Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 3.3. Кодифікація і прогресивний розвиток міжнародного права

Норма є первинним елементом будь-якої системи права, наприклад, як клітина в живому організмі. Термін "норма" латинського походження і означає узаконене встановлення, визнаний обов'язковим порядок, встановлена міра.

Норма міжнародного права - це правило поведінки, що створюється державами й іншими суб'єктами міжнародного права шляхом узгодження їх позицій і визнається ними як юридично обов'язкове.

Крім норм міжнародного права, міжнародні відносини можуть перебувати під впливом інших регуляторів - норм міжнародної ввічливості, норм міжнародної моралі, традицій. Відмінність останніх від норм міжнародного права полягає в тому, що вони не мають юридично обов'язкового характеру. Тому інститут відповідальності за порушення норм міжнародного права істотно відрізняється за процедурою застосування і наслідками від аналогічного інституту при порушенні норм міжнародної ввічливості або моралі.

Специфіка міжнародного права як особливої системи виявляється також у побудові міжнародно-правових норм. На відміну від класичної конструкції, більшість міжнародно-правових норм містить лише диспозицію. Санкції за порушення цих норм визначаються в окремих угодах або системою міжнародного права в цілому.

Як і в будь-якій юридичній нормі, в нормі міжнародного права змістом є права та обов'язки суб'єктів міжнародних відносин. Знаючи своє право, суб'єкт міжнародного права може обґрунтовано припускати можливу або належну поведінку іншого суб'єкта, яка полягає у виконанні обов'язку, що кореспондує відповідному праву. Тим самим відносини між суб'єктами міжнародного права набувають впорядкованого, передбачуваного характеру, а норми виконують регулятивну функцію.

Для міжнародного права, як і внутрішньодержавного, також характерне об'єднання норм в інститути і галузі, хоч і зі своєю метою і специфічним об'єктом регулювання. Під інститутом міжнародного права слід розуміти групу норм, які регулюють якісно однорідні міжнародні відносини, об'єднані загальним об'єктом такого регулювання. Наприклад, інститути визнання, правонаступництва, відповідальності і т. ін.

Галузь міжнародного права - це основний підрозділ цієї системи права, що охоплює якісно відособлену сферу міжнародних відносин, урегульованих спеціальними нормами та інститутами. У міжнародному праві розрізняють такі галузі: право міжнародних договорів, дипломатичне і консульське право, міжнародне морське право, міжнародне космічне право тощо. Деякі галузі сучасного міжнародного права є стародавніми, наприклад, дипломатичне і консульське право, міжнародне морське право; інші з'явилися нещодавно - міжнародне повітряне право і міжнародне космічне право. Природно, що процес формування галузей міжнародного права перманентний. Скільки існуватиме міжнародне право, стільки і з'являтимуться нові якісно відособлені міжнародні відносини, урегульовані нормами права. Пояснюється це тим, що держави й інші суб'єкти міжнародного права об'єктивно зацікавлені в більш ефективному регулюванні певних комплексів міжнародних відносин, що мають загальний об'єкт регулювання.

Серед міжнародно-правових норм особливо виокремлюються основні принципи міжнародного права, тобто юридичні норми, що утворюють фундамент міжнародного права. Решта міжнародно-правових норм повинна їм відповідати. Основні принципи є загальновизнаними юридичними нормами, що мають імперативний характер (jus cogens).

Порушення суб'єктом міжнародного права будь-якого основного принципу кваліфікується міжнародним співтовариством як посягання на міжнародний правопорядок. Основними принципами міжнародного права є принцип суверенної рівності, добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, незастосування сили або погрози силою, мирного вирішення міжнародних суперечок та ін. (ст. 2 Статуту ООН).

Одна з відмінностей міжнародного права від внутрішньодержавного полягає у процедурі, способах і формах створення міжнародно-правових норм. На міжнародній арені немає будь-яких законодавчих органів, які розробляли б і приймали норми міжнародного права. Цю роботу виконують самі суб'єкти міжнародного права під час дво- і багатосторонніх контактів. Єдиний спосіб, за допомогою якого створюються міжнародно-правові норми, - узгодження позицій між суб'єктами міжнародного права щодо правила поведінки і надання йому юридично обов'язкового характеру. За формою норми міжнародного права - це загальні, спеціальні конвенції або міжнародний звичай.

