Право - Оуенз К. - 20.2.4. Продаж торговим агентом

Зі змісту статті 21(1) Закону про продаж товарів 1979 р. ясно, що особа, котра здійснює продаж за дорученням або зі згоди власника, може передати титул так само, як у разі, якби вона була безпосереднім власником. Це є нормою загального права, пов'язаною з продажем, що здійснюється агентами.

Проблеми виникають, коли агент робить щось, на що він не був уповноважений. У разі, якщо агент — приватна особа, трансакція, що виходить за межі наданих йому власником товару повноважень, не матиме сили. Однак, щоб забезпечити певний захист тим, хто, маючи справу з професійними агентами, діє добросовісно, існує ціла низка Законів про агентів, кульмінацією яких став Закон про агентів 1889 p., яким встановлювалися винятки з норм загального права. Стаття 2 Закону 1889 р. передбачає:

"Якщо торговий агент зі згоди власника володіє товарами або документами про титул на товари, будь-який продаж, застава чи інше розпорядження товарами, здійснені ним у звичайному ході бізнесу торгового агента, за умов положень цього Закону, мають бути дійсними так само, як у разі, якби він був чітко уповноважений власником товарів зробити це, за умови, що особа, котра приймає у своє розпорядження товари, діє добросовісно і на час, коли вона приймає їх у своє розпорядження, їй нічого не відомо про те, що особа, котра розпоряджається товарами, не уповноважена на це".

Значення терміна "торговий агент"

У статті 1 Закону про агентів дано таке визначення терміна "торговий агент": "Вираз "торговий агент" означає особу, яка у звичайному ході свого бізнесу має повноваження або продавати товари, або відправляти їх на консигнацію з метою продажу, або купувати товари чи залучати кошти під заставу товарів".

Приклад: припустимо, що X просить свого друга У зробити йому особисту послугу — продати належне X, піаніно щонайменше за 800 фунтів стерлінгів. У бере піаніно, показує його Z і продає йому за 500 фунтів стерлінгів. Трансакція між У та Z недійсна, і Z не одержує дійсного титулу. Однак уявімо, що У є торговим агентом, тоді відповідно до положень статті 2 Закону про агентів він надасть Z дійсний титул на піаніно.

У більшості випадків торговий агент є дилером з товарів, про які йдеться. Однак ясно, що навіть поодинокий випадок роботи агентом також робить агента торговим агентом у розумінні положень статті 2.

У справі Лоутер проти Харріса (1927 р.), в якій П. займався торгівлею предметами мистецтва, Л. хотів продати певні меблі та гобелени й попросив П. продати їх за комісійні. Товари зберігалися в будинку, орендованому Л. П. було дозволено мешкати в частині цього будинку. Клієнти мали справу лише з П. і нічого не знали про Л., але П. не був уповноважений продавати щось без дозволу Л. П. нечесно сказав Л., що продав гобелен за 525 фунтів стерлінгів В., і одержав дозвіл Л. зняти гобелен з продажу, бо він проданий В. Одержавши у володіння гобелен, П. продав його X. за 250 фунтів стерлінгів. X. одержав розписку на бланку П. Рішення: П. був торговим агентом, хоч він зазвичай і не працював торговим агентом і нинішня трансакція була поодинокою. Далі, П. не мав права володіння в силу того, що жив у будинку, але вступив у володіння гобеленом, коли йому дозволили забрати гобелен. Оскільки продаж відбувся в ході звичайного бізнесу торгового агента, X. одержав дійсний титул на гобелен відповідно до ст. 2 Закону про агентів. Іншим прикладом є справа Хеймен проти Флюкера (1863 р.), у якій торговому агенту були довірені картини для продажу за винагороду у вигляді комісійних.

Торговий агент повинен володіти товарами зі згоди власника

Торговий агент повинен володіти товаром саме як торговий агент. Тож дія положень Закону про агентів не поширюється на випадки:

1) якщо він одержує товар у володіння, перш ніж стати торговим агентом (див. справу Хіп проти "Моторістс Едвайзорі Ейдженсі" (1923 р.));

2) якщо він одержує товари у володіння для їх ремонту, а не для продажу (див. справу "Стаффс Моторе Гаранті" проти "Бритіш Вегон" (1934 р.));

3) якщо він одержує товари у володіння на умовах "купівлі або повернення" (див. справу Вейнер проти Джилла (1906 р.)). З цією справою контрастує справа Вейнер проти Харріса (1910 р.), в якій контракт на умовах "купівлі або повернення" чітко передбачав продаж товарів третій стороні. Було ухвалено, що умови "купівлі або повернення", як правило, передбачають "продаж одержувачу товарів" або повернення попередньому власнику. Якщо, як у цій справі, слова чітко означають "продаж третій стороні або повернення початковому власнику", то правильний аналіз трансакції показує, що одержувач є торговим агентом у розумінні положень статті 2 Закону про агентів і як такий може передати дійсний титул.

