Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 21.3. Правовий статус комбатантів, некомбатантів та інших учасників збройних конфліктів

Воєнні дії ведуться збройними силами воюючих держав. У праві збройних конфліктів збройні сили поділяються на дві категорії осіб: ті, що воюють, або комбатанти (від франц. combattant - боєць, воїн), і ті, що не воюють, або некомбатанти.

Комбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил воюючої держави, що мають право брати участь у воєнних діях. Правовий статус комбатанта включає: 1) право застосовувати військову силу; 2) бути об'єктом застосування військової сили аж до фізичного знищення; 3) право на поводження з ним як з військовополоненим у разі потрапляння в руки ворога. Військова сила не застосовується до комбатанта у разі його поранення або потрапляння в полон.

У міру розвитку і вдосконалення права збройних конфліктів розширювалося коло осіб, що належать до комбатантів. Так, відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 р. до таких осіб належать: особовий склад збройних сил сторони, що перебувають у збройному конфлікті; особовий склад ополчення і добровольчих загонів, що входять і не входять до складу збройних сил; особовий склад організованих рухів опору і партизанських формувань, якщо вони відповідають таким умовам: а) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; Ь) мають певний і виразно видимий здалека відмітний знак; с) відкрито носять зброю; (і) дотримуються у своїх діях законів і звичаїв війни; члени екіпажів торгових суден і цивільної авіації, які безпосередньо беруть участь у воєнних діях; населення неокупованої території, яке береться за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та дотримується законів і звичаїв війни.

У ст. 43 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. надається розгорнуте визначення поняття "збройні сили". При цьому зазначається, що особи, які входять до складу збройних сил воюючої сторони (за винятком тих, що не воюють), є комбатантами, тобто мають право брати безпосередню участь у воєнних діях.

Новелою сучасного міжнародного права є зарахування партизан і учасників національно-визвольних воєн до комбатантів. Хоча положення про те, що вони повинні мати виразні знаки і відкрито носити зброю, з тим щоб володіти статусом комбатанта, ставилося під сумнів, оскільки специфіка партизанської і національно-визвольної боротьби передбачає при проведенні деяких воєнних операцій певний рівень секретності. Проте незаперечною є умова, що партизани й особи, що беруть участь у національно-визвольній боротьбі, повинні дотримуватись законів і звичаїв війни.

До некомбатантів належать особи, які входять до складу збройних сил воюючої сторони, надають їй всемірну допомогу у досягненні воєнних успіхів, але безпосередньо не беруть участь у воєнних діях. Головна риса правового статусу некомбатанта - неучасть у бойових діях. Некомбатантами є військовий духовний і медичний персонал, інтенданти, військові кореспонденти, юристи та ін. З одного боку, ці особи не можуть бути об'єктом воєнних дій супротивника, а з іншого - можуть застосовувати наявну у них зброю тільки з метою самооборони та охорони ввіреного їм майна. Тому некомбатанти мають право на заступництво з боку ворога, якщо опиняться у нього в руках.

Поділ учасників збройних конфліктів на комбатантів та некомбатантів пов'язаний з різним обсягом прав і обов'язків у них під час воєнних дій, що впливає на режим воєнного полону.

Серед осіб, що беруть участь у збройних конфліктах, також виокремлюють військових розвідників і військових шпигунів, добровольців і найманців, парламентерів.

Військовий шпигун - це особа, яка, діючи таємно або під неправдивим приводом, збирає або прагне зібрати відомості в районі дії однієї з воюючих держав з наміром повідомити такі протилежній стороні (ст. XXIX додатка до Гаазької конвенції про закони і звичаї суходільної війни 1907 р.). Згідно з додатковим протоколом І до Женевських конвенцій 1949 р. "будь-яка особа зі складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка потрапляє у владу протилежної сторони тоді, коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого і з нею можуть поводитися як зі шпигуном" (ст. 46). Не вважається шпигуном особа зі складу збройних сил сторони конфлікту, якщо вона збирає або намагається збирати від імені цієї сторони інформацію на території, контрольованій супротивником, і при цьому носить формений одяг своїх збройних сил або не діє обманним шляхом, або навмисно не вдається до таємних методів. Така особа не "втрачає свого права на статус військовополоненого, і з нею не можуть поводитись як зі шпигуном" (п. З ст. 46 додаткового протоколу І). Ця особа визнається, таким чином, військовим розвідником. У випадку потрапляння в руки ворога під час збирання розвідувальних відомостей або спроби їх збирання на неї поширюється статус військовополоненого.

