Міжнародне приватне право - Фединяк Г.С. - 10. Норми про підсудність спорів з "іноземним елементом" у міжнародних договорах

Суттєва різниця у законодавстві окремих держав, яке визначає межі компетенції судів, іноді призводить до конфлікту юрисдикцій. Тобто виникають ситуації, коли по конкретній справі суди одночасно кількох держав визнають себе компетентними або коли жоден із судів не вважає себе компетентним. Однією з форм, яку держави використовують для розмежування компетенції, є міжнародні договори і, зокрема, договори про надання правової допомоги. Як правило, визначення компетенції суду тісно пов'язане з вибором права, яке необхідно застосувати. При цьому в багатьох випадках вибір права залежить від того, установа якої держави визнається компетентною. Іноді, навпаки, вибір права, що підлягає застосуванню, потребує вирішення питання про компетенцію. У всіх договорах для визначення компетенції використовують у різних варіантах як основні чи додаткові одні й ті ж критерії: громадянство, місце проживання сторін, місце знаходження майна, місце заподіяння шкоди. Цим суттєво полегшується ведення судових процесів для громадян та юридичних осіб, а також забезпечується узгоджена діяльність органів юстиції. Загалом у договорах принцип громадянства має суттєве значення при встановленні компетенції по розгляду справ щодо особистого статусу. При визначенні компетенції щодо інших спорів він все частіше поступається територіальному принципу. Для всіх договорів характерним є передбачення виключної та альтернативної (вибір між установами кількох держав можуть зробити сторони) компетенції.

У міжнародних договорах з питанням про розмежування компетенції тісно пов'язане питання про передання компетенції у цивільних справах. Воно виражається у переданні розгляду справи установами однієї держави, що є компетентними за нормами договору, судам іншої, якщо обставини справи тісно пов'язані з територією іншої держави. Наприклад, норми двосторонніх договорів про правову допомогу та ст. 36 Мінської конвенції 1993 р. передбачають передання компетенції у справах про опіку та піклування установам іншої держави, якщо на її території має місце проживання чи перебування особа, або знаходиться майно, що є під опікою чи піклуванням. Установа, що прийняла компетенцію, здійснює її надалі згідно із законодавством своєї держави. Норми деяких договорів про правову допомогу не дозволяють цій установі приймати рішення з питань особистого статусу, крім видачі дозволу на укладення шлюбу.

Формулюючи норми договорів стосовно розмежування компетенції, використовують два способи. Перший: шляхом побудови норм про компетенцію, беручи до уваги окремі види цивільних справ (про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, встановлення батьківства, спадкування та ін.). Другий - шляхом створення норм, які визначають компетенцію на підставі спільного критерію (наприклад, розгляд цивільних справ судами тієї договірної держави, де має місце проживання (знаходження) відповідач). Кожен із способів має переваги та недоліки. При першому повніше враховується специфіка розгляду окремих категорій спорів. Проте текст договору стає досить громіздким. Та й урегулювати окремо компетенцію з усіх цивільних справ неможливо. Але в разі застосування єдиного правила щодо компетенції можливою є ситуація, за якої це правило стане достатньо загальним. У договорах про надання правової допомоги спочатку застосовувався перший спосіб викладу норм. З часом кількість правил про компетенцію зросла, що дозволило детальніше диференціювати підсудність спорів. З'явилися нові правила регулювання відшкодування шкоди, особистих та майнових відносин подружжя та ін. Використання у договорах правил, які дозволяють враховувати специфіку справ, є доцільнішим.

Другий спосіб - створення норм, які визначають компетенцію на підставі спільного критерію, використовується не так часто (наприклад, у Мінській конвенції 1993 р.). Його перевага полягає у тому, що, незважаючи на значний ступінь деталізації компетенції органів стосовно конкретних видів справ, усувається можливість неповного регулювання компетенції щодо будь-яких справ. На основі цього способу побудовані Й норми згадуваної Брюссельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 р., Луганської конвенції 1988 р., метою яких було знайти однакове вирішення вказаних проблем, незважаючи на різницю у національному законодавстві європейських держав, зокрема щодо міжнародної підсудності. Так, зазначена Брюссельська конвенція 1968 р., крім загальних юрисдикційних норм, має спеціальні юрисдикційні норми з питань про договір, у т. ч. купівлі-продажу в кредит, делікт, довірчу власність, морське право, вимоги зі страхування, стосовно нерухомого майна, а також вимоги, що випливають з відносин, учасниками яких є компанії, або щодо інтелектуальної власності. Спільний критерій для побудови норм про міжнародну підсудність використано й у постанові (регламенті) Ради ЄС № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про судову юрисдикцію, визнання та виконання рішень у цивільних і торгових справах. Відповідно до цього акта, за загальним правилом, юрисдикція суду базується на принципі постійного місця проживання (знаходження) відповідача, але додатково до цього принципу застосовуються альтернативні підстави визначення юрисдикції, які базуються на тісному зв'язку суду з оспорюваним чи встановлюваним юридичним фактом.

