Правознавство - Кунченко-Харченко В.І. - 4.4. Поняття права власності та інших речових прав

Цивільне право регулює особисті немайнові права фізичної особи, що поділяються на два види:

1) особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи, якими фізична особа володіє довічно:

- невід'ємне право на життя;

- право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю;

- право на охорону здоров'я;

- право на медичну допомогу;

- право на інформацію про стан свого здоров'я та ЇЇ таємницю;

- право на свободу та особисту недоторканість;

- право на донорство;

- право на сім'ю та підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того де вони перебувають;

- право на опіку або піклування;

- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 281-293 ЦКУ);

2) особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи:

- право на ім'я, його зміну та використання;

- право на повагу до гідності і честі;

- право на повагу до людини, яка померла;

- право на недоторканність ділової репутації;

- право на індивідуальність;

- право на особисте життя та його таємницю;

- право на інформацію;

- право на особисті папери та розпорядження ними;

- право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів;

- право на таємницю кореспонденції;

- право на захист інтересів фізичної особи при проведенні фото -, кіно -, теле- та відео зйомок;

- право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості;

- право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання;

- право на вибір роду занять та інші права (ст. 294-315 ЦКУ).

Вказані права належать кожній фізичній особі від народження або за законом, вони не мають економічного змісту, тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.

Фізична особа має можливість вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя, вона здійснює вказані права самостійно. В окремих випадках, визначених законом, в інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.

Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб, який здійснюється способами визначеними в статтях 15,16, 19 ЦКУ:

- визнання права;

- припинення дії, яка порушує право;

- на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань тощо.

Право на захист особа здійснює на власний розсуд.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї або членів ЇЇ сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь. А також на спростування цієї інформації, при цьому спростування інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. І у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової або моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.

4.4. Поняття права власності та інших речових прав

Право власності та інші речові права є сукупністю цивільно-правових норм об'єднаних у четвертій книзі ЦКУ (ст. 316-417), яка складає підгалузь цивільного права.

Власність - економічна категорія.

Право власності - юридична категорія.

Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини, щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦКУ). Це право визначене законом, воно закріплює абсолютну належність майна особі та визначає її права та обов'язки щодо нього.

Розрізняють:

- право власності в об'єктивному розумінні - це всі цивільно-правові норми, які регулюють відносини власності;

- право власності в суб'єктивному розумінні, під яким розуміється можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

Право володіння - це правомоччя особи, пов'язане з тим, що вона може мати певну річ і впливати на неї. На праві володіння базується договір застави, в тому числі нерухомого майна, що залишаться в заставодавця або третьої особи. Володілець застави зобов'язаний:

- вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

- утримувати предмет застави належним чином;

- негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

У володільця відсутні такі правомоччя як користування і розпорядження майном.

Право користування - це правомоччя особи, пов'язане з можливістю вилучати із речі її корисні властивості.

На праві володіння і користування майном базується договір оренди майна.

Право розпорядження - це правомоччя особи, пов'язане з її можливістю самостійно визначати подальшу долю майна (продати, подарувати, тощо).

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При цьому він зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов'язує, вона не може використовуватися на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права, чи обмежений у його здійсненні. Закон визначає можливість позбавлення права власності чи обмеження діяльності власника тільки у судовому порядку (конфіскація майна за вироком суду). Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом.

Так, у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція); в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена у суді. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо (ст. 353 ЦКУ).

Право власності набувається на підставах не заборонених законом, зокрема із правочинів. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦКУ).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Підстави набуття права власності поділяються на:

1) первісні - за яких право власності на річ виникає у особи вперше, тобто незалежно від права на неї попереднього власника:

- виготовлення або створення нової речі (виробництво) та набуття права власності на об'єкти незавершеного будівництва (ст. 331 ЦКУ);

- переробка речі (специфікація), тобто використання речі в результаті чого створюється нова річ (ст. 332 ЦКУ);

- привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦКУ);

- набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦКУ);

- набуття права власності на рухому річ від якої власник відмовився (ст. 336 ЦКУ);

- знахідка (ст. 337-339 ЦКУ);

- затримання бездоглядної домашньої тварини (ст. 340-342 ЦКУ);

- виявлення скарбу (ст. 343 ЦКУ);

2) похідні - за яких право власності у особи виникає внаслідок виявлення волі на відчуження попереднього власника:

а) правочини:

- купівля-продаж (ст. 665-711 ЦКУ);

- обміну (ст. 715-716 ЦКУ);

- дарування (ст. 717-728 ЦКУ);

- пожертва (ст. 729-730 ЦКУ)

б) набувальна давність (ст. 344 ЦКУ);

в) приватизація державного і комунального майна відповідно до ст. 345 ЦКУ та законів "Про приватизацію державного житлового фонду", "Про приватизацію державного майна". "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших.

