Право - Оуенз К. - 20.2.6. Продаж покупцем, який володіє товаром

Інколи продавець може залишити у своєму володінні товари, попри те, що власність на них перейшла до покупця. Наприклад, уявімо, що продавець, продавши товари покупцю в обставинах, коли власність перейшла до покупця, залишається у володінні товарами, а потім неправомірно перепродує їх Т. У цьому разі може видатися, застосовуючи правило nemo dat, що Т. не одержує на них титулу. У таких обставинах положення і Закону про продаж товарів 1979 р. (стаття 24), і Закону про агентів 1889 р. (стаття 8) передбачають перехід титулу до безвинної третьої сторони.

Положення обох цих актів сформульовані майже однаково. Положення статті 8 Закону про агентів 1889 р. дещо ширші. Вони передбачають :

"Якщо особа, продавши товари, продовжує перебувати або є у володінні товарами або товаророзпорядчими документами на товари, то поставка-передача або передача цією особою або торговим агентом, який працює на неї, товарів чи товаророзпорядчих документів чи іншого роду розпорядження ними, зокрема за будь-якою угодою про продаж, заставу або за угодою про іншого роду розпорядження ними, будь-якій особі, що одержує їх добросовісно і не знаючи про попередній продаж, повинні мати такі самі наслідки, як у разі, якби особа, котра поставляє або передає товари, була б безпосередньо уповноважена власником товарів зробити це и.

Відбувалася певна дискусія щодо того, чи продавець має залишатися у володінні товаром за законом, чи, можливо, достатньо, що він залишається у фізичному володінні. Це питання особливо вичерпно обговорювалось у справі "Воркестер Воркс Файненс Лтд" проти "Куден Енджиніеринг" (1972 р.). У червні компанія К (відповідачі) продала машину дилеру на прізвище Гріффіт, який сказав, що хоче її мати для продажу клієнту. Г. заплатив за машину чеком, який банк не прийняв. Г. домовився з М. (який був, очевидно, з ним у змові), що Г. продасть машину позивачам (компанії В), які передадуть її М. на умовах оренди з правом викупу. Компанія В заплатила Г. за машину. М. так і не забрав її, реквізити на його депозиті були фальшивими, і він не вніс жодного з передбачених угодою платежів. У серпні компанія К одержала від Г. дозвіл вступити у володіння машиною, на що, як вважало її керівництво, вона мала право, адже їй за цю машину не заплатили. Г. заплатив передбачені угодою про оренду з правом викупу платежі за відповідний час, щоб компанія В не зчиняла галасу. Згодом компанія К, покористувавшись певний час машиною як орендною, віддала її в оренду з правом викупу. Компанія К зареєструвала цю трансакцію в організації "Інформація про оренду з правом викупу", в якій фінансові компанії реєструють такі трансакції, у результаті чого компанія В дізналася про те, що компанія К вважає себе власником цієї машини. Після цього В подала позов, вимагаючи визнати, що машина належить їй. Компанія К, посилаючись на положення статі 25(1) Закону про продаж товарів 1893 р. (нині стаття 24 Закону про продаж товарів 1979 p.), заявила, що: 1) Г. був продавцем, у володінні якого була машина; 2) вони одержали її на підставі "іншого роду розпорядження" нею. Рішення: Г. був продавцем у володінні, попри те, що він не має права на володіння.

20.2.6. Продаж покупцем, який володіє товаром

Часом після продажу або досягнення домовленості про продаж покупець одержує товари у володіння, але не має на них титулу або має дефектний титул. У такому разі можуть застосовуватися практично ідентичні положення статті 9 Закону про агентів 1889 р. або статті 25(1) Закону про продаж товарів 1979 р., у яких передбачено, що особа, котра купує у покупця, що володіє товаром, одержує дійсний титул на нього, попри те, що покупець, який володіє товаром, має дефектний титул.