Серед договорів про надання правової допомоги важливе значення має Мінська конвенція 1993 р. Загалом її норми є близькими до норм про визначення компетенції судів у двосторонніх договорах про надання правової допомоги. Поруч з правилами про компетенцію по окремих справах у цій Конвенції встановлено загальну норму про розгляд позовів до фізичних осіб за місцем проживання відповідача, незалежно від його громадянства, а до юридичних осіб - за місцем знаходження його органу управління, представництва або філії (ст. 20). Конвенція враховує вимоги про виключну компетенцію стосовно позовів про право власності та інші речові права на нерухомість (розгляд таких спорів відбувається за місцем знаходження майна). Допускається, зокрема, й компетенція судів за місцем здійснення господарської діяльності відповідача, за місцем виконання зобов'язання.

Мінська конвенція 1993 р. має норму про договірну підсудність. Застосування цієї норми є можливим у разі дотримання письмової згоди сторін про таку підсудність (ст. 21). Зазначене правило дозволяє враховувати тісні економічні зв'язки та контакти між громадянами держав - членів СНД, що склалися історично. У доктрині питання про можливість зміни угодою сторін встановлену міжнародну підсудність не є безспірним. Водночас загальновизнано, що пророгаційною угодою неможливо змінити чи відмінити предметну підсудність.

Відповідно до норм Мінської конвенції 1993 р. розгляду в суді, де є основний позов, підлягають і зустрічний позов, і вимога про залік, які випливають з тих же правовідносин, що й основний позов.

Договірна підсудність передбачена і Регламентом Ради ЄС № 4/2009 від 18 грудня 2008 р. про юрисдикцію, застосовуване право, визнання і виконання рішень, а також про співробітництво з питань, що стосуються аліментних зобов'язань. Така підсудність застосовується у справах про стягнення аліментів, крім випадків, коли мова йде про аліментні зобов'язання на користь дитини до 18 років. Відповідно до положень цього Регламенту угода про вибір суду повинна здійснюватися в письмовій формі. Рівнозначною угодою до письмової вважається і угода у вигляді обміну повідомленнями в електронній формі, яка забезпечує надійну фіксацію домовленостей (ст. 4).

У деяких договорах про надання правової допомоги знайшло своє вирішення питання lis alibi pendens. Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 p., у разі, якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної держави, а другий - на території іншої, компетентними є суди та інші органи обох договірних держав. Вони також компетентні у винесенні рішення про батьківські права й аліменти на користь малолітніх дітей (пунктах 4 і 5 ст. 26). Аналогічну норму передбачено й деякими іншими договорами за участю України. Однак у міжнародних договорах міститься норма, відповідно до якої у визнанні судового рішення або у дозволі на його виконання може бути відмовлено, якщо установою договірної держави, на території якої повинно бути визнане і виконане рішення, було раніше порушено провадження по тому ж правовому спору між тими самими сторонами (п. 2 ст. 45 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.; п. 2 ст. 43 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 p., ін.).

Загалом формулювання норм міжнародних договорів про правову допомогу щодо проблеми lis alibi pendens є досконалими. Проте недосконалою можна вважати норму, викладену в п. 4 ст. 21 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1992 р. Відповідно до неї у визнанні й виконанні судового рішення може бути відмовлено, "якщо по тому ж правовому спору між тими ж сторонами судом запитуваної Договірної Сторони вже винесено рішення, яке набрало чинності, або ж він перебуває там на розгляді...". Слова: "він перебуває" (мова йде про спір) дозволяють довільно тлумачити початок порушення справи в суді. Формулювання норм усіх інших договорів завдяки словам "раніше порушене провадження" усуває довільне тлумачення початку виникнення процесу. Отже, п. 4 ст. 21 Договору з Китаєм 1992 р. доречно було б сформулювати так: "якщо по тому ж правовому спору між тими ж сторонами судом запитуваної Договірної Сторони вже винесено рішення, яке набрало чинності, або якщо установою цієї Договірної Сторони було раніше порушено провадження по даній справі...". При цьому у згадуваній нормі передбачена ще одна умова визнання і виконання іноземного судового рішення, яка рідко згадується у міжнародних договорах, проте теж вирішує проблему паралельної юрисдикції. А саме: у визнанні і виконанні судового рішення може бути відмовлено, якщо вже визнано рішення третьої сторони у тотожній справі, що набуло чинності.