Суб'єктивне право власності може бути припинено при наявності передбачених законом юридичних фактів. Так, право власності припиняється у особи, коли його набуває у власника правонаступник, тобто інша особа. При цьому підстави набуття права власності у нового власника водночас є підставою припинення права власності у попереднього власника.

Право власності припиняється і у випадках коли належне власнику майно повністю вживається. Це має місце при виробничому використанні матеріалів, при споживанні продуктів харчування, тощо.

Ст. 346 ЦКУ визначає, що право власності припиняється у разі:

- відчуження власником свого майна;

- відмови власника від права власності;

- припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

- знищення майна;

- викупу пам'яток історії та культури;

- викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю;

- викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом, з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

- звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

- реквізиції;

- конфіскації;

- припинення юридичної особи чи смерті власника та в інших випадках встановлених законом.

Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння (ст. 398-400 ЦКУ);

2) право користування чужим майном (сервітут) встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів, або іншого нерухомого майна договором, законом, заповітом або рішенням суду (ст. 401-406 ЦКУ);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, що врегульоване статтями 407-412 ЦКУ (емфітевзис);

4) право забудови чужої земельної ділянки (суперфіцій), що виникає на підставі договору або заповіту (ст. 413-417 ЦКУ).

Права на чужі речі;

- обтяжують право власності;

- здійснюються незалежно від волі власника;

- здійснюються лише у певних межах;

- захищаються від усіх осіб у тому числі і від власника.

Конституція України закріплює різні форми права власності в ст. 13,41 Конституції України, які конкретизуються в ЦКУ;

5) земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України (ст. 324 ЦКУ);

6) право приватної власності, суб'єктами якого є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у приватній власності не є обмеженими, крім розміру земельної ділянки та іншого майна визначеного законом (ст. 325 ЦКУ);

7) право державної власності розповсюджується на майно, у тому числі грошові кошти, що належать державі Україна, від імені якої та в її інтересах право власності здійснюють відповідні органи державної влади (ст. 326 ЦКУ);

8) право комунальної власності розповсюджується на майно, у тому числі грошові кошти, що належать територіальній громаді. Це право від імені територіальної громади здійснюють органи місцевого самоврядування (ст. 327 ЦКУ).

Цивільний кодекс України закріплює право спільної власності на майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників). Право цієї власності виникає за договором або законом, тобто з правомірних підстав.

Право спільної власності може бути:

- спільною частковою власністю, в якій частки співвласників вважаються рівними, якщо інше не встановлено за їх домовленістю або законом (ст. 357-367 ЦКУ);

- спільною сумісною власністю - без визначення часток кожного із співвласників у праві власності на майно (ст. 368-372 ЦКУ).

Конституція закріплює положення, відповідно до якого усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Одночасно держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання.

Захист права власності є складовою захисту цивільних прав та інтересів особи. Згідно зі статтею 15 ЦКУ, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.

Способами захисту цивільних та інтересів особи можуть бути:

- визнання права;

- визнання правочину недійсним;

- припинення дії, яка порушує право;

- відновлення становища, яке існувало до порушення;

- примусове виконання обов'язку в натурі;

- зміна правовідношення;

- припинення правовідношення;

- відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

- відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

- визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Глава 29 ЦКУ (ст. 386-394) закріплює основні засоби захисту права власності:

а) речово-правові;

б) зобов'язально-правові;

в) спеціальні.

До речово-правових засобів захисту права власності належать:

- віндикаційний позов (затребування власником свого майна із чужого незаконного володіння);

- негаторний позов (про усунення перешкод, які заважають користуватися і розпоряджатися належним власнику майном);

- позов про визнання права власності;

- позов про виключення майна з опису (якщо чуже майно включене до опису на його конфіскацію у порядку кримінального процесу);

- позов про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна.

До зобов'язально-правових засобів захисту права власності відносяться:

- позови про затребування майна від особи, якій воно було передано у користування за договором;

- позови про відшкодування завданої власнику шкоди;

- позови про повернення майна, що придбане або збережене за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

Спеціальні засоби захисту права власності становлять:

- позови про визнання правочину не дійсним;

- заходи захисту права власності померлих та осіб, визнаних судом безвісти відсутніми або оголошених померлими;

- позови про визнання незаконними правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, які не відповідають законові і порушують права власників.

4.5. Право інтелектуальної власності в Україні
4.6. Правочини в цивільному праві
4.7. Поняття зобов'язального права України
4.8. Спадкове право
4.9. Цивільно-правова відповідальність, її підстави
Розділ 5. Основи сімейного права України
5.1. Загальне поняття сімейного права України
5.2. Поняття сім'ї та регулювання сімейних відносин
5.3. Поняття шлюбу, порядок його укладання
5.4. Права та обов'язки подружжя
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru