Право - Оуенз К. - 12.3.4. Позбавлення права заперечення

Студент, який натрапить на положення статті 25 Закону про продаж товарів 1979 р. (стаття 9 Закону про агентів 1889 р. має практично ту саму дію), здивується, чому третя сторона у випадках хибного встановлення особи, аналогічних описаним у справі Інгрем проти Літла, не набуває беззаперечного титулу на товари на підставі положень вказаної статті. Якщо коротко, відповідь на це запитання полягає в тому, що стаття 25 вимагає, щоб покупець (тобто шахрай) володів товарами зі згоди продавця. Якщо контракт є недійсним на підставі хибного встановлення особи, оволодіння товарами шахраєм відбувається без згоди продавця, що нагадує крадіжку злодієм.

12.3.4. Позбавлення права заперечення

Позбавлення права заперечення — це правило, згідно з яким, якщо А повідомляє Б наявні факти, знаючи, що Б спиратиметься на них, якщо Б справді спиратиметься на них на шкоду собі, А позбавляється права заперечувати, що повідомлене ним відповідає дійсності. У справі Хендерсона проти Вільямса (1895 р.) Грей мав цукор, який зберігався на складі В. Г. продав цукор Ф. внаслідок хибного уявлення (що склалося завдяки шахрайським діям Ф.) про те, що Ф. діє як агент Р. — одного з постійних клієнтів Г. Ф. заплатив за цукор чеком. Потім Ф. вступив у переговори про продаж цукру з X. X, попросив В. підтвердити, що він зберігає цукор за дорученням Ф. В. підтвердив, бо мав відповідні інструкції від Г. Чек був повернутий, перш ніж В. встиг доставити цукор X. Тож Г. сказав В. не доставляти цукор X., бо контракт Г. про продаж цукру Ф. є недійсним через хибне встановлення особи, а отже, цукор все ще належить Г. X. подав позов, вимагаючи передачі йому цукру. Рішення: Г. (через В.) зробив заяву, що Ф. є власником цукру. X. діяв на підставі цієї заяви на свою шкоду. Отже, попри те, що насправді, з погляду права, Г. володів цукром, Г. втратив право заперечувати право власності Ф. Таким чином, X. має право на цукор.

Принцип позбавлення права заперечення є однією з підстав для рішення у справі "Сітібенк НА" проти "Браун Шиплей енд Коп (1991 р.), в якій "Сітібенк" (С.) і "Мідленд Бенк" (М.) були введені в оману шахраєм, який змусив їх оформити тратти на користь "Браун Шиплей енд Ко" (БШ) — маклерської контори з обміну іноземної валюти. С. був банком "Економоу", а також "Нептьюн Марітайм" — агента "Економоу". Мандат, виданий "Нептьюн" С, спершу вимагав, щоб С. переказав гроші з рахунка "Нептьюн" на рахунок "Економоу", якщо банк одержить телефоном відповідні вказівки від Джорджа Економоу, Анджело Економоу, Р. Радіна або Л. Лайала. Такі вказівки мали бути підтверджені письмово двома з чотирьох швейцарських осіб, уповноважених підписувати документи, пов'язані з операціями за цим рахунком. Цей мандат згодом був розширений явочним порядком. Банк одержав вказівки про переказ суми грошей цілому ряду великих компаній, таких як "Шелл", "Бі-Ш" та "Міцубісі" для оплати поточних витрат суден "Нептьюн".

23 грудня 1986 р. Б. із "Сітібенка" зателефонував хтось, кого він прийняв за Джорджа Економоу, одну з осіб, уповноважених давати вказівки телефоном. Йому було сказано підготувати тратту на 225 тис. доларів на користь БШ (згодом її було замінено траттою на 154 532 фунти стерлінгів) за рахунок коштів з рахунка "Нептьюн". Потім Б. сказали передати тратту кур'єру від "Економоу енд Ко". Він зробив це, отримавши натомість лист на підтвердження трансакції, написаний на бланку фірми "Економоу енд Ко" (а не на бланку "Нептьюн"), на якому були підписи, дуже схожі на підписи трьох із п'яти уповноважених осіб "Економоу" (насправді ж, звичайно, там мали б бути підписи осіб, уповноважених проводити трансакції за рахунком "Нептьюн"). Четвертий підпис не був підписом особи, уповноваженої проводити трансакції за рахунком "Економоу", або рахунком "Нептьюн". Суддя Воллер вказав, що це а) не відповідає мандату від "Нептьюн" (тобто дозвіл був лише на переказ коштів, зокрема до таких великих компаній, як "Шелл", у зв'язку з поточними витратами); б) підписи на листі не відповідали мандату "Нептьюн" — вони не відповідали навіть мандату "Економоу"; в) лист містив підписи осіб, уповноважених підписувати документи від імені "Економоу", але ніхто в С. не порівняв ці підписи із взірцями, які в них були.