Стаття 9 Закону про агентів 1889 р. передбачає; "Якщо особа, придбавши або домовившись про придбання товарів, отримує зі згоди продавця у володіння ці товари чи товаророзпорядчі документи, поставка-передача чи передача цією особою або торговим агентом, який працює на неї, товарів чи товаророзпорядчих документів за будь-якою угодою про продаж, заставу або за угодою про іншого роду розпорядження ними будь-якій особі, що одержує їх добросовісно і не знаючи про те, що попередній власник має право утримати їх за борги або будь-які інші права, мають ті самі наслідки, як у разі, якби особа, котра поставляє або передає товари була б торговим агентом, що володіє товарами або товаророзпорядчими документами зі згоди власника". Важливо зазначити на самому початку, що для передачі дійсного титулу відповідно до згаданих статей зазначених законів ця особа у володінні має бути особою, яка придбала або домовилася про придбання товарів. Особа, котра має у володінні товари з будь-якою іншою метою, не може передати дійсний титул відповідно до положень статті 9 Закону про агентів 1889 р. або статті 25(1) Закону про продаж товарів 1979 р.

Більшість випадків, коли доводиться розглядати положення статті 9 (або статті 25(1)), можна віднести до однієї з таких категорій.

А. Якщо продавець надав покупцеві "комерційний кредит".

Приклад: торговий агент О. продав товар комерційному покупцеві Б. на стандартних кредитних умовах (типовими є умови, коли наприкінці місяця, в якому відбувся продаж, надсилається рахунок-фактура, а оплата здійснюється протягом семи днів після виставлення рахунка). Не будучи переконаним у кредитоспроможності Б., О. включає в умови угоди продажу пункт про "резервування титулу". Попри це, Б. перепродує товари третій стороні Т., яка купує їх добросовісно. О. намагається змусити Т. повернути йому товари. За таких обставин Т. одержує дійсний титул на товари відповідно до положень статті 9 Закону про агентів 1889 р. (див. справу "Бонд Ворс" (1979 р.)).

Показовий свіжий приклад можна знайти у справі "Фор Пойнт Гередж" проти Картера (1985 р.). У цій справі К. домовився про придбання у компанії "Фрівей" автомобіля "Форд ескорт XR Зі" з передачею 10 жовтня. Угоду було укладено 2 жовтня, того самого дня К. одержав пропонований реєстраційний номер на машину. Потім компанія "Фрівей" уклала угоду з компанією "Фор Пойнт" про організацію для них оренди машини з правом її викупу. 8 жовтня К. відправив компанії "Фрівей" два чеки на купівельну суму і підтвердив дату поставки-передачі — 10 жовтня. 9 жовтня "Фор Пойнт" виставила "Фрівей" рахунок-фактуру на машину. "Фрівей" попросила доставити машину безпосередньо до К., що й було виконана. 10 жовтня К. підписав документ про доставку-передачу і одержав машину в своє володіння. К. гадав, що доставку-передачу здійснила "Фрівей". Компанія "Фор Пойнт" гадала, що "Фрівей" займається бізнесом здачі машин в оренду з правом викупу, а не торгівлею ними.

13 жовтня "Фор Пойнт" одержала повідомлення, що компанію "Фрівей" буде ліквідовано через неплатоспроможність. Тому "Фор Пойнт" не отримає плати за машину. Найбільше, на що вони могли сподіватися, — це виплата дивідендів (тобто певного відсотка на кожен фунт стерлінгів боргу), що сплачуються кредиторам, які не одержали забезпечення. Однак контракт "Фор Пойнт" з "Фрівей" містив пункт про резервування титулу (відомий також під назвою "умова Ромальпи"), за яким титул на машину резервується до моменту, коли за неї заплатить компанія "Фрівей". Тож "Фор Пойнт" подала позов, вимагаючи, щоб К. повернув їй машину. Через існування умови про резервування титулу "Фрівей" ніколи не ставала власником машини, а тому, на перший погляд, не могла передати титул. Однак компанія "Фрівей" була "особою, яка придбала або домовилася про придбання товарів", тож постало питання, чи не могла вона передати дійсний титул К. на підставі положень статті 25 Закону про продаж товарів. Складність у тому, що в статті 25 міститься посилання на покупця ("Фрівей"), який перебуває "у володінні" товарами і здійснює "доставку-передачу" їх третій стороні (тобто К.). Як ми бачили, компанія "Фрівей" фактично ніколи не перебувала у володінні товаром, і доставила К. машину саме компанія "Фор Пойнт". Ухваливши, що дія положень статті 25 не поширюється на цей випадок і К. не може мати дійсного титулу на машину, суд зазначив, що компанія "Фор Пойнт" здійснила "опосередковану доставку-передачу" машини компанії "Фрівей" (внаслідок чого відбувалася передача, що малася на увазі, машини "Фрівей") і що остання здійснила опосередковану доставку-передачу К. (через "Фор Пойнт"). Якщо подивитися під дещо іншим кутом зору, можна було б зазначити, що "Фор Пойнт", доставляючи машину К., діяла як агент "Фрівей". Саме цей альтернативний погляд суд назвав підставою для свого рішення про те, що "Фор Пойнт" опосередковано дозволила "Фрівей" продати машину.

