Право - Оуенз К. - 23.5.2. Закон про захист споживачів 1987 р.

Як ми бачили, якщо покупець дефектних товарів може подати позов про порушення контракту проти продавця, то не покупець, котрий зазнав шкоди через дефект товару, має подавати позов про недбалість, як правило, проти виробника, причому він повинен довести факт недбалості виробника. Приклад справи про недбалість, яка базувалася на відповідальності за небезпечні товари, можна знайти у справі "Ваквелл Енджинірінг" проти "БДХ Кемікалс" (1969 p.). Відповідачі виробляли хімічний препарат під назвою "бром три-бром ідол", який виставили на ринок для промислового використання. Хімікат було упаковано в скляні ампули, кожна з яких мала напис-попередження "шкідливі випари". Позивачі використовували хімікат у своєму бізнесі, попередньо узгодивши це питання з відповідачами. Перед застосуванням написи необхідно було змити з ампул. Це робили партіями, причому певну кількість ампул вміщували у дві суміжні раковини, що містили воду і детергент. Це завдання якраз виконував приїжджий російський хімік, коли стався вибух, що спричинив його смерть й істотне пошкодження майна позивачів. Імовірною причиною вибуху стало падіння однієї з ампул у раковину, де її вміст змішався з водою. Спричинена цим хімічна реакція призвела до того, що скло решти ампул розбилося, і назовні вийшла достатня для вибуху кількість хімікату. Той факт, що хімікат був вибухонебезпечним при контакті з водою, був невідомий відповідачам, він не згадувався також у стандартній праці про небезпеку, пов'язану із сучасними хімікатами, а також у трьох інших працях, до яких звернулися позивачі. Однак він згадувався у праці французького хіміка Готьє, опублікованій у 1878 р. Суддя Ріс ухвалив рішення, що відповідачі несуть відповідальність за порушення невисловленої умови контракту про відповідність призначенню. Більше того, відповідачі несуть відповідальність за делікт недбалості з двох причин: по-перше, вони не створили і не підтримували системи адекватного пошуку в науковій літературі, щоб виявити, яку небезпеку несе хімікат; по-друге, не дослідили адекватно наукову літературу, наявну в їхньому розпорядженні для з'ясування небезпеки, яку несе новий або маловідомий хімікат. Суддя додав, що якби відповідачі виконали цей обов'язок, то, безсумнівно, про ймовірність вибуху, про яку згадує Готьє, стало б відомо і було б зроблено відповідне попередження. Це дало б змогу запобігти такому поводженню відповідачів з хімікатом.

Попри успіхи окремих відповідачів у доведенні недбалості, вважається, що наслідки справ про недбалість надто непевні, щоб слугувати надійним способом компенсації тим, хто зазнав ушкоджень через дефектну продукцію. Багато хто вважає, що потрібно створити систему безумовної відповідальності за дефектну продукцію, за допомогою якої сторона, що зазнала шкоди, могла б подати позов проти виробника без необхідності доводити його недбалість. Інакше кажучи, не покупець міг би подати позов проти виробника, так само як і покупець, що зазнав ушкоджень, може подавати позов проти сторони, з якою він уклав контракт (котра, як ви пам'ятаєте, може подавити позов проти інших вздовж ланцюга поставок, що сягає виробника). Така відповідальність звичайно називається відповідальністю за якість продукції". Сполучені Штати першими висунули ідею про безумовну відповідальність виробника перед не покупцем, котрий зазнав ушкоджень через дефекти вироблених товарів.