Під час збройних конфліктів на боці воюючих держав беруть участь добровольці. В ст. VI Гаазької конвенції про права і обов'язки нейтральних держав та осіб у разі сухопутної війни 1907 р. встановлено, що "відповідальність нейтральної держави не виникає внаслідок того, що приватні особи окремо переходять кордон, щоб вступити на службу одного з воюючих"1.3 огляду на те, що ці приватні особи з нейтральних держав добровільно вступають до складу збройних сил однієї з воюючих держав, вони, з одного боку, стають законними комбатантами, а з іншого - втрачають статус особи нейтральної держави. Відповідальність за їх дії несе воююча держава, на стороні якої вони воюють.

У збройних конфліктах можуть брати участь і найманці. Згідно з п. 2 ст. 47 додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. найманець - це будь-яка особа, спеціально завербована на місці або за кордоном для того, щоб брати участь у збройному конфлікті, керуючись головним чином бажанням отримати особисту користь, і якій обіцяна стороною або за дорученням сторони, що перебуває в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, виплачувану комбатантам того самого рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил цієї сторони. Найманець не входить до особового складу збройних сил воюючої сторони. Він не є ні громадянином сторони, що перебуває у конфлікті, ні особою, що постійно проживає на території, контрольованій стороною конфлікту.

Не є найманцями військові радники, що офіційно направляються на службу в іноземні збройні сили на основі міждержавної угоди. Військові радники безпосередньої участі у воєнних діях не беруть.

Міжнародне співтовариство неодноразово засуджувало практику найманства. У1968 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 2465 (XXIII), в якій оголошувалося, що практика використання найманців проти рухів за національне визволення і незалежність є кримінально караним діянням, а самі найманці - злочинцями.

У1989 р. під егідою ООН була укладена Конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців. У Конвенції найманство визнано серйозним злочином, який зачіпає інтереси всіх держав. Згідно з Конвенцією держави не повинні здійснювати вербування, використання, фінансування і навчання найманців, у тому числі з метою, що суперечить праву народів на самовизначення, як воно тлумачиться міжнародним правом. Держави зобов'язані забороняти такі дії і запобігати їм.

Конвенція 1989 р. визнає злочинними дії, скоювані не тільки самими найманцями, а й особами, що беруть участь у їх вербуванні, використанні, фінансуванні та навчанні, а також спроби вчинення вказаних дій і співучасть у них. Держави - учасниці Конвенції 1989 р, зобов'язані або судити винних, або видати зацікавленій стороні. Найманство є кримінально караним діянням за законодавством України (ст. 447 КК України).

Особливий правовий статус під час збройних конфліктів мають парламентери, тобто особи, спеціально уповноважені військовим командуванням воюючої сторони на ведення переговорів з військовим командуванням ворога. Згідно з положеннями Гаазької конвенції про закони і звичаї суходільної війни 1907 р. парламентер і сурмач або барабанщик, які супроводжують його, особа, що несе прапор, і перекладач користуються правом недоторканності. Відмітний знак парламентера - білий прапор. Парламентер може бути прийнятий військовим командуванням ворога або відісланий назад, проте у будь-якому випадку йому повинна бути забезпечена безпека повернення в розташування своїх військ. Під час Другої світової війни німецьке військове командування не завжди забезпечувало недоторканність парламентерів, порушуючи тим самим закони і звичаї війни.