Право - Оуенз К. - 11.3.5. Трасти

Загальне правило полягає в тому, що доктрина приватності поширюється на страхові контракти. Однак цю доктрину можна легко обійти, передавши поліс особі, яка за задумом, має виграти від неї.

В окремих випадках, проте, чітке застосування правила приватності може спричинити незручності з комерційного погляду або навіть несправедливість. Ці справи вирішувалися залежно від обставин. У законі передбачено обставини, коли третя сторона може подати позов у зв'язку зі страхуванням на її користь. Так, за страховим полісом, взятим чоловіком чи дружиною на користь іншого члена подружжя або дитини, бенефіціарій може подавати позов; коли йдеться про дорожні випадки, за полісом обов'язкового страхування третьої сторони може бути подано позов проти страхової компанії будь-якою особою, на котру поширюється його дія. Однак, попри ці та інші винятки, основна доктрина приватності все-таки поширюється на страхові контракти.

11.3.5. Трасти

Один із давно прийнятих принципів права справедливості передбачає, що якщо Д (донор) дає майно ДВ (довіреному власнику), щоб той застосував майно на користь Б (бенефіціарія), то таким чином виникає траст. Право справедливості гарантує, що ДВ виконує свої зобов'язання відповідно до трастової угоди і не використовує трастове майно для своєї вигоди. Якщо траст оформлено з належним дотриманням усіх формальностей, майно, надане Д, вважається подарунком, і Б може виконати трастову угоду в судовому порядку, подавши позов на ДВ.

Однак уявімо, що Д обіцяє ДВ, що він у майбутньому передасть вигоду Б в обмін на зустрічне задоволення від ДВ. Чи постає в цьому випадку зобов'язання, достатнє, щоб Б міг подати позов на Д з приводу його обіцянки? Інакше кажучи, чи існує траст обіцянки?

У справі Томлінсон проти Джилла (1756 р.) Дж. пообіцяв удові, що оплатить борги покійного чоловіка. Один із кредиторів (Т.) подав позов на підставі обіцянки. Суд ухвалив рішення, що в цій ситуації утворився траст, в якому Дж. виступав донором, вдова — довіреним власником, а Т. — бенефіціарієм.

Проблема, пов'язана з цією справою, полягає в тому, що в 1756 р. доктрина зустрічного задоволення була розвинена майже так само, як зараз, і ясно, що вдова не надала жодного зустрічного задоволення за обіцянку Дж. Тож майже напевно можна стверджувати, що позов Т. у наші дні був би відхилений на тій підставі, що вдова не надала Дж. зустрічного задоволення.

Однак у справі Грееорі та Паркер проти Вільямса (1817 р.) зустрічне задоволення в угоді мало місце. П. був винен гроші Г. і В. П. домовився з В., що перепише на нього всю свою власність, якщо В. заплатить борги П. перед Г. П. передав власність, відповідно до домовленості, але В. не міг оплатити борги П. перед Г. Г. і П. подали позов, щоб зобов'язати В. виконати обіцянку. Рішення: П. має вважатися довіреним власником Г., а отже, позов проти В. слід задовольнити.

У справі "Лес Аффретерс Рейніс" проти Валфорда (1919 р.) В. вів переговори з метою укладення чартерної угоди між компанією "Лес Аффретерс", якій належало судно "СС Флор", та нафтовою компанією. ЛА пообіцяла нафтовій компанії заплатити комісійні В. у сумі, що становить 3 % валової суми оренди. В. спершу не приєднався до фрахтувальників як позивач. Але коли В. заявив про свій намір це зробити, ЛА не заперечувала, і справа розглядалася так, ніби вони виступали разом. Рішення Палати лордів: фрахтувальники були довіреними власниками стосовно обіцянки ЛА заплатити комісійні В.

Проте у справі Вандепітте проти "Преферд Ексидент Іншу ране"

(1933 р.) лорд Райт сказав:

"Намір створити траст має бути чітко доведений; намір не може обов'язково випливати просто із загальних слів (страхового) поліса". У справі Шебсмана (1944 р.) голова Апеляційного суду лорд Гріш

зазначив:

"...Нелогічно буде вводити до контракту ідею трасту, коли сторони не виявили ніяких ознак, що вони мають такий намір. Якщо інтерпретувати цей контракт як створення трасту, то, на мою думку, це означає нехтувати лінію, яка розмежовує випадок трасту та випадок простого контракту між двома особами на користь третьої".

У справі Вісеік проти Бісвіка (1968 р.) в Апеляційному суді було заявлено, що угода між дядьком та племінником на користь вдови дядька створила траст на користь вдови. Суд ухвалив рішення, що цього не було, та Палата лордів не підтримала таку точку зору. Таким чином, доктрина трасту, цілком очевидно, нині не дуже допомагає в спробах обійти доктрину приватності контракту.