23.5.1. Американський досвід

СІЛА спробували розв'язати проблеми, пов'язані зі шкодою, спричиненою дефектними товарами, шляхом запровадження безумовної відповідальності виробників, а в деяких штатах — будь-яких осіб у ланцюзі збуту. Це розпочалося з поширення прав, передбачених не - висловленими умовами контракту стосовно якості товарів не лише на їх власника, а й на інших користувачів товарів, і доктрина приватності угоди була відповідно модифікована. Наприклад, у справі Хеннінгсен проти "Блумфілд Моторе" (1960 р.) автомобіль "крайслер" було придбано в уповноваженого дилера компанії "Крайслер". Покупець придбав її на подарунок своїй дружині. Коли дружина вела машину, дефект керма призвів до того, що автомобіль вийшов з-під контролю. Як дружина, так і її чоловік подали позов проти компаній "Блумфілд" і "Крайслер". Підставою для цих позовів був брак комерційної якості товару. Компанія "Крайслер" на свій захист заявила, що між нею і позивачами не було приватності контракту. Суддя вирішив справу на користь позивачів. Ось що він зазнав у зв'язку з позовом пана Хеннінгсена:

"... Звичайна людина-нефахівець, реагуючи на нав'язливу кольорову рекламу, не має ні можливості, ні спроможності перевірити або визначити придатність автомобіля для використання; вона змушена покладатися на виробника, який контролює свою продукцію, і певною мірою — на дилера, котрий, виконуючи вказівки виробника, деякою обмеженою мірою інспектує її і здійснює технічне обслуговування до продажу. В такій атмосфері збуту можливості її судового захисту і судового захисту осіб, які належним чином заявляють свої претензії через неї, не може залежати "від лабіринтів законодавства про продаж". Зобов'язання виробника не повинні базуватися виключно на приватності контракту. Вони мають спиратись, як колись зазначалося, на "вимоги соціальної справедливості".

Сказавши це, суддя ухвалив, що виробник надає невисловлену гарантію того, що продукт належним чином придатний для використання і що ця гарантія супроводжує продукт, який переходить з рук до рук, доки не дістанеться кінцевого покупця. Стосовно пані Хеннінгсен, суддя поширив невисловлену гарантію на інших членів сім'ї покупця і будь-яких осіб, які користуються машиною з її згоди.

Однак є концептуальні труднощі, пов'язані із застосуванням принципу невисловленої гарантії до когось, хто не є користувачем дефектного продукту, наприклад стороннього спостерігача, котрий зазнає ушкоджень внаслідок наїзду дефектної машини. З цієї причини відповідальність за якість продукції в законодавстві США нині регулюється деліктним правом, тож питання про приватність контракту, навіть розширену приватність контракту, запроваджену справою Хеннінгсена, нині застаріло. У справі Грінман проти "Юба Пауер Продактс" (1962 р.) Верховний суд Каліфорнії ухвалив:

"Виробник несе безумовну відповідальність з делікту, коли предмет, який він виставляє на ринок, знаючи, що той використовуватиметься без перевірки на дефекти, виявиться дефектним, і цей дефект може спричинити ушкодження людської істоти".

Положеннями документа під назвою "Американське зведення деліктного права" ("American Restatement of the Law of Torts"), опублікованого Американським інститутом права, керуються суди окремих штатів. Це дещо ускладнює доведення позову позивача, бо потребує, крім доведення дефектності товару, доведення його "невиправданої небезпечності". Зведення покладає відповідальність на будь-яку особу, котра є продавцем — це може бути будь-хто з ланцюга збуту. Зведення дозволяє подання позову як на підставі особистого ушкодження, так і на підставі заподіяння шкоди майну, але не дозволяє порушення справи через суто економічну втрату (наприклад, позов про втрату прибутків через припинення роботи фабрики позивача, але зауважте, що більшість підприємств страхується від таких випадків).

Закон США про модель єдиної відповідальності за якість продукції

В 1979 р. Міністерство торгівлі Сполучених Штатів розробило Закон про модель єдиної відповідальності за якість. Воно мало на меті спробувати забезпечити єдність відповідальності за якість продукції з метою стабілізації ставок страхування, зокрема в аспекті банкрутств, спричинених законодавством про відповідальність за якість продукції окремих штатів. Однак, хоч окремі частини закону схвалила більше ніж половина штатів, лише кілька штатів прийняли закон у цілому.