Сьогодні в науці міжнародного права тривають дискусії щодо поділу міжнародно-правових норм на м'яке право (soft law) і тверде право (hard law). Щодо першого, то тут домінує два погляди. Прихильники першого вважають, що до м'якого права слід відносити такі специфічні міжнародно-правові норми, які не встановлюють чітких прав і обов'язків, а вказують лише загальний напрям поведінки суб'єктів міжнародного права. Такі формулювання, як "прагнути", "докладати зусилля", характерні для цього типу норм, які досить часто зустрічаються в політичних договорах або в преамбулах до міжнародних угод.

Представники другого погляду на проблеми м'якого права вважають, що норми цього виду містяться в ненормативних міжнародних актах, наприклад, у резолюціях міжнародних організацій і конференцій, у дво- і багатосторонніх заявах і комюніке. Формально такі акти не є юридично обов'язковими, проте їх роль і значення у зміцненні миру і безпеки, розвитку співпраці між державами й іншими суб'єктами міжнародного права неухильно зростають. Тому більшість положень резолюцій ООН, документів Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), як і багатьох інших аналогічних актів, хоч вони й морально-політичні за характером, сумлінно виконується суб'єктами міжнародного права. Крім того, м'яке право дає можливість забезпечити більш ефективне функціонування міжнародної системи та її окремих компонентів, оскільки "тверде право" через об'єктивно властиву йому жорсткість не може так швидко і гнучко реагувати на зміни, що відбуваються в цій системі, як це може зробити "м'яке право".

Таким чином, м'яке право ніби скорочує шляхи і готує сприятливий ґрунт для успішного розвитку твердого права.

Серед юристів-міжнародників немає єдиного підходу до проблеми класифікації норм міжнародного права. Найчастіше міжнародно-правові норми класифікують так:

1) за сферою дії - універсальні й локальні (регіональні);

2) за юридичною силою - імперативні й диспозитивні;

3) за функціями в системі - матеріальні і процесуальні;

4) за способом створення і за формою існування -- звичаєві, договірні, норми рішень міжнародних організацій.

Універсальні норми призначені для регулювання відносин між усіма суб'єктами міжнародного права й утворюють у сукупності загальне міжнародне право. Статут ООН може бути яскравим прикладом універсальних норм. Слід зазначити, що Міжнародний Суд ООН часто посилається в рішеннях на "загальні норми міжнародного права". Локальні, або регіональні, норми (іноді їх також називають партикулярними) регулюють відносини між двома або декількома суб'єктами міжнародного права, які не обов'язково повинні розташовуватися в одному регіоні Землі.

Імперативні норми міжнародного права (jus cogens) - це такі правила поведінки, відхилення від яких неприпустиме і які можуть бути змінені тільки наступною нормою загального міжнародного права, що має такий самий характер (ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.). Іншими словами, це норми, що мають вищу імперативну силу, а звідси особливий спосіб їх зміни - ухвалення нової імперативної норми. Прикладом норм jus cogens є основні принципи міжнародного права.

Диспозитивні норми допускають відступ від них за взаємною згодою суб'єктів міжнародного права, при цьому не можна заподіювати збиток правам і законним інтересам третіх держав. Після досягнення вказаної угоди такі норми стають так само обов'язковими для виконання суб'єктами міжнародного права, як і імперативні. До диспозитивних норм належать, наприклад, такі норми міжнародного морського права: про делімітацію виключних економічних зон і континентального шельфу між протилежними або прилеглими прибережними державами, про прилеглу зону тощо.