Б. Якщо особа придбала товари на виплат.

Прецедентною є справа Лі проти Батлера (1893 р.). У цій справі пані Ллойд мала у своєму володінні меблі за угодою, яка називалася угодою про оренду з правом викупу. Вона домовилася про те, що орендуватиме меблі, поки не виплатить всю їх вартість, після чого вони перейдуть у її власність. Пані Ллойд зобов'язалася, що протягом дії угоди меблі весь час залишатимуться за її домашньою адресою і вона не забиратиме їх із дому без згоди власника — фірми "В. Е. Хардлі". Якщо вона це зробить, то "В. Е. Хардлі" одержить законне право повернути меблі назад. Крім того, в угоді передбачалося, що перехід права власності не відбудеться доти, доки не буде повністю виплачено вартість товару. Пані Л. продала меблі Батлеру. Фірма "В. Е. Хардлі" передала свої права Лі, який порушив справу проти Батлера, вимагаючи повернути товар і відшкодувати збитки, пов'язані з арештом товару. Рішення: відповідно до положень статті 9 Закону про агентів 1889 p., Б. має дійсний титул на товар, бо пані Л. була особою, яка мала угоду про придбання цього товару.

Двома роками пізніше Палата лордів слухала справу Хелбі проти Метьюса (1895 p.), що контрастує зі щойно розглянутою справою. У цій справі X. був власником піаніно, орендованого Б. за угодою про оренду з правом викупу. Всупереч угоді, Б. віддав його в заставу. X. подав позов, вимагаючи повернення піаніно. Умови угоди були подібними до умов у справі Лі проти Батлера. X. мав внести депозит і зробити 36 платежів, а по завершенні цих платежів товар переходив у його власність. Однак між цими двома угодами була одна істотна відмінність. Згідно з угодою Б., за бажання, міг повернути піаніно X. і в цьому разі він більше не ніс жодних зобов'язань — оренда закінчувалася. На відміну від цього в угоді пані Ллойд у справі Лі проти Батлера такої можливості не передбачалося. Пані Ллойд. за умовами її угоди, мусила завершити всі платежі й у такий спосіб стати власником меблів. Палата лордів ухвалила рішення, що ця відмінність має вирішальне значення, бо Б., маючи змогу повернути піаніно, не очікуючи на звершення купівлі, не був особою, котра придбала або домовилася про придбання товару. Тож дія положень статті 9 Закону про агентів 1889 р. на цей випадок не поширювалася.

Примітки

1. Коли йдеться про угоди, пов'язані зі споживчим кредитом у розумінні Закону про споживчий кредит 1974 р., над рішенням у справі Лі проти Батлера переважає статут, тож положення статті 9 Закону про агентів 1889 р. або ст. 25(1) Закону про продаж товарів 1979 р. не застосовуються. Однак це рішення застосовуватиметься й надалі до угод, на які не поширюється дія Закону про споживчий кредит.

Продаж на умовах споживчого кредиту, коли боржник "погоджується придбати", але продавець резервує за собою титул, називається "умовним продажем". Положення статті 25(2) Закону про продаж товарів 1979 p., що набрала чинності у травні 1985 р. (замінивши собою положення статті 54 Закону про оренду з правом викупу 1965 p.), передбачають таке.

