Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 4.5. Принцип незастосування сили або погрози силою

Закріплення принципу незастосування сили або погрози силою також є характерною рисою сучасного міжнародного права, що відрізняє його від класичного міжнародного права. У період між двома світовими війнами робилися спроби обмежити застосування сили або погрози нею в міжнародних відносинах. Проте імперативна норма про заборону застосування сили або погрози силою була вперше сформульована в п. 4 ст. 2 Статуту ООН: "Всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй".

Надалі цей принцип міжнародного права був конкретизований у таких авторитетних міжнародних документах: Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., резолюція Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" 1974 р., Гельсінський Заключний акт НБСЄ 1975 р., Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 р.

Зміст цього принципу зводиться до такого:

а) агресивна війна є злочином проти миру, який тягне за собою відповідальність згідно з міжнародним правом;

б) держави зобов'язані утримуватися від пропаганди агресивних воєн;

в) кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення державних кордонів іншої держави або як засіб розв'язання міжнародних суперечок;

г) кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення міжнародних демаркаційних ліній;

д) держави зобов'язані утримуватися від актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;

е) кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність;

ж) кожна держава зобов'язана утримуватися від організації або заохочення організації іррегулярних сил або озброєних банд, у тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави;

з) кожна держава зобов'язана утримуватися від організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі.

У резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" 1974 р. дається перелік актів (невичерпний), що кваліфікуються як агресія. До них належить застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності, політичної незалежності іншої держави або будь-які інші дії, несумісні зі Статутом ООН. Відповідно до ст. 39 Статуту ООН єдиний орган, що має право кваліфікувати конкретний збройний напад як агресію, є Рада Безпеки ООН. У цьому плані виглядає не зовсім логічним положення п. 19 ст. 106 Конституції України, згідно з яким, Президент України "вносить у Верховну Раду України подання про оголошення стану війни і ухвалює рішення про використання Збройних Сил України у разі озброєної агресії проти України". З цього положення випливає, що Президент України сам визначає конкретні випадки агресії проти України і приймає на цій основі рішення про використання Збройних Сил України. Хоча за міжнародним правом прерогативою з визначення актів агресії володіє тільки Рада Безпеки ООН, цей самий орган правомочний ухвалювати рішення про те, які заходи слід застосувати відповідно до ст. 41 і 42 Статуту ООН для відновлення міжнародного миру і безпеки. Крім того, формулювання "озброєна агресія" також викликає сумніви, оскільки у визначенні агресії 1974 р. вказується, що агресією є застосування збройної сили з метою, несумісною зі Статутом ООН, тобто неозброєної агресії не буває.

Доречно поставити питання: "А чи є ситуації, коли застосування сили відповідно до чинного міжнародного права буде виправданим і законним?" У сучасному міжнародному праві вважається правомірним використовувати збройну силу для індивідуальної або колективної самооборони у разі збройного нападу на будь-яку державу доти, доки Рада Безпеки ООН не вживе заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки (ст. 51 Статуту ООН).

Відповідно до ст. 42 Статуту ООН, Рада Безпеки ООН має право ухвалити рішення про застосування збройної сили для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки, якщо заходи, передбачені в ст. 41 (повне або часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів спілкування, а також розрив дипломатичних відносин), виявилися недостатніми.

У вказаних випадках держави мають право на використання сили для досягнення головної мети ООН - підтримки міжнародного миру і безпеки. Але ці випадки швидше є винятком із загального правила неприпустимості застосування сили або погрози силою. Проте право на подібні винятки містить потенційну загрозу, оскільки, як показали події останніх десятиріч, воно дає можливість легалізації застосування сили для реалізації геополітичних інтересів наймогутніших акторів міжнародних відносин. І мета їх стара, як світ: захоплення територій, природних ресурсів і ринків збуту. І, на перший погляд, неоднозначна позиція Міжнародного Суду ООН, який при розгляді заяв, поданих Югославією 29 квітня 1999 p., про ініціювання судового розгляду проти Бельгії, Іспанії, Італії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки і Франції у зв'язку з порушенням зобов'язання не застосовувати силу, в яких вона звинувачувала зазначені держави у бомбардуванні її території і просила визначити тимчасові заходи та прийняти ухвали про негайне припинення застосування сили вказаними державами, фактично відсторонився від проблеми. Як заявив суддя B.C. Верещетін в ухвалі Суду ООН у справі, що стосується правомірності застосування сили (Югославія проти Сполученого Королівства) (тимчасові заходи) від 2 червня 1999 p., до Суду був звернений наполегливий заклик дотримуватися принципу верховенства права, включаючи статутні положення Організації Об'єднаних Націй, перед загрозою широкомасштабних і грубих порушень міжнародного права. Замість того, щоб діяти невідкладно і, в разі потреби, proprio motu у якості "головного охоронця міжнародного права", більшість членів Суду із затримкою більше місяця після подачі прохань повністю їх відхилила щодо всіх порушених справ, навіть тих із них, у яких юрисдикція Суду prima facie могла бути чітко встановлена. Крім того, це рішення ухвалене за ситуації, коли навмисне посилення бомбардувань найбільш густонаселених районів викликало загибель цивільного населення, а також фізичні й душевні страждання людей в усіх частинах Югославії. Із згаданих вище причин суддя B.C. Верещетін не зміг погодитися з бездіяльністю Суду в цьому питанні.