Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар - Тацій В.Я. - Стаття 89. Визнання доказів недопустимими

1. Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в парадній кімнаті під час ухвалення судового рішення.

2. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

3. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.

1. Питання про допустимість доказів вирішується судом при постановленій судового рішення під час їх оцінки в нарадчій кімнаті.

Щоб забезпечити допустимість доказів, необхідно попередити появу ознак недопустимості, завчасно усунути підстави для визнання доказів недопустимими. Якщо допустимість доказів забезпечує повноту і достовірність доказового матеріалу як необхідну умову використання їх у доказуванні, то, виходячи із змісту статей 86-89 КПК, дотримання правил допустимості перш за все має бути важливим засобом охорони та захисту прав особи. Визнання доказів недопустимими по суті має значення санкції за порушення прав людини і громадянина при отриманні доказів.

Частина 1 ст. 86 КПК встановлює юридичну форму даних стосовно обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Порядок отримання доказів, вказаних у п. 2 ст. 84 КПК, передбачає дотримання певних вимог: 1) належний суб'єкт отримання доказів; 2) законність процесуального джерела доказів; 3) належність процесуального порядку отримання доказів; 4) належність фіксації ходу і результатів слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій (див. коментар до ст. 86 КПК).

Належний суб'єкт отримання доказів - це посадова особа або орган (суд), які мають право проводити процесуальні дії, що є засобами отримання доказів. Належний суб'єкт отримання доказів виникає тільки після внесення відомостей до ЄРДР за винятком огляду місця події у невідкладних випадках (ч. 3 ст. 214 КПК).

Визнання доказів такими, що отримані неналежним суб'єктом, матиме місце, коли слідчий: 1) почав кримінальне провадження без призначення керівним органом досудового провадження; 2) не включений до складу слідчої групи; 3) порушив вимоги закону щодо підслідності; 4) проводив слідчі дії після збігу встановленого строку; 5) не є громадянином України; 6) перебуває на лікуванні і має тимчасовий листок непрацездатності, або перебуває у відпустці.

Докази визнаються отриманими неналежним суб'єктом при проведенні слідчої (розшукової) дії особою, що підлягає відводу, а також коли оперативний підрозділ проводить слідчі (розшукові) дії чи негласні слідчі (розшукові) дії без письмового доручення слідчого, прокурора.

Законність процесуального джерела доказів. Докази повинні бути отримані тільки із тих процесуальних джерел, що вказані у ч. 2 ст. 84 КПК. Перелік їх вичерпний і не підлягає розширеному тлумаченню. Процесуальними джерелами доказів є показання (підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого, експерта), речові докази, документи, висновки експертів. Отримання доказів із не встановленого в законі процесуального джерела тягне за собою недопустимість цього доказу.

Належність процесуального порядку отримання доказів. Доказ має бути отриманий у порядку, передбаченому КПК. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 93 КПК сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених КПК. Загальні вимоги та процесуальний порядок проведення слідчих (розшукових) дій передбачений гл. 20 КПК (статті 223-245 КПК). У главі 21 КПК (статті 246-275 КПК) викладаються загальні положення проведення негласних слідчих (розшукових) дій, процедури отримання дозволів на їх проведення, строки, фіксація їх ходу і результатів, заходи щодо захисту інформації, отриманої в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, правила використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій у доказуванні. Характерною ознакою негласних слідчих (розшукових) дій є те, що законодавство детально не регламентує порядок їх проведення в силу таємності та ситуаційної обумовленості. Водночас КПК вимагає в обов'язковому порядку фіксувати в протоколі хід та результати їх проведення, у тому числі за допомогою технічних та інших засобів (статті 104, 252 КПК). Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 99 КПК протоколи, складені у порядку, передбаченому КПК, та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, визнаються документами-доказами. Вони можуть використовуватися в доказуванні на тих же підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування. Перевірка даних, викладених у протоколах, також може здійснюватися проведенням слідчих (розшукових) дій шляхом допиту осіб, що їх проводили, а також осіб, щодо яких проводилися негласні слідчі (розшукові) дії. У судовому засіданні відповідні протоколи також ретельно досліджуються, в тому числі із залученням спеціалістів (статті 358-360 КПК).

Докази, отримані шляхом проведення процесуальних дій, не передбачених законом, в усіх випадках визнаються недопустимими. Підставою для визнання доказів недопустимими є порушення права учасників кримінального провадження (наприклад, не було роз'яснено їх процесуальні права, не забезпечені права осіб, що не володіють мовою кримінального судочинства, підозрюваний, потерпілий не ознайомлений із постановою про призначення експертизи, при проведенні слідчої (розшукової) дії не були присутні поняті тощо).

Порушення гарантій отримання доказів, передбачених Конституцією України (статті 28,29, 30,31, 32,55, 56,57,59,62,63,64), міжнародними договорами щодо свободи людини і громадянина, особистої недоторканності, недоторканності житла й іншого володіння особи, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте і сімейне життя, поваги до гідності є безумовною підставою для визнання доказів недопустимими.

Належність фіксації ходу і результатів слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій. Вимоги щодо фіксації ходу та результатів процесуальних дій викладено в статтях 104-107, 252,256 КПК.

