Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - 2. Припинення шлюбу у зв'язку із смертю одного з подружжя

1. Загальні зауваги

Шлюб - це союз двох, тому смерть дружини або чоловіка - це одночасно й смерть шлюбу.

Попри усвідомлення неминучості смерті, кончина дружини чи чоловіка у більшості випадків - це непоправна втрата.

Шлюб припиняється у момент смерті одного з подружжя, хоча у свідоцтві про смерть зазначається лише день смерті.

У разі оголошення одного з подружжя померлим, орган РАЦСу видає на підставі рішення суду свідоцтво про смерть, у якому датою смерті є, як правило, набрання цим рішенням законної сили або інший день, визначений судом. З цього дня і припиняється шлюб, хоча не виключено, що особа, оголошена померлою, фактично померла іншого дня або навіть є живою.

З моменту припинення шлюбу у зв'язку зі смертю чоловіка або дружини дружина або чоловік одержують статус вдови, вдівця. Терміни "вдівець", "вдова" в українській законодавчій лексиці вперше були використані у Цивільному кодексі України.

Відповідно до Закону України "Про поховання і похоронну справу", серед тих, хто має право на поховання померлого, дружина, чоловік поставлені на перше місце. Це значить, що навіть за наявності батьків та дітей, саме їм віддано переважне право визначити день, місце і спосіб поховання.

Згідно із українською національною традицією, вдові, вдівцеві належало поводити себе відповідно до цього стану. Це стосувалося насамперед одягу. До недавнього часу стрічку чорного кольору прикріпляли на лівому рукаві верхнього одягу. Такі жалобні відзнаки протягом щонайменше шести місяців носили не лише жінки, а й чоловіки і навіть діти.

Правові наслідки смерті одного із подружжя

Смерть одного з подружжя як акт цивільного стану викликає різноманітні правові наслідки. Вдова, вдівець одержують право на повторний шлюб. Смерть не припиняє права вдови, вдівця на шлюбне прізвище.

Смерть припиняє аліментні правовідносини на майбутнє. Але аліментна заборгованість, що виникла на день смерті, не погашається: невиплачена померлому сума аліментів (як право вимоги) входить до складу спадщини.

Вдова чи вдівець є спадкоємцями за законом першої черги разом із дітьми та батьками покійного і не має жодних переважаючих прав перед ними. Частки покійного та його вдови чи вдівця у праві спільної сумісної власності вважаються рівною. Але той, хто пережив, може звернутися до суду з позовом про визначення йому більшої частки, якщо для цього є вагомі підстави.

Чи можуть діти, батьки померлого чи його спадкоємці за заповітом вимагати збільшення його частки у праві спільної сумісної власності подружжя, адже це зумовить збільшення обсягу спадщини і, відповідно, обсягу їхньої частки як спадкоємців? На це запитання має бути, за загальним правилом, ствердна відповідь. І суд, перед яким постане уся палітра особистих і майнових відносин між подружжям, знайде, безперечно