Пізніше, того самого дня, 23 грудня, кур'єр представив тратти в БШ. Перед тим пан Економоу не раз телефонував туди — він розпитував про процедуру одержання готівкових платежів. Від БШ зателефонували С. і повідомили, що БШ має тратту. Вони назвали ім'я одержувача і дату, але відмовилися навести будь-які додаткові деталі, бо хотіли, аби їх повідомив С. із тим, щоб можна було переконатися, що трата в порядку. Деталі, повідомлені С., відповідали зазначеним у тратті, і після того, як С. запевнив БШ, що тратта оформлена згідно зі звичайним веденням справ, БШ взяли готівку в своєму власному кліринговому банку і 24 грудня вручили її кур'єру.

Друга трансакція, аналогічна першій, відбулася 24 грудня, а платіж БШ зробили 29 грудня. Подальші трансакції з траттами, виданими "Мідлеяд Бенк", і використанням грошей з іншого рахунка відбулися в серпні 1987 р. У цих трансакціях М. також ігнорував свій мандат і не дотримувався належними чином процедур.

Ці трансакції були незвичними для БШ, оскільки йшлося про великі суми, і вони проводилися з особою, яка не була їхнім звичайним клієнтом (вони її називали "випадковим" клієнтом). БШ не зробила жодних кроків, щоб особисто перевірити ідентичність особи, з якою мала справу. Але БШ регулярно проводила подібні операції, щоправда, на менші суми, і виконувала при цьому свої звичайні процедури.

С. подав позов на суму своєї втрати до БШ на тій підставі, що між нею і "Нептьюн" не було контракту, за яким титул на тратти міг би перейти до БШ. М. подав аналогічний позов у зв'язку зі своїми трансакціями з БШ.

С. та М. заявили, посилаючись при цьому на справу Канді проти Ліндсея, що вони припустилися помилки при визначенні особи тих, з ким мають справу, що спричинило оформлення ними тратти на користь БШ. Вказівки, згідно з якими вони оформили тратту (тобто частина контракту банку з "Нептьюн"), були недійсними, а отже, тратта також була недійсною. Суддя Воллер підійшов до проблеми з іншої точки зору. Він зазначив, що не було помилки стосовно особи сторони, на користь якої була оформлена тратта. Помилка сталася при встановленні особи кур'єра, який доставив тратту БШ. Щоб доставка тратти була дійсною згідно із Законом про тратти, вона мала бути доставлена або безпосередньо С. (та М.), або за їх дорученням. Є презумпція дійсності доставки, якщо не можна довести протилежне.

На думку судді Воллера, щоб довести недійсність доставки, С. та М. мали б продемонструвати, що ідентичність особи кур'єра мала істотне значення. Вони цього не зробили, тож доставка тратти БШ, хоч і була такою, що може заперечуватися як складова шахрайства, проте не була недійсною.

У подальшому відповідач на свій захист заявив, що М. та С. зробили БШ заяви про правомочність трансакцій, і БШ мала право покладатися на ці заяви. (Інакше кажучи, БШ заявляла, що С. та М. були позбавлені права заперечення і не могли відстоювати свій титул на тратти.) С. та М. заявили, що для застосування цього аргументу на захист, БШ мала подати їм усі деталі трансакції, включно з тим, що ці трансакції були на дуже великі суми як для трансакцій з випадковими клієнтами. Суддя Воллер ухвалив рішення, що не було жодних підстав очікувати, що БШ повідомить усі деталі трансакції або зізнається в якомусь неясному відчутті незручності (про яке розповідав працівник БШ, коли давав свідчення щодо трансакцій, пов'язаних з "Нептьюн"). На думку БШ, С. мав дві можливості перевірити трансакції: і С, і М. запевнили БШ, що тратти не є фальшивими і оформлені згідно зі звичайним веденням справи.