлюється конституціями колишніх тоталітарних держав;

4) кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32 Конституції України);

5) заборона цензури (ч. З ст. 15 Конституції України);

6) ст. 55 Конституції України визначає порядок захисту прав та свобод людини і громадянина.

Конституції деяких держав (наприклад, Португалії), формулюючи зміст зазначених прав, додають до нього заборону привласнювати громадянам єдиний у національному масштабі номер.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Зазначена свобода сформульована з урахуванням існування її внутрішнього (свобода пересування кожного територією України; свобода вільного вибору місця проживання) та зовнішнього (свобода залишати територію України, а для громадян України - свобода повернення в Україну) аспектів.

Свобода пересування як конституційно-правовий інститут пройшла довгий еволюційний шлях історичного розвитку, зазнаючи періодів заборони і дозволу, видозмінюючись залежно від політико-правового та соціального рівня розвитку суспільних відносин. Проте лише у другій половині XX ст. свобода пересування стала невід'ємним правом людини, загальновизнаним принципом міжнародного права та набула закріплення в документах універсального та регіонального характеру. Положення про свободу пересування містяться в конституціях і законах багатьох держав світу (Іспанія, Італія, Канада, ФРН, Японія тощо).

Для тоталітарних та авторитарних держав властиве обмеження даної свободи з метою мінімізації можливості опору або непокори владі.

Важливе значення для реалізації зазначеного права в Україні мало Рішення Конституційного Суду України від 14.11.2001 р. № 15-рп/20012, відповідно до якого дозвільний порядок вибору особою місця проживання (тобто інститут прописки) було визнано неконституційним.

Сьогодні у зазначеній сфері діє Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11.12.2003 р. зі змінами, відповідно до якого замість прописки запроваджено реєстрацію осіб за місцем їх проживання чи перебування, що має повідомний (а не дозвільний, як прописка) характер.

Згідно з цим Законом реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Місцем перебування в Законі визначено адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік;

а місцем проживання - адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Згідно зі ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому особа проживає постійно, переважно чи тимчасово.

Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом 10 днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання (законними підставами перебування на території України є: для громадян України - належність до громадянства України; для іноземців та осіб без громадянства - реєстрація на території України паспортного документа або наявність посвідки па постійне або тимчасове проживання в Україні, або документів, що посвідчують отримання статусу біженця чи притулку в Україні).

Реєстрація місця проживання громадян України, які проживають за межами України, здійснюється в установленому порядку консульськими установами України за кордоном або дипломатичними представництвами.

При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження органу реєстрації, особа, яка змінила місце проживання, або її законний представник повинні письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації протягом 7 днів.

Зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом 7 днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Місце проживання має значення для захисту прав особи, для забезпечення сталості цивільних правовідносин.

Реєстрація місця перебування здійснюється за заявою особи, яка зобов'язана подати її протягом 7 днів після прибуття в місце перебування. Зняття з реєстрації місця перебування особи здійснюється за її повідомленням.

Реєстрація місця проживання та місця перебування особи здійснюється відповідним органом Державної міграційної служби України.

Право вільно залишати територію України (для кожного) та право в будь-який час повернутися в Україну (для громадян України).

Щодо громадян України, то порядок реалізації ними цих прав визначається Законом України 4Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" від 21.01.1994 р. із змінами. Відповідно до ст. 2 цього Закону документами, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за її межами, є:

o паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

o проїзний документ дитини;

o дипломатичний паспорт;

o службовий паспорт;

o посвідчення особи моряка.

У разі втрати громадянином України зазначених документів право на в'їзд в Україну дає посвідчення особи па повернення в Україну, яке видається закордонними дипломатичними установами.

Право громадян України в будь-який час повернутися в Україну особливо актуальне в умовах збільшення обсягів міграції. Згідно із Законом України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" громадянин України за жодних підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.

Порядок в'їзду до іноземної держави регулюється законодавством відповідної держави.

На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються всі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки. За громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається.

Громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон у випадках, якщо:

1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю;

2) діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання - до виконання зобов'язань або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;

3) проти нього порушено кримінальну справу - до закінчення провадження у справі;

4) він засуджений за вчинення злочину - до відбуття покарання або звільнення від покарання;

5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи), - до виконання зобов'язань;

6) він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості - до з'ясування причин і наслідків подання неправдивих відомостей;

7) він підлягає призову на строкову військову службу - до вирішення питання про відстрочку від призову;

8) щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі;

9) він за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції - до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду.

Громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у названих вище випадках.