Однак товари перебувають у володінні торгового агента саме як торгового агента, якщо володіння певним чином пов'язане з його бізнесом торгового агента, навіть у випадку, коли він не уповноважений розпоряджатися товарами. У справі Пірсон проти Роуса і Я та (1951 р.) торговий агент мав у своєму володінні машину позивача, щоб одержувати пропозиції про її придбання. Він вирішив продати машину й привласнити виручку. Тож торговий агент здійснив такий трюк: зробив так, що позивач дозволив йому взяти реєстраційні документи на машину, а потім відвернув його увагу, змусивши спішно піти під якимось приводом. Одержавши в такий спосіб у своє володіння реєстраційні документи на машину, він продав її відповідачу. Позивач порушив справу, вимагаючи повернення своєї машини. Відповідач заявив, що має дійсний титул на неї відповідно до положень статті 2 Закону про агентів. Суд ухвалив рішення, що торговий агент не може продавати машину в ході звичайного бізнесу без реєстраційних документів. Хоч агент і перебував у володінні машиною зі згоди власника, реєстраційними документами він заволодів без його згоди — обманом. Тож продаж мав ті самі наслідки, які б мав, якби був здійснений без документів, але він не відбувався в ході звичайного бізнесу торгового агента. Таким чином, відповідач не одержав дійсного правового титулу на машину згідно з положеннями статті 2 закону.

Агент повинен володіти товарами зі згоди власника

За відсутності свідчень про протилежне презумується наявність згоди власника (стаття 2(4) Закону про агентів 1889 p.). Якщо агент одержує товар у своє володіння обманом, це не скасовує згоди власника. (Примітка: одержання товарів у своє володіння за допомогою трюку, як у наведеній вище справі Пірсона, вважається таким, що відбулося без згоди власника. Якщо одержання у володіння відбулося через добровільне вручення власником майна, хоч би і внаслідок обману, майно вважається одержаним у володіння зі згоди власника.)

У справі Фоулкс проти Кінга (1923 р.) агентові було надано у володіння автомобіль, щоб одержувати пропозиції про його придбання, на чітко висловленій умові, що він не віддасть його без дозволу власника за суму нижчу ніж 575 фунтів стерлінгів. Насправді агент від самого початку планував продати машину за будь-яку ціну й привласнити виручку. Рішення: він одержав машину зі згоди власника і відповідно до положень статті 2 Закону про агентів bona fide (тобто по-справжньому) надав покупцеві дійсний титул.

Однак у згаданій вище справі Хіп проти "Моторістс Едвайзорі Ейдженсі", в якій Н. одержав у володіння автомобіль X. під тим приводом, що він буцімто має друга Н. (насправді його не було), який, можливо, захоче придбати машину, було ухвалено рішення, що X.

насправді не давав згоди на те, щоб машина була у володінні Н. як торгового агента. Він не давав машини у володіння для того, щоб Н. знайшов покупця. Він надав машину в розпорядження, щоб показати її конкретній особі, котра, як з'ясувалося, не існувала взагалі. Оскільки це так, Н. не міг перебувати у володінні машиною як торговий агент, оскільки не було нікого, кому він міг би продати машину.

Звичайний хід бізнесу торгового агента

Чи діє торговий агент у звичайному ході бізнесу як торговий агент — це питання факту в кожному конкретному випадку. Просто через те, що дії торгового агента є незвичайними, це не обов'язково означає, що вони виходять за рамки звичайного ходу бізнесу. Як приклад, можна згадати справу Оппенгеймер проти Аттенборо (1908 p.), в якій С. одержав діаманти від О. під приводом того, що хоче спробувати продати їх одному з двох названих торгівців діамантами. Він не спробував продати їх жодному з них, а натомість віддав їх А. в заставу. О. порушив справу проти А., вимагаючи повернення діамантів. Постало питання, чи С. заставив діаманти в ході свого звичайного бізнесу як торгового агента. О. заявив, що для торгового агента, який займається торгівлею діамантами, нехарактерно мати повноваження віддавати в заставу товари, які він має у своєму розпорядженні з метою продажу. Рішення: С. діяв у звичайному ході свого бізнесу торгового агента. Явно виражена заборона на заставляння товарів не вивела б трансакцію з обсягу звичайного ходу бізнесу торгового агента, а тому це не суперечить і торговельним звичаям.

Ситуації, в яких ухвалювалося рішення, що продаж не був здійснений у ході звичайного бізнесу, включають випадки, коли: при заставі товарів нараховувалися незвичайно високі проценти; торговий агент просив друга віддати в заставу предмет замість того, щоб зробити це самому; продавець продав товар як агент, але покупець знав, що весь дохід мав відійти агенту, а не патрону; вживана машина була продана без реєстраційних документів. Крім того визнаються поза звичайним ходом бізнесу торгового агента ситуації, коли продаж або заставляння товару агентом відбувається в позаробочий час, у місці, де зазвичай нормальний бізнес не відбувається, або, якщо трансакція є аномальною, в якийсь інший спосіб.

Примітка: суди ухвалювали рішення, що продаж нової машини без реєстраційних документів відбувається у звичайному ході бізнесу торгового агента, за умови переконливого пояснення причин відсутності документів (див. справу "Естлі Індастріал Траст" проти Міллера (1968 p.).

Положеннями статті 2(2) Закону передбачено, що в разі скасування згоди на те, щоб агент був у володінні товаром, будь-який продаж або інший вид розпорядження товарами, що був би дійсний, якби згода не була скасована, має бути дійсним за умови, що особа, котра так розпорядилася товаром, не була поінформована про її скасування.

У справі Муді проти "Полл Молл Депозит Ко" (1917 p.) дилер надіслав з Парижа деякі картини агенту в Лондоні, частину на продаж, а решту лише для експонування. Повноваження агента були скасовані, після чого він віддав Б. у заставу обидва комплекти картин. Б. дістав дійсний титул на картини. Стаття 2(3) передбачає аналогічні положення щодо товаророзпорядчих документів.