Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 4.8. Принцип невтручання у внутрішні справи держав

У п. 5 ст. 2 Статуту ООН встановлено: "Всі Члени Організації Об'єднаних Націй надають їй всемірну допомогу в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до цього Статуту, і утримуються від надання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація Об'єднаних Націй застосовує дії превентивного або примусового характеру".

Дію цього принципу можна проілюструвати на прикладі агресії Іраку проти Кувейту в серпні 1990 р., коли Рада Безпеки ООН у зв'язку з грубим порушенням Іраком міжнародного права прийняла резолюцію № 661, якою накладала на нього економічні й фінансові санкції, з метою спонукати його уряд відновити міжнародний мир і безпеку. Пізніше була прийнята резолюція № 670, що посилювала санкції проти Іраку. Відповідно до цього принципу, всі держави були зобов'язані докладати всі зусилля для сприяння ООН у реалізації санкцій проти Іраку й утримуватися від надання допомоги цій державі, тим самим спонукаючи Ірак до дотримання норм міжнародного права. При цьому деякі держави, наприклад СРСР і Франція, що підтримували з Іраком активні торговельно-економічні відносини, були вимушені відмовитися від економічної вигоди заради забезпечення миру і безпеки - загальної цінності всього міжнародного співтовариства - шляхом підтримки ООН в її зусиллях з відновлення миру в районі Перської затоки і згортання своїх економічних і фінансових зв'язків з Іраком.

Суть принципу надання допомоги ООН у здійснюваних нею заходах полягає в консолідації міжнародного співтовариства в справі досягнення мети Організації Об'єднаних Націй і створення несприятливих умов для держави, проти якої застосовуються превентивні або примусові дії, унаслідок порушення нею міжнародного права.

4.7. Принцип співробітництва держав

Статут ООН закріплює юридичний обов'язок держав "здійснювати міжнародну співпрацю в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру" (п. З ст. 1). У сучасному міжнародному праві існує саме обов'язок держав співпрацювати одна з одною і з ООН. До 1945 р. співпраця між державами залежала від їх доброї волі, з ухваленням Статуту ООН до міжнародної практики увійшов принцип співробітництва держав. Обов'язок держав співпрацювати одна з одною і ООН має дві основні причини. По-перше, підтримувати мир і безпеку можна тільки за допомогою співпраці в різних сферах міжнародного життя; по-друге, сучасні проблеми настільки ускладнилися, що поодинці їх вирішити вже практично неможливо. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зокрема зафіксовано: "Держави співпрацюють в економічній, соціальній і культурній галузях, а також у сфері науки і техніки та сприяють прогресу в світі у сфері культури й освіти. Держави повинні співпрацювати в справі сприяння економічному зростанню у всьому світі, особливо в країнах, що розвиваються". Без співробітництва у зазначених сферах навряд чи можна розраховувати на прогрес і скільки-небудь значущі досягнення. Об'єднавши зусилля, держави можуть з мінімальними витратами досягти вагомих результатів. Не випадково принцип співробітництва закріплений у статутних документах регіональних організацій, у багатьох міжнародних договорах, у резолюціях міжнародних організацій і в деклараціях держав.

4.8. Принцип невтручання у внутрішні справи держав

Принцип невтручання має безпосередній стосунок до принципу суверенної рівності держав. Зрозуміло, у процесі історичного розвитку людської цивілізації і міжнародного права ці принципи взаємодіяли та впливали один на одного.

До сучасного етапу розвитку міжнародних відносин застосування правила про невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої мало обмежений характер, оскільки допускалися озброєні й інші форми втручання у сферу внутрішньої компетенції держави.

У п. 7 ст. 2 Статуту ООН закріплено сучасне значення принципу невтручання: "Цей Статут жодною мірою не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання в справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об'єднаних Націй представляти такі справи на вирішення в порядку цього Статуту; проте цей принцип не зачіпає застосування примусових заходів на підставі Розділу VII".

Представники деяких міжнародно-правових шкіл вважають, що цим положенням встановлена заборона на втручання у внутрішні справи держав з боку ООН, але не інших держав. Проте цей підхід не поділяється більшістю юристів-міжнародників і членів міжнародного співтовариства, які тлумачать п. 7 ст. 2 Статуту ООН розширено, тобто відносять заборону на втручання у внутрішні справи держав до всіх суб'єктів міжнародного права. І це цілком логічно, оскільки ООН об'єднує переважну більшість держав світу (192 після приєднання Чорногорії1 в 2006 р.), що узяли на себе зобов'язання сумлінно виконувати статутні положення цієї організації. І якщо ООН не має права втручатися у внутрішні справи держав, то, природно, і держави - члени ООН не повинні цього робити.

Як же визначити, де починається сфера внутрішньої компетенції держави? Питання непросте, і в юридичній науці немає однозначної відповіді на нього. Проте зрозуміло, що ця проблема не є суто територіальною. Прийнято вважати, що там, де закінчується сфера міжнародного права, починається сфера внутрішньої компетенції держави.

Тепер необхідно з'ясувати, що слід розуміти під терміном "невтручання у справи, що входять по суті до внутрішньої компетенції будь-якої держави". Це означає, що міжнародне право у принципі не регулює внутрішньодержавні відносини. Тому держави і міжнародні організації не повинні втручатися у внутрішню компетенцію будь-якої держави. Водночас держави можуть добровільно через властивий їм суверенітет поширити міжнародно-правове регулювання на деякі свої внутрішні суспільні відносини (наприклад, на сферу прав людини, екологічної безпеки, космічної діяльності та ін.).

Крім того, відповідно до положень розділу VII Статуту ООН організація та її члени можуть вжити превентивні або примусові дії проти держави, що поставила під загрозу міжнародний мир і безпеку або вчинила акт агресії. Іншими словами, деякі події, що відбуваються у межах території певної держави, можуть у вказаних випадках кваліфікуватися ООН і міжнародним співтовариством як ті, що не належать до виключної компетенції цієї держави. Так, дії з підтримки або відновлення міжнародного миру, здійснювані за рішенням Ради Безпеки ООН, на території держави-порушниці не вважатимуться втручанням у її внутрішню компетенцію. Проблема справ, що належать переважно до внутрішньої компетенції будь-якої держави, не є простою, що час від часу призводить до конфліктів і суперечок між державами. Орієнтиром у їх правильному вирішенні повинні бути зобов'язання держав, що випливають зі Статуту ООН, міжнародних звичаїв і норм міжнародних договорів.