Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 12.2. Дипломатичне право

Правовою основою встановлення дипломатичних відносин між державами та визначення меж функціонування їх дипломатичних представництв виступає Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. Ці відносини - двосторонній процес, який вимагає взаємної згоди між його учасниками.

Міжнародно-правова процедура виникнення дипломатичних відносин охоплює декілька взаємопов'язаних стадій, котрі включають дипломатичне визнання, встановлення дипломатичних відносин, обмін дипломатичними представництвами або підтримання дипломатичних контактів іншими методами.

Згідно з нормами міжнародного права, існує дві форми визнання держав: "de jure" (юридичне визнання) і "de facto" (фактичне визнання).

За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне.

Явно виражене дипломатичне визнання має місце тоді, коли є формальна заява іншої держави у вигляді декларації, декрету, дипломатичної ноти, офіційного комюніке, договору або коли воно доводиться до відома іншої сторони будь-яким іншим способом.

Відповідно до міжнародної практики, дипломатичні відносини між державами можуть бути встановлені переважно у формі взаємного визнання "de jure".

Визнання "de facto" має неповний характер. Основний зміст цієї форми визнання полягає у тому, що, не маючи змоги заперечувати факт існування держави, уряд іншої країни не встановлює з нею дипломатичні відносини. Але при цьому він вступає з нею у ділові контакти (наприклад, торговельні, культурні).

Документами, які підтверджують факт встановлення дипломатичних відносин, можуть бути двостороння угода або ідентичні ноти, якими обмінюються представники сторін, що вели переговори з цього питання.

Розв'язавши питання про обмін дипломатичними представництвами, зацікавлені держави визначають категорію, до якої мають належати їх дипломатичні представництва.

Дипломатичне представництво - закордонний орган зовнішніх зносин держави, завданням якого є підтримка і розвиток офіційних стосунків з державою перебування, захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб.

Посольство вважається вищим за класом дипломатичним представництвом, яке очолює посол. Місії очолюють посланники або повірені у справах і вважаються нижчими за класом дипломатичними представниками. У дипломатичній практиці відмінність між посольствами і місіями поступово стирається, і вона залишається лише стосовно дипломатичного протоколу.

Одне з головних питань, що виникає після домовленості між державами про встановлення дипломатичних відносин на певному рівні, - це призначення глави дипломатичного представництва.

Порядок призначення глав дипломатичних представництв регулюється нормами національного та міжнародного права. Процедура призначення глави дипломатичного представництва називається "акредитуванням" і складається із декількох стадій:

1. Підбір кандидатури посла або посланника.

2. Запит агреману.

3. Видання акта внутрішнього права, яким оформляється призначення.

4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення у пресі про призначення, яке відбулося.

5. Видача вірчих грамот.

6. Попередня зустріч із міністром закордонних справ держави перебування після прибуття посла або посланника і подання йому копії вірчих грамот.

7. Вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави перебування.

Оскільки підбір кандидатури посла чи посланника регламентується внутрішньодержавним правом, відповідно, запит агреману е виразником інтересів обох сторін - акредитуючої і приймаючої держави. Згідно зі ст. 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, "акредитуюча держава повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу представництва в цій державі". Отже, держава може призначити главою дипломатичного представництва лише ту особу, яка прийнятна у приймаючій державі. Дозвіл приймаючою державою розглядається як підтвердження згоди щодо запропонованої особи.

Приймаюча держава має право дати згоду на власний розсуд або відмовити без зазначення причин.

Запит агреману та його отримання здійснюється через дипломатичні канали, через міністерство закордонних справ та посольства держав-контрагентів. Варто зазначити, що відмова у наданні агреману стосується лише особи дипломатичного агента і в жодному разі не стосується підтвердження або перегляду досягнутої угоди між державами про встановлення дипломатичних відносин.

Запит агреману не поширюється на інших членів персоналу представництва, оскільки їх, згідно зі ст. 7 Віденської конвенції, акредитуюча держава може призначити на свій розсуд.

Після отримання агреману та юридичного оформлення призначення відповідно до конституційної процедури акредитуючої держави посол або посланник отримують особливий документ, який у дипломатичній практиці має назву "вірчі грамоти".