2. У частиш 2 коментованої статті чітко вказується, що визнання доказів недопустимими здійснюється виключно в судовому порядку за клопотанням сторін. Це розширює змагальні можливості учасників процесу. Труднощі у застосуванні цієї норми обумовлені тим, що в КПК відсутня спеціальна стаття, що регулює процесуальний порядок розгляду клопотань про визнання доказів недопустимими. У статті 350 КПК сформульовані лише загальні положення щодо розгляду клопотань судом учасників судового провадження. У частині 1 ст. 89 КПК вказується, що питання допустимості доказів вирішуються під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. Відповідно до ст. 369 КПК до судових рішень відносять ті, у яких: 1) суд вирішує обвинувачення по суті у формі вироку; 2) вирішуються інші питання у формі ухвали. Положення ст. 89 КПК знайшли конкретизацію у ст. 374 КПК "Зміст вироку", де в п. 1 ч. 3 вказується, що у мотивувальній частині вироку зазначаються підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення, у п. 2 ч. 3 цієї статті також наголошується, що у разі визнання особи винуватою визначаються докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів.

Із тексту ст. 89 КПК випливає, що законодавець ознаки недопустимості доказів поділяє на очевидні та неочевидні. Залежно від цього визначається момент прийняття рішення щодо недопустимості доказів, який окреслений межами судового розгляду. Це не означає, що визнання доказів недопустимими повинно відкладатися до постановлення вироку (ст. 374 КПК). Так, ч. 3 ст. 358 КПК передбачає можливість виключення під час дослідження документів із числа доказів, якщо є сумніви в їх достовірності. Це пояснюється тим, що законодавець вимагає усунути із процесу доказування ті докази, які мають очевидні ознаки недопустимості. Для цього немає потреби досліджувати інші докази, оскільки у такому разі змішуються різні поняття - законність отримання доказів і їх достовірність - що означає відповідність їх дійсності. Перевірка достовірності доказів дійсно вимагає зіставлення з іншими матеріалами провадження, отримання додаткових доказів, які підтверджують або спростовують доказ, що перевіряється. Визнання судом доказів недопустимими при виявленні таких ознак пояснюється тим, що допустимість доказів є не тільки гарантією їх достовірності, а й забезпечує дотримання прав учасників процесу в ході проведення слідчих (розшукових) дій, дослідження доказів, у тому числі права підозрюваного та обвинуваченого на захист.

3. Ініціатива в поданні клопотання про визнання доказів недопустимими належить сторонам та потерпілому під час судового розгляду. Право на спростування такого клопотання надається протилежній стороні. У клопотанні про визнання доказів недопустимими повинні бути чітко викладені підстави (неналежності доказів, отримання з порушенням встановленого КПК порядку, незаконність джерела, отримання доказу неналежним суб'єктом і т. ін.). Як зазначається у ст. 350 КПК, відмова в задоволенні клопотання не перешкоджає його повторному поданню з інших підстав. Якщо відсутні заперечення іншої сторони по суті заявленого клопотання, воно підлягає задоволенню. Обов'язок доказування обставин, що є підставою для виключення доказів, покладається на сторону, що заявила таке клопотання. У випадку заперечення протилежної сторони суд здійснює перевірку шляхом дослідження матеріалів провадження, допиту свідків, понятих, шляхом залучення спеціалістів, експертів і т. ін. Рішення суду про визнання доказів недопустимими тягне за собою невизнання їх юридичної сили і неможливість використання в доказуванні і тим більше в обґрунтуванні вироку.

Стаття 90. Значення рішень інших судів у питаннях допустимості доказів

1. Рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Україною, мас преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.

1. Права та свободи людини, їх гарантії в Україні визнаються найвищою соціальною цінністю, визначаючи зміст і спрямованість діяльності держави (ст. З Конституції України). Пріоритет даного конституційного припису в КПК особливо підкреслюється запровадженням кримінальної процесуальної преюдиції. Прсюдиція похідна від презумпції істинності вироку і означає обов'язковість рішення одного суду для іншого. Преюдиції використовують на практиці в тих випадках, коли дії особи або фактичні обставини, які мають значення для кримінального провадження, були встановлені і вирішені іншим судом. Даний інститут застосовується щодо доведених фактів і доказів, які їх обґрунтовують, фактів, що мають кримінально-правові наслідки і входять до предмета доказування. По суті про це йдеться також у п. 23 ППВСУ від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", де роз'яснюється, що відповідно до гл. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими для виконання на всій її території усіма без винятку органами державної влади, установами, посадовими особами.

Преюдиціальне значення для кримінального судочинства України мають Рішення Міжнародного кримінального суду та ЄСПЛ. Так, у ст. 46 "Обов'язкова сила судових рішень та їх виконання" розділу II "Європейський суд з прав людини" КЗПЛ держави, які ратифікують цю Конвенцію, зобов'язані "виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами". У статті 17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р. дане положення було поширене на інші рішення ЄСПЛ і зобов'язано суди

України застосовувати при розгляді справ КЗПЛ та практику ЄСПЛ як джерело права. Це означає, що рішення ЄСПЛ для судів України мають нормативний і правозастосовний характер.

Виходячи з положень коментованої статті і вищевикладених міркувань, докази, що обґрунтовують порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, в раніше винесених рішеннях судів України, Міжнародного кримінального суду, ЄСПЛ включаються до процедури доказування пізніших проваджень і мають для суду преюдиціальне значення, тобто не підлягають повторному дослідженню.