У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з підстав, передбачених пунктами 1,2 і 6-8, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем свого проживання.

Відмова у виїзді з України з підстав, передбачених пунктами 3-5 і 9, оскарженню не підлягає.

Умови перетинання державного кордону України визначені Законом України "Про прикордонний контроль" від 05.11.2009 р. із змінами, а також Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 р. № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 р. № 724і).

Відповідно до ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Це право розглядається одночасно як особисте та як політичне.

Деякі автори слушно зазначають, що думка є завжди вільною, тому не потребує законодавчого регулювання.

Стосовно свободи слова, то, як зазначає Баглай М. В., всі демократичні конституції світу закріплюють цю свободу, вбачаючи в ній основу для свободи друку, опозиції, критики, інакомислення і прав меншин1.

Гарантією свободи слова є передбачене ст. 34 Конституції України право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Ця гарантія знайшла розвиток, зокрема, у таких законах: Закон України "Про інформацію" від 02.10.1992 р. із змінами, Закон України "Про науково-технічну інформацію" від 25.06.1993 р. із змінами, Закон України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" від 23.09.1997 р. із змінами, Закон України "Про доступ до публічної інформації" від 13.01.2011 р. тощо.

Однією з найдієвіших гарантій свободи слова є заборона цензури, що передбачено ч. З ст. 15 Конституції України. Цензура - це постійний контроль офіційної влади за змістом, випуском і поширенням друкованої, аудіовізуальної та іншої продукції.

Здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34 Конституції України).

У деяких країнах (США, Велика Британія, Австралія) передбачено високу матеріальну відповідальність та кримінальні покарання за порушення законів про друк. У законодавстві окремих країн встановлено порядок конфіскації публікацій, що містять неприпустиму інформацію.

Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

У науковій літературі зазначається, що світогляд і думка - споріднені категорії, тому право кожного на свободу світогляду слід сприймати як один із різновидів права на свободу думки1.

Порядок реалізації цього права деталізує Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04.1991 р. із змінами. Відповідно до нього в Україні всі правовідносини, пов'язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України. Громадяни України рівні перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не зазначається. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

Україна є світською державою, тому па підставі ч. З ст. 35 Конституції України церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Відповідно до зазначеного Закону держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійні організації не виконують державних функцій.

Водночас є держави, які віддають перевагу певній релігії. Так, у Греції східно-православна церква Конституцією держави оголошена панівною, в Болгарії ця ж релігія є традиційним віросповіданням. При цьому держава гарантує свободу всіх церков та відправлення релігійних культів, а також їх участь у суспільному житті. Церква має значний вплив на політику правлячих кіл у Латинській Америці, у мусульманських державах. Вона тісно взаємодіє з громадськістю та урядами Західної Європи, США, Японії. Існування державної релігії означає фінансування церкви та її шкіл за рахунок державного бюджету, визнання її прав у вирішенні низки питань щодо регламентації особистого життя громадян (регламентація шлюбів, реєстрація народжень тощо). У такому становищі перебувають, наприклад, англіканська церква у Великій Британії, лютеранство у Скандинавських країнах, католицизм у країнах Латинської Америки; в ісламських державах (Іран, Йорданія, Пакистан, Лівія) інститути релігійного права мають юридичну силу, створюються релігійні суди тощо. У Бельгії, Голландії та ФРН діє інститут юридичного визнання церкви державою, що мало відрізняється від статусу державної релігії. Однак важливо те, що таке пріоритетне становище однієї з релігій не тягне за собою обмеження свободи віросповідання для інших релігій.

Релігійними організаціями в Україні відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями).

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення).

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти осіб, які утворили її і досягли вісімнадцятирічного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію. Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення).

Реєстрацію релігійних організацій здійснює Державна реєстраційна служба України, що відповідно до Положення про Державну реєстраційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 р. № 401/2011, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України та входить до системи органів виконавчої влади.

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов.

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та інших законодавчих актів України, її діяльність може бути припинено також за рішенням суду у випадках, визначених цим Законом.

Також серед особистих прав людини і громадянина виділяють право на користування рідною мовою, вільний вибір мови спілкування, виховання, навчання і творчості (у ст. 10 Конституції України воно сформульовано як гарантія вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України). Деталізовано порядок реалізації цього права у Законі України "Про мови в Українській PCP" від 28.10.1989 р. із змінами.

До особистого права, яке не передбачене Конституцією України, але закріплюється у низці міжнародно-правових актів, відносять і право людини визначати і вказувати свою національну приналежність.