Теорія держави і права - Ведєрніков Ю.А. - 3.17. Основні стадії правотворчого процесу

Правотворчий процес — це система послідовних організаційних дій, взаємопов'язаних процедур щодо прийняття та зміни нормативно-правових актів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний з компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд та прийняття кожного виду актів в їх ієрархії мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які саме нормативно-правові акти приймаються або змінюються (закони, укази, постанови, рішення та ін.).

Проте в загальному вигляді можна виділити такі стадії правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія, що включає:

а) формулювання юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи права;

б) правотворчу ініціативу, тобто обґрунтування юридичної значущості правової регламентації видання нормативно-правового акта.

Це, по суті, підготовча стадія правотворчості.

2. Проектна стадія, яка охоплює:

а) прийняття рішення компетентного органу про підготовку проекту нормативно-правового акта;

б) розробку концепції проекту нормативно-правового акта й підготовку його тексту;

в) попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом;

г) обговорення та узгодження проекту із зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту, усунення суперечностей та зауважень.

Це, по суті, початкова стадія правотворчості.

3. Обговорення проекту нормативно-правового акта та прийняття самого нормативно-правового акта. Це основна стадія правотворчості.

4. Засвідчувальна стадія, яка включає:

а) підписання нормативно-правового акта;

б) присвоєння йому реєстраційного коду.

5. Інформаційна стадія, тобто офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців (адресатів).

Засвідчувальні та інформаційні дії становлять завершувальну стадію правотворчості.

3.18. Поняття й різновиди форм (джерел) права

Джерела права — економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або об'єктивно зумовлюють виникнення та зміст норм права.

Розрізняють джерела права в матеріальному розумінні (матеріальні суспільні відносини, що обумовлюють зміст норм права, форми власності тощо), джерела права в ідеальному розумінні (сукупність юридичних ідей, що обумовлюють зміст норм права, тобто правосвідомість) та джерела права в спеціально юридичному розумінні (власне форми права).

Форми права — це офіційні способи, форми зовнішнього вираження та закріплення змісту норм права.

Виділяють такі форми (джерела) права:

1. Нормативно-правовий акт, тобто офіційний акт-документ компетентних суб'єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є основною формою права більшості країн, особливо романо-германської правової сім'ї, і виступає у вигляді законів та підзаконних актів.

2. Правовий прецедент — це рішення судового чи адміністративного органу з конкретної справи, якому надається загальнообов'язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому. Є однією з основних форм права англосаксонської правової сім'ї. Залежно від того, хто приймає рішення, яке породжує прецедент, його визначають адміністративним чи судовим.

3. Нормативний договір — документально оформлене, спільне, узгоджене рішення двох або більше суб'єктів правотворчості, яке містить норми права та забезпечується державою. Ці форми права називають договором з нормативно-правовим змістом (міжнародні угоди, колективні угоди).

Найбільш поширеним прикладом нормативного договору є колективний договір на підприємстві. На відміну від цивільно-правових угод, нормативний договір не має персоніфікованого, індивідуально-разового характеру, оскільки його зміст становлять правила поведінки загального характеру — норми.

Міжнародно-правовий акт — спільний документ двох або декількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різноманітних відносинах між ними. Такий акт є основним джерелом у міжнародному публічному праві, а санкціонований державою, він розповсюджується на всю її територію, стає частиною національного законодавства.

4. Правовий звичай — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.

5. Правова доктрина, тобто різноманітні наукові праці (монографії, трактати, статті тощо), що містять концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розроблені вченими, на підставі яких правозастосовчі органи приймають рішення з конкретних юридичних справ. Вона є безпосереднім джерелом в англосаксонській правовій системі, у мусульманських державах тощо;

6. Релігійно-правова норма — акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, санкціоновану державою для надання їй загальнообов'язкового значення, та забезпечується нею. Вона поширена в традиційно-релігійних правових системах, характерна для мусульманського права (Коран, Сунна).

7. Загальні принципи права — вихідні начала правової системи (принципи справедливості, гуманізму тощо), на які юристи посилаються за відсутності інших джерел (форм) права. Застосовуються при усуненні прогалин у праві шляхом застосування аналогії права.