Для цілей наведеної вище частини (1):

а) покупець за угодою про умовний продаж має розцінюватися не як особа, котра придбала або домовилася про придбання товарів... Для трансакцій, які є

угодами про споживчий кредит у розумінні Закону про споживчий кредит 1974 p., вона повинна: а) мати за свого боржника індивідуальну особу (або

групу осіб, наприклад, товариство), тож на угоди, в яких, наприклад, боржником є компанія, дія цього положення не поширюється;

б) і наданий кредит не повинен перевищувати 15 тис. фунтів стерлінгів (див. статтю 8 Закону про споживчий кредит 1974 p.).

2. У справі Хелбі проти Метьюса (див. вище) Палата лордів зазначила, що питання, чи був орендар особою, яка домовилася про придбання товарів, чи він просто орендар, доки не виконає умови, після виконання яких він стає покупцем, — це справа формулювання угоди. Нині, хоч дія статуту переважує рішення прецедентного права у справі Лі проти Батлера, коли йдеться про угоди, пов'язані зі споживчим кредитом у розумінні Закону про споживчий кредит 1974 p., ця справа зберігає свою силу як джерело права, коли йдеться про будь-які інші угоди, крім угод, пов'язаних зі споживчим кредитом. Тож щоб стало ясно, що особа, котра володіє товарами, є просто орендарем, фінансові компанії зазвичай включають до угод про оренду з правом викупу пункт про "можливість придбання", за яким орендар не стає власником доти, доки не зробить вибору на користь придбання товару по завершенні дії орендної угоди. Для того щоб вибір набув сили, як правило, треба заплатити якусь номінальну суму, зазвичай 1 фунт стерлінгів.

В. Якщо продавцю, котрий передав покупцеві правовий титул, який можна заперечити з причин введення в оману покупцем, вдається позбавити покупця титулу на товар, перш ніж він продасть його безвинній третій стороні.

У такому разі, відповідно до статті 9 Закону про агентів 1889 р. або статті 25(1) Закону про продаж товарів 1979 p., безвинна третя сторона може одержати дійсний титул на товар.

У справі "Ньютоне оф Вімблі" проти Вільямса (1965 p.), яка є характерним прикладом продажу, що підпадає під категорію (в), Апеляційний суд наклав обмеження на дію положень статті 9 Закону про агентів 1889 р. або статті 25(1) Закону про продаж товарів 1979 p., яке, якщо його вважати надійним джерелом права, суворо регламентує захист, що його, як передбачалося, положення цих двох частин забезпечують покупцеві, котрий діє добросовісно і не знаючи, що своїми діями порушує чиїсь права на власність.

У справі "Ньютоне of Вемблі" проти Вільямса (1965 р.) Ньютоне 15 червня 1962 р. продав машину "санбім рейп'є" Ендрю. Той заплатив за неї чеком і одержав дозвіл забрати машину разом із реєстраційними документами. Того самого дня прізвище Е. було вписано в реєстраційну книгу. 18 червня банк відмовився приймати чек Б. (Оскільки Е. має 16 банківських рахунків, переважно зі значними овердрафтами, а на рахунку, на який було виписано виданий Н. чек, лежало лише 1,8 фунта стерлінгів, суд, не вагаючись, ухвалив, що Е. отримав машину обманом, а отже, Е. набув лише титул, що можна заперечити.) 18 червня Н. надіслав до організації "Інформація про оренду з правом викупу" відповідне повідомлення, а 18 чи 19 червня поінформував поліцію. Тож суд ухвалив рішення, що Н. розірвав контракт протягом одного-двох днів після 18 червня. У липні 1962 p. Е. продав машину Біссу (який придбав її з наміром перепродати торгівцю машинами на ім'я Вінн) на стаціонарному вуличному майданчику для торгівлі вживаними автомобілями на Воррен Стріт у Лондоні. Згодом Бісс перепродав машину з втратою колезі Вінна — Вільямсу. Н. подав позов, зазначивши, що оскільки він анулював контракт з Е., перш ніж Е. продав машину Біссу, Е. не мав на неї жодного титулу, який міг би передати В. Рішення: попри це, відповідно до статті 9 Закону про агентів 1889 р. або статті 25(2)

