Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - Сторінки історії

1. Встановлення режиму окремого проживання подружжя

Сторінки історії

У 1563 р. Тридентський собор Римської католицької церкви заборонив розірвання шлюбу, ввівши одночасно separatio a mensa et thoro - відлучення від стола і ложа.

Суть такого відлучення полягала у дозволі подружжю жити окремо (на той час дружина зобов'язана була жити з чоловіком і всюди слідувати за ним, тобто мала, за словами доцента Львівського національного університету С. Е. Базилевича, "статус чемоданчика"). Отже, формально залишаючись у шлюбі, жінка та чоловік могли отримати право не підтримувати шлюбних стосунків між собою.

Відлучення від стола означало припинення майнових відносин між ними, зокрема звільнення чоловіка від обов'язку утримувати дружину.

Відлучення від ложа означало припинення права та обов'язку на інтимні стосунки між подружжям, започатковувало презумпцію "небатьківства" чоловіка щодо дитини, зачатої в період такого відлучення.

Інститут сепарації був включений згодом у цивільні кодекси ряду європейських держав, у тому числі й Російської імперії. Але поступова демократизація життя призвела до того, що у більшості цих кодексів поряд із сепарацією були визначені і підстави для розірвання шлюбу. Отже, з часом сепарація перетворилася із заперечення розлучення у альтернативу розлученню.

У жодному із законодавчих актів радянського періоду норми про сепарацію не було. У післявоєнний період інститут сепарації, під впливом радянської правничої доктрини, не був включений у нове сімейне законодавство країн "соціалістичного табору". У законодавстві зокрема Польщі сепарація була законодавчо закріплена у 1990 р.

Абсолютній більшості радянських юристів навіть сам термін "сепарація" був невідомий, оскільки у жодному з підручників з сімейного права про нього не було й згадки: перешкоджали ідеологічні погляди, оскільки сепарація була інститутом канонічного права.

Інститут сепарації закріплений у законодавстві багатьох держав Західної Європи, зокрема Бельгії, Великобританії, Голландії, Данії, Італії, Іспанії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. А також у Аргентині, Бразилії, Колумбії, Чилі, в окремих штатах США (наприклад, Нью-Йорк та Іллінойс). У Центральній та Східній Європі інститут сепарації є лише у законодавстві Польщі та України328.

Фактична сепарація

У сучасних умовах ні дружину, ні чоловіка не можна присилувати жити разом. Кожен з них має юридичне право покинути другого з подружжя. Іншими словами, фактична сепарація може статися з одноосібної волі, будь-коли. В окремих випадках її можна трактувати як акт самозахисту з боку скривдженої сторони.

Окреме проживання може засвідчуватися документом про реєстрацію місця проживання. Проте фактична сепарація не припиняє дії презумпцій, породжених шлюбом, як і не припиняє статусу дружини та чоловіка.

Юридична сепарація

5 липня 2001 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду між Україною і Турецькою республікою "Про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах", у розробці проекту якої брало участь Міністерство юстиції України. Один із пунктів цієї Угоди стосувався сепарації. У ньому було зазначено, що питання сепарації визначається законом місця проживання. Це засвічувало готовність Міністерства юстиції України підтримати пропозицію щодо запровадження цього правового інституту в українське законодавство. Але згодом Міністерство юстиції України категорично виступило проти, оскільки це наче суперечить Конституції України.

Іншої думки дотримувався правовий департамент Міністерства закордонних справ України: "Введення такого інституту полегшило б застосування міжнародних договорів України про правову допомогу, які містять положення щодо сепарації, а також сприяло б зближенню законодавства України із законодавством багатьох держав, зокрема європейських".

Запровадження у Сімейному кодексі України можливості встановлення режиму окремого проживання (сепарації) було сприйнято нашими науковцями неоднаково329. Встановлення такого режиму "залишається цілком на совісті розробника СК", - з черговим обуренням заявила Я. М. Шевченко330. Так що ж є на моїй совісті?

Інститут сепарації представлений у Кодексі лише двома статтями. У ст. 119 визначені підстави встановлення та припинення цього режиму.

Сепарація може бути встановлена судом:

1) за заявою подружжя або одного з них;

2) у разі неможливості чи небажання проживати спільно.

У разі, коли бажає сепарації лише один із подружжя, справа слухатиметься судом у порядку позовного провадження.

Неможливість спільного проживання може обумовлюватися засудженням до позбавлення волі, тривалим перебуванням за кордоном. Небажання подальшого спільного проживання може бути викликане зокрема подружньою зрадою.

Т. повідомила свого чоловіка ЦІ. про те, що його не любить, що зустрічається з іншим чоловіком. Свій намір вимагати саме сепарації а не розірвання шлюбу Ш. пояснив тим, що не хоче бути винним перед сином за незбереження сім "і. Суд позов Ш. задовольнив. Однак через один рік шлюб все ж було розірвано за позовом Т.

"Неможливість" чи "небажання" - це, вважає В. Калітенко, - "є оціночними категоріями, тому навряд чи суд може однозначно встановити зазначені обставини"331. З цим можна не погодитися, адже, найперше, небажання не може вважатися оцінюваною категорією. По-друге, суть кожної оцінюваної категорії полягає саме в тому, що виключає однакові, шаблонні підходи до усіх без винятку ситуацій. Суду надається можливість регулювати відносини подружжя, оцінюючи докази у справі про встановлення сепарації за своїм внутрішнім переконанням (ч. 1 ст. 212 ЦПК). Це означає, що суди в різних регіонах України можуть, за зовнішньо подібною фабулою справи, постановити неоднакові рішення.

Суд може відмовити у задоволенні позову, якщо для цього не бачитиме достатньої підстави, коли це суперечитиме засаді справедливості або якщо, наприклад, подружжя не домовилися про місце проживання дитини.

Перешкоди на шляху сепарації не можуть бути більш вагомими, ніж перешкоди до розірвання шлюбу.

Режим окремого проживання може бути обмежений у часі певним строком, якщо цього просить один із подружжя332.