У більшості міжнародних договорів про правову допомогу є спеціальна норма про те, що рішення іноземного суду не буде визнаватися і виконуватися на території іншої держави, якщо справа належить до виключної компетенції установ цієї держави (п. 3 ст., 43 Договору з Естонією 1995 р.; п. 1 ст. 15 - з Тунісом 1984 р. та ін.). З такого формулювання можна зробити висновок, що провадження по справі у суді іноземної держави не матиме ніяких юридичних наслідків на території установ з виключною компетенцією.

Положень, які б регулювали проблему паралельної юрисдикції при виключній компетенції одного з судів, немає у договорах про правову допомогу, укладених з Албанією 1958 p., Фінляндією 1978 р. Отже, у цих договорах проблема lis alibi pendens зовсім не вирішується.

У Мінській конвенції 1993 р. проблема lis alibi pendens отримала таке вирішення: пріоритет закріплено за тим судовим органом, який швидше за інших порушив справу. У цьому випадку суд іншої держави повинен закрити провадження по тотожній справі (ст. 22). Водночас наявність провадження у цивільній справі в іноземному суді та рішення цього суду, що набрало законної сили, не перешкоджає суду цієї держави розглянути справу, якщо вона належить до його виключної компетенції (п. "г" ст. 55). Однак очевидним є те, що у ч. І ст. 22 Мінської конвенції використано деяку неправильну термінологію. Норма має редакцію: "У випадку порушення провадження по справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав у судах двох Договірних Сторін, компетентних відповідно до чинної Конвенції, суд, який порушив справу пізніше, закриває провадження". У цій редакції неправильно використана термінологія: "закриває провадження". Процесуальним наслідком закриття провадження є неможливість повторного звернення до суду по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав. Замість вказаних слів треба було б використати термінологію: "зупиняє провадження". Зупинення провадження відоме усім системам права держав - учасниць Мінської конвенції 1993 р. як процесуальний наслідок наявності у провадженні суду цих держав тотожної справи. Інститут залишення заяви без розгляду передбачає право повторного звернення до суду з заявою в загальному порядку, якщо процес у суді з певних причин не буде завершений вирішенням спору по суті. Таким чином, ч. 1 ст. 22 Конвенції необхідно було б викласти: "У випадку порушення провадження по справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав у судах двох Договірних Сторін, компетентних відповідно до чинної Конвенції, суд, який порушив справу пізніше, зупиняє провадження".

Норми, в яких вирішується проблема lis alibi pendens, що міститься у міжнародних договорах про надання правової допомоги, укладених свого часу СРСР (так званих договорах першого та другого поколінь), залишаються і в текстах тих договорів, які оновлюються Україною відповідно до вимог сучасності. Мова йде, наприклад, про норми Договору за участю України та Польщі 1993 p., який замінив Договір, укладений за участю СРСР 1980 p., норми Договору за участю України та Монголії 1996 p., який замінив Договір, укладений СРСР 1958 p., норми Договору за участю України та Чехії 2001 p., який замінив правила Договору, укладеного СРСР 1982 р., та ін. Передбачається помістити такі норми у договори з Великобританією та Північною Ірландією, Бразилією, Португалією, Швейцарією, деякими іншими державами.

Проблема lis alibi pendens вирішується і в інших договорах. Наприклад, відповідно до норм Брюссельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів від 27 вересня 1968 р., суд однієї з країн - учасниць ЄС повинен оголосити себе некомпетентним, якщо в провадженні суду іншої сторони - учасниці Європейської спільноти є тотожна справа. Постанова (регламент) Ради ЄС № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про судову юрисдикцію, визнання та виконання рішень у цивільних і торгових справах поряд із загальними правилами вирішення проблеми lis alibi pendens, встановлює критерії, відповідно до яких суд вважається таким, що розглядає справу (ст. 30). Нормативне передбачення таких критеріїв дозволило уніфікувати вирішення процесуального питання щодо дати початку процесу. Адже відповідно до законодавства одних держав, цивільний процес вважається розпочатим з дати подачі позову до суду, а інших - з дати вручення позовної заяви відповідачу (Австрія, ФРН). Стаття 12 Гаазької конвенції про визнання розлучень та рішень щодо окремого проживання подружжя від 1 червня 1970 р. містить норму, відповідно до якої справу про розлучення або роздільне проживання подружжя в будь-якій державі - учасниці цієї Конвенції може бути зупинено, якщо справа, яка стосується шлюбного статусу будь-якої сторони, перебуває у процесі розгляду в іншій державі - учасниці Конвенції.

Проблема lis alibi pendens вирішується і в Регламенті Ради ЄС № 4/2009 від 18 грудня 2008 р. про юрисдикцію, застосовуване право, визнання і виконання рішень, а також про співробітництво з питань, що стосуються аліментних зобов'язань. Відповідно до його положень у випадку, якщо позови з тих же підстав і між тими ж сторонами подані в суди різних держав-членів, то кожен суд, крім того, який першим прийняв справу до свого провадження, зобов'язаний зупинити слухання справи з власної ініціативи до моменту встановлення юрисдикції суду, що першим порушив справу. Якщо юрисдикція суду, який першим прийняв справу до свого провадження, встановлена, то всі інші суди відмовляють у своїй юрисдикції на користь цього суду (ст. 12).

Багатосторонніх конвенцій, спрямованих на розмежування компетенції судів, мало. Як правило, вони торкаються тільки окремих категорій цивільних справ. Це, зокрема, Угода "Про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності" від 20 березня 1992 p., укладена державами СНД. За загальним правилом позивач повинен звертатися до суду за місцем знаходження чи місцем проживання відповідача. Винятком з цього правила є, наприклад, підпорядкування спору про укладення, зміну чи розірвання договору за місцем знаходження постачальника.

На регулювання питань, пов'язаних з угодами щодо підсудності, був спрямований проект Конвенції про угоди про підсудність від 25 листопада 1965 р., схвалений на Гаазькій конференції 1964 р. Незважаючи на те, що у проекті містилися норми про вимоги до угод про вибір підсудності, про компетентність чи некомпетентність певного суду по певній справі, про виключну підсудність та інші, Конвенція все ж не набула чинності.

Питання міжнародної підсудності регулюють і згадувані Брюссельська конвенція країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 р. та Луганська конвенція 1988 р. Остання не перешкоджає Брюссельській конвенції (ст. 54), яка застосовується у разі виникнення спору за участю осіб, що належать до держав - її учасниць. Якщо ж спір стосується осіб з країн Європейської асоціації вільної торгівлі, застосовується Луганська конвенція 1988 р. Якщо одна із сторін постійно проживає у державі - учасниці Брюссельської конвенції, а інша у державі - учасниці Луганської конвенції 1988 р., труднощів при визначенні міжнародної підсудності виникати не повинно, оскільки правила застосування однакові у обох Конвенціях. Наприклад, якщо англійський експортер продає товари імпортеру із Швеції та бажає почати судовий розгляд у місці постійного проживання покупця, юрисдикцією володіє шведський суд на підставі Луганської конвенції 1988 р.

Уніфікація правил про цивільну юрисдикцію характерна для вимог про відшкодування шкоди, заподіяної різними видами діяльності. Це ст. XI Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 13 травня 1963 р., п. 1 ст. 20 Римської конвенції про відшкодування шкоди, заподіяної іноземними суднами третім особам на поверхні від 7 жовтня 1952 р., ст. X Міжнародної конвенції про відповідальність операторів ядерних суден від 25 травня 1962 р., ст. VIII Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою від 29 листопада 1969 р.

Звичайно норми про юрисдикцію завершують більшість конвенцій. Винятком є Міжнародна конвенція про деякі правила, що стосуються цивільної юрисдикції з питань зіткнення суден, підписана у Брюсселі 10 травня 1952 р., оскільки вона цілком присвячена процесуальним питанням. Така особливість Конвенції зумовлена, зокрема, складністю проблеми підсудності у разі зіткнення суден. Певною мірою доповнюють норми вказаної Конвенції правила

Конвенції з уніфікації деяких правил щодо накладення арешту на морські судна (Брюссель, 1952 р.), Конвенції про відкрите море, Конвенції про територіальне море та прилеглу зону (Женева, 1958 р.).

Таким чином, норми про міжнародну підсудність здебільшого мають міжнародні договори про надання правової допомоги. Інші ж міжнародні угоди присвячені переважно спеціальним питанням врегулювання міжнародної підсудності (стосовно усиновлення, окремих видів міжнародних перевезень, заподіяння шкоди деліктом тощо).