Матеріальні норми регулюють міжнародні відносини, що складаються з приводу досягнення певних благ. Вони ніби відповідають на питання: "Чого слід досягти?" Процесуальні норми покликані створити найсприятливіші умови для реалізації розпоряджень матеріальних норм у різних умовах правової діяльності суб'єктів міжнародного права. Основне завдання процесуальних норм - вироблення юридичної технології застосування норм матеріальних з метою досягнення максимального результату з мінімальними витратами. Прикладом міжнародних процесуальних норм можуть бути багато положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., що стосуються порядку створення, дії та припинення міжнародних договірних норм. Професор І.І. Лукашук вважає, що у міжнародному праві сформувалася нова галузь - процесуальне право, яка повинна відіграти позитивну роль у питаннях підвищення ефективності функціонування міжнародного права. Він зауважує, що важливе місце у процесуальному праві належить нормам права міжнародних організацій. Певне значення мають і загальні принципи права, які переважно є процесуальними нормами (наприклад, ніхто не може бути суддею у власній справі, пріоритет спеціального закону відносно загального та ін.).

Юридичні особливості звичаєвих і договірних норм були розглянуті у попередньому підрозділі. Щодо норм рішень міжнародних організацій, то вони закріплюються в нормативних резолюціях міжурядових організацій. Більшість резолюцій таких організацій має рекомендаційний характер, проте деякі з них містять обов'язкові правила поведінки суб'єктів міжнародного права, яким вони адресовані. Зокрема, такими нормами є резолюції Генеральної Асамблеї ООН з фінансово-бюджетних і адміністративних питань Організації Об'єднаних Націй.

3.3. Кодифікація і прогресивний розвиток міжнародного права

Одним із видів систематизації правового матеріалу є кодифікація. Це вид нормотворчої діяльності суб'єктів міжнародного права, направлений на переробку чинних міжнародно-правових норм, усунення прогалин І суперечностей у міжнародному праві та створення на цій основі нових кодифікуючих актів, що замінюють усі колишні акти, які діяли в певній сфері міжнародних відносин. За допомогою кодифікації відбувається і формальне закріплення міжнародних звичаїв. Юридичною формою кодифікуючих актів є міжнародний договір. У процесі цієї діяльності відбувається і прогресивний розвиток міжнародного права. Великий внесок у прогресивний розвиток міжнародного права роблять ООН, її головні, допоміжні органи і спеціалізовані установи.

На другій сесії Генеральної Асамблеї ООН переважна більшість членів Шостого комітету (Комітету із правових питань) підтримала пропозицію про створення Комісії міжнародного права. 21 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея прийняла резолюцію 174 (II), якою заснувала Комісію міжнародного права та схвалила Положення про Комісію, в п. 1 ст. 1 якого йдеться: "Комісія міжнародного права має своєю метою сприяння прогресивному розвитку міжнародного права і його кодифікації". У ст. 15 Положення з'ясовується відмінність між поняттям "прогресивний розвиток", що вживається у значенні "підготовки проекту конвенції з тих питань, які ще не регулюються міжнародним правом або з яких право ще недостатньо розвинуто у практиці держав", і поняттям "кодифікація", що вживається у значенні "більш точного формулювання і систематизації норм міжнародного права в тих сферах, в яких є певні положення, встановлені широкою державною практикою, прецедентами і доктриною".

Комісія складається з 34 членів - визнаних авторитетів у сфері міжнародного права. Членський склад Комісії повинен відображати основні форми цивілізації й основні правові системи світу. Члени Комісії обираються в особистій якості Генеральною Асамблеєю ООН строком на 5 років. Комісія готує проекти з питань міжнародного права, які потім розглядаються на представницьких міжнародних конференціях з метою ухвалення конвенцій з питань, що становлять інтерес для міжнародного співтовариства. На основі проектів Комісії були прийняті такі важливі міжнародно-правові акти: Віденська конвенція про дипломатичні зносини (1961 р.), Віденська конвенція про консульські зносини (1963 р.), Конвенція про право міжнародних договорів (1969 р.), Конвенція про спеціальні місії (1969 р.), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів (1973 р.), Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів (1978 р.) та ін.

Функції з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права виконують й інші допоміжні органи ООН: Рада з прав людини (правозахисна установа в системі ООН, яка у 2006 р. замінила Комісію з прав людини), Комітет з використання космічного простору в мирних цілях, Комісія з наркотичних засобів та ін. Беруть участь у цій діяльності також спеціалізовані установи ООН, наприклад, ІМО, МОП, ЮНЕСКО.