За змістом вірчі грамоти - це документ, який засвідчує представницький характер дипломатичного представника і дає право на його акредитацію в іноземній державі. Вірчі грамоти видаються у двох примірниках. Перший примірник (оригінал) видається у конверті, що скріплюється сургучевою печаткою і вручається новопризначеним послом главі держави, якому акредитовані вірчі грамоти, під час офіційної церемонії.

Офіційна діяльність глави дипломатичного представництва у країні перебування починається з часу вручення вірчих грамот.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини поділяє співробітників дипломатичних представництв залежно від функцій, які вони виконують, на три категорії: 1) дипломатичний; 2) адміністративно-технічний; 3) обслуговуючий персонал (ст. 1).

За своїм правовим статусом члени дипломатичного персоналу наділені повноваженнями щодо здійснення офіційних зносин від імені своєї держави з іноземними державами і мають дипломатичний ранг та відповідну спеціальну підготовку.

Згідно зі ст. 16 Закону України "Про дипломатичну службу", дипломатичним працівникам присвоюють такі дипломатичні ранти:

- Надзвичайний і Повноважний Посол;

- Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;

- Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;

- радник першого класу;

- радник другого класу;

- перший секретар першого класу;

- перший секретар другого класу;

- другий секретар першого класу;

- другий секретар другого класу;

- третій секретар;

- аташе.

До адміністративно-технічного персоналу належать особи, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування (завідувачі канцелярії, референти, шифрувальники, стенографісти, бухгалтери та інші працівники канцелярії). Названі працівники не мають дипломатичного паспорта й дипломатичного рангу і не значаться у списку членів дипломатичного корпусу.

До обслуговуючого персоналу належать співробітники представництва, які виконують обов'язки з його обслуговування: водії, кур'єри, кухарі, садівники, двірники, охоронці.

Сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у країні перебування, становить дипломатичний корпус. Очолює його дуаєн (doyen, decanus, dean), яким відповідно до традиції стає переважно старший за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій державі глава одного з акредитованих у ній дипломатичних представництв. Дуаєн виступає консультантом колег з питань місцевого протоколу та етикету, й особливо тих, хто прибув як глава дипломатичного представництва, в їх взаємовідносинах з державними органами країни перебування.

Згідно зі ст. 7 Віденської конвенції, "акредитуюча держава може вільно призначити членів персоналу представництва". Чисельний склад персоналу дипломатичного представництва наперед узгоджується в процесі переговорів про встановлення дипломатичних відносин.

Функції дипломатичного представництва полягають зокрема у:

а) представництві акредитуючої держави в. державі перебування;

б) захисті в державі перебування інтересів акредитуючої держави і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

в) веденні переговорів з урядом держави перебування;

г) з'ясуванні всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомленні про них уряду акредитуючої держави;

ґ) заохоченні дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та в розвиткові їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки.

З метою безперешкодного виконання завдань, які покладено на дипломатичне представництво та його персонал, Віденська конвенція передбачає цілісну систему дипломатичних привілеїв та імунітетів. Конвенція зазначає, що приймаюча держава повинна докласти всіх зусиль для забезпечення ефективної діяльності іноземного дипломатичного представництва, що перебуває на її території, і гарантувати обов'язковий мінімум привілеїв та імунітетів.

Дипломатичний імунітет гарантує:

1. Особисту недоторканність, а також недоторканність службових приміщень і майна.

2. Звільнення від місцевої кримінальної, цивільної й адміністративної юрисдикції.

3. Свободу зносин та недоторканність дипломатичної пошти та кореспонденції, яка перевозиться дипломатичними кур'єрами.

Серед привілеїв необхідно виокремити звільнення від сплати державних та місцевих прямих податків та обов'язкових платежів, право піднімати прапор над офіційною резиденцією, користуватися відповідними державними символами на будівлях і транспортних засобах дипломатичного представництва, митні привілеї та ін.

Разом з тим, Віденська конвенція про дипломатичні зносини встановлює, що всі особи, які користуються такими привілеями та імунітетами, зобов'язані поважати закони й інші правові акти держави перебування. Вони також зобов'язані не втручатися у внутрішні справи цієї держави.