Закон передбачає, що виробник несе відповідальність за шкоду, завдану дефектною продукцією. Це виключає інших осіб з ланцюга збуту (крім роздрібного торгівця, що несе відповідальність за контрактом), котрі, проте, не звільнені від відповідальності в Каліфорнії та інших штатах, які наслідували каліфорнійський підхід. Він передбачає чотири обставини, за яких продукт можна визнати дефектним:

1) якщо він був недостатньо безпечним за конструкцією;

2) якщо він був недостатньо безпечним за дизайном;

3) якщо він був недостатньо безпечним через відсутність адекватних застережень чи інструкцій;

4) якщо він був недостатньо безпечним через невідповідність продукту.

23.5.2. Закон про захист споживачів 1987 р.

Практично одночасно зі Сполученими Штатами в 60-х роках безумовну відповідальність за дефектність продукції запровадили Франція, Німеччина та Нідерланди. В Англії у звіті Комісії з реформування права "Відповідальність за дефектність продукції" (Звіт № 82, Офіційні документи англійського уряду, № 6831, 1977 р.) було рекомендовано систему безумовної відповідальності щодо дефектних продуктів. Комісія Пірсона (Офіційні документи англійського уряду, N° 7054,1978 р.) також рекомендувала, керуючись дуже схожими принципами, запровадити безумовну відповідальність на користь осіб, які загинули або зазнали тілесних ушкоджень через дефектний продукт.

ЄЕС також працював у цьому напрямку. Після розробки проекту директиви з наступними поправками (наприклад, одна з поправок виключає зі сфери дії директиви первинні сільськогосподарські продукти) в 1985 р. було розроблено остаточну версію у формі Директиви ЄЕС про відповідальність за якість продукції (85/374/ЄЕС). Остаточна версія не така послідовна, як проект, зокрема дозволяючи захист "на сучасному рівні", свідомо усунутий у проекті. Директиву було введено в дію у Великій Британії Законом про захист споживачів, який набрав чинності 1987 р. У статті 1 зазначено, що закон має на меті ввести в дію Директиву і повинен трактуватися відповідно. Очевидно, це означає, що в разі, якщо закон з якогось питання незрозумілий, слід посилатися на Директиву. Якщо формулювання закону трактуються цілеспрямовано (відповідно до справ типу Лістер проти "Форс Драй Док енд Енджинірінг Ко" (1989 р.) (див. розд. 1)), позиція в кожному разі буде такою.

23.5.3. Хто несе відповідальність?

Положення статті 2(2) передбачають, що відповідальність за шкоду, спричинену повністю чи частково дефектом у продукті, несуть:

а) виробник продукту;

б) будь-яка особа, котра, зазначивши своє ім'я чи використавши торговельний або інший знак, що вирізняє її, на продукті, подає себе як виробника продукту;

в) будь-яка особа, котра імпортувала продукт до країни — члена ЄЕС з країни, яка не є його членом, з метою постачання його іншим у ході будь-якого свого

бізнесу.

Може постати питання, чи нестиме відповідальність на підставі статті 2(2)(с) супермаркет на кшталт "Сейнсберіс", який наносить власну марку на товари, які продає. Відповідь значною мірою залежатиме від того, як маркується товар. Припустимо, що на бляшанці з рисовим пудингом зазначено "Вироблено для "Сейнсберіс" — це цілком може означати, що "Сейнсберіс" не вважає себе виробником. Якщо, однак, бляшанка просто позначена "Сейнсберіс", то можна стверджувати, що фірма вважає себе виробником, хоча всім відомо, що "власні марки" майже завжди виробляються спеціалізованими виробниками.

Часом сторона, яка зазнала ушкоджень, не може визначити виробника продукту, якщо, наприклад, на продукті немає назви виробника або якщо виробник перебуває за межами Європейського Союзу і на товарі немає ніякої позначки, що вказувала б на те, хто його імпортував до Великої Британії. Цю трудність необхідно розв'язати так, щоб у разі, коли постачальник, котрий отримав запит від особи, яка зазнала шкоди, з проханням назвати особу, що є виробником, маркувальником чи імпортером, не може зробити це протягом прийнятного часу, то він несе таку саму відповідальність, яку ніс би, якби сам був виробником.