Закону про продаж товарів 1893 р. (нині ст. 25(1) Закону про продаж товарів 1979 р.), Бісс, а отже, і Вільямс, мають дійсний титул. Однак Апеляційний суд, підтвердивши рішення Високого суду, продовжив, зазначивши (і це варто уваги, бо раніше це обмеження ніколи не застосовувалося), що дія згаданих двох частин зазначених законів поширюється лише на випадки, коли покупець (Бндрю) є торговим агентом (а він ним не був), він розпоряджається товаром у звичайному ході свого бізнесу торгового агента. Інакше кажучи, розпорядження товаром з боку покупця, що володіє ним, має відбуватися в обставинах, у яких товар продав би торговий агент. На слуханнях у Високому суді суддя сказав: "Ті факти, що Е. не мав контори, що продаж відбувся на вулиці й за готівку, могли б свідчити про те, що ця трансакція, на перший погляд, не була звичайною комерційною операцією. Але свідчення ясно вказують на те, що Воррен Стріт і її околиці є стаціонарним вуличним ринком, на якому за готівку продають уживані автомобілі".

До цієї справи ніколи не ставилося під сумнів, що положення закону (треба визнати, що воно сформульоване дещо хитромовно) має таку дію, що третя сторона одержує дійсний правовий титул на товар. Однак, коли вчитатися в положення статті 9 Закону про агентів 1889 р. або статті 25(1) Закону про продаж товарів 1979 p., особливо в слова: "... мають такі самі наслідки, як у разі, якби особа, котра поставляє або передає товари, була б торговим агентом, що володіє товарами або товаророзпорядчими документами зі згоди власника", і якщо спитати, який наслідок мала б така передача або розпорядження, то відповідь була б або що "вони мали б таку саму дію, як у разі, якби на них було уповноваження власника" (тобто перехід дійсного титулу (див. статтю 2(1) Закону про агентів 1889 р.) — саме так до справи "Ньютоне" завжди інтерпретувалися ці положення, або "за умови, що продаж агентом здійснюється у нормальному ході бізнесу торгового агента, вони мають такі самі наслідки, як у разі, якби на них було уповноваження власника". Саме останній варіант інтерпретації обрав Апеляційний суд.

20.2.7. Продаж згідно з положеннями розділу III Закону про оренду з правом викупу 1964 р.

До ухвалення Закону 1964 р. виникало багато проблем, коли виявлялось, що покупці автомобілів, купуючи, не одержували на них правового титулу, бо "продавець" насправді виявлявся орендарем, котрий орендував автомобіль на умовах оренди з правом викупу. Тож статтею 27 Закону 1964 р. передбачалося:

а) що в разі, якщо транспортний засіб взято в оренду з правом викупу або домовлено про його продаж за угодою умовного продажу і, перш ніж відбувся

перехід власності, орендар чи продавець (тобто боржник) продав транспортний засіб, третя сторона, яка придбала його добросовісно і не знаючи, що

своїми діями порушує чиїсь права на власність за умови, що вона є приватним покупцем, набуває титулу кредитора (тобто фінансової компанії);

б) далі, якщо перший продаж був здійснений боржником комерційному покупцеві, який перепродує транспортний засіб приватному покупцеві, то титул

кредитора одержує приватний покупець;

в) якщо перший приватний покупець став орендарем за угодою оренди з правом викупу з торговим або фінансовим покупцем, а потім придбав товар,

виплативши його вартість попередньому кредитору, він одержує дійсний титул, за умови, що угода про оренду з правом викупу була укладена

добросовісно і він не знав, що своїми діями порушує чиїсь права на власність. Не має значення, що на час, коли він став покупцем, він знав про попередню

угоду.

Примітка: положення статті 27 захищає безвинного приватного покупця. У кожному з наведених вище прикладів боржник ніс би відповідальність як за делікт, так і, майже напевно, за порушення контракту з кредитором. У прикладах б) та в) комерційний покупець ніс би відповідальність перед початковим власником за делікт привласнення товарів власника (тобто неправомочне розпорядження товарами, ніби власними). Однак, якщо приватний покупець одержує дійсний титул на товар відповідно до положень статті 27, будь-який наступний комерційний покупець також одержує дійсний титул на нього.