Право - Оуенз К. - Грошові позики, надані небанківськими установами

Такі позики, як правило, базуються на тому самому принципі, що й банківські позики. Однак до набрання чинності Законом про споживчий кредит 1974 pp. вони регулювалися положеннями Законів про позикодавців 1900 та 1927 pp. Позикодавець має бути ліцензованим, що передбачає щорічне подання до суду магістрату заяви на видачу сертифіката, необхідного, перш ніж місцевий орган влади зможе видати ліцензію. Рекламування становило предмет істотних обмежень, а сама позика — предмет формальностей та регулювання. На банки вимоги Законів про позикодавців не поширювалися, і до 1967 р. позикодавець міг легко уникати необхідності дотримуватися вимог цих законів, назвавши себе банком. Закон про компанії 1967 р. уповноважив Торговельну палату видавати сертифікати, що та чи інша особа може вважатися банком у розумінні Законів про позикодавців, що поклало край згаданій практиці.

Кредитні купони

Кредитний купон — це картка, ваучер тощо, маючи який позичальник може одержати кредит. Найвідомішим типом кредитного купона є кредитна картка. Так називається картка, маючи яку споживач може одержувати в обраних крамницях товари в кредит. Часто за допомогою картки можна одержати готівку в банку — учаснику відповідної схеми. Споживачеві надсилають виписку з рахунка його заборгованості (як правило, щомісяця), і він має погасити цю заборгованість протягом визначеного терміну. За деякими картками (наприклад, "Амерікен Експрес", "Дайнерс Клаб") необхідно погасити всю суму, вказану у виписці з рахунка. За іншими (наприклад, "Віза" та "Екцес") власник картки може погасити лише частину боргу, а решту залишити для пізнішого погашення. Такого типу кредит називається "поточним кредитним рахунком", бо власник картки одержує фінансовий ліміт, і, витрачаючи гроші, не може його перевищити.

Окремі картки є "місцевими" — їх можна використовувати для купівлі товару чи одержання послуг лише в конкретній крамниці чи групі крамниць. Ці картки загалом працюють за тими самими принципами, що "Віза" та "Екцес", і, як правило, операції за ними від імені крамниці здійснює певна фінансова компанія.

Клубні чеки працюють за аналогічними принципами, але загальна сума кредиту, яку може отримати власник чека, фіксується від самого початку, і власник чека не може її перевищити. Фінансова компанія видає своєму клієнтові чек на конкретну суму (скажімо, 50 фунтів стерлінгів). Клієнт може піти з ним до крамниць, які беруть участь у даній схемі, і запропонувати його в оплату товарів або послуг. Якщо він витратить в одній крамниці 10 фунтів стерлінгів, чек відповідним чином індосується і сума, яку можна витратити в подальшому, зменшується до 40 фунтів стерлінгів. За кредитними картками, так само як і за клубними чеками, фінансова компанія одержує не лише проценти від власника картки чи чека, а й знижку на товари від постачальника. До набрання чинності Законом про споживчий кредит такі трансакції законодавчо не врегульовувались. Нині їх регулюють положення статті 14 згаданого закону.

Оренда з правом викупу

Угода про оренду з правом викупу — це угода (що відрізняється від угоди умовного продажу), за якою:

а) товари надаються особі, котра за них ручається, в обмін на періодичні платежі, які вона вносять;

б) власність на товари переходить до цієї особи, якщо виконано умови угоди й відбувається одна чи кілька з названих нижче подій:

1) ця особа реалізує своє право викупу товарів;

2) будь-яка зі сторін угоди здійснює будь-які інші визначені в угоді дії;

3) відбувається інша визначена подія (див. статтю 189 Закону про споживчий кредит 1974 p.).

Оренда з правом викупу спершу відігравала роль інструменту, застосовуваного для того, щоб обминути дію положень Закону про агентів у разі продажу товарів на виплат. Проблема, породжена Законом про агентів, полягала в тому, що, у випадку, якщо при купівлі в кредит від самого початку укладалася угода продажу, то особа, яка придбала товар на виплат, могла на порушення угоди продати його безвинній третій стороні, котра згідно з положеннями статті 9 Закону про агентів 1889 p., одержувала на нього дійсний титул.

Спроба обійти дію Закону про агентів, питання про яку Палата лордів розглядала в 1893 р. у справі Лі проти Батлера (1893 р.) (див. факти цієї справи в розд. 20 "Передача титулу невласником"), не була успішною. Основна ідея була правильною, бо замість укладення угоди про придбання товарів від самого початку, покупниця уклала угоду про оренду їх до того часу, як вона виплатить усі платежі, після чого товари (правовий титул на які до того часу залишатиметься в продавця) належатимуть їй. Ідея полягала в тому, що якщо покупниця до повної оплати товарів була лише "орендарем", вона не була особою, що володіла товарами "уклавши угоду про їх придбання", а тому дія положень Закону про агентів на цей випадок не поширювалася. На жаль для продавця, Палата лордів ухвалила, що орендар є особою, котра уклала угоду про придбання товарів, бо в угоді не містилося положення, яке давало б їй змогу віддати товари продавцю, не завершивши придбання. Оскільки угода мала неодмінно завершитися придбанням товарів, орендар був особою, яка уклала угоду про придбання, а отже, міг передати правовий титул безвинній третій стороні згідно з положеннями статті 9 Закону про агентів 1889 р. Угода такого типу, коли покупець зобов'язався придбати товари, але покупець залишав за собою правовий титул до моменту, коли за товар буде заплачено, стала називатися угодою про умовний продаж (див. нижче).

Надавачі фінансів швидко зреагували на це, і в наступній справі, яку слухала Палата лордів, — Хелбі проти Метьюса (1895 р.) (див. факти цієї справи в розд. 20 "Передача титулу невласником") — право перервати оренду і повернути товар продавця передбачалося в контракті. Це було хитрістю. Палата лордів ухвалила, що угода була угодою оренди до моменту внесення останнього платежу, бо в будь-який момент до того настання цієї події орендар міг перервати оренду і повернути товар. Він не був зобов'язаний його купувати. Таким чином, орендар не був особою, яка зобов'язалася придбати товар, а отже, дія положень Закону про агентів на цей випадок не поширювалася, тому в разі продажу орендарем товарів безвинній третій стороні остання не отримувала дійсного правового титулу на товари. До набрання чинності Законом про споживчий кредит угоди про оренду з правом викупу регулювалися положеннями Законів про оренду з правом викупу 1964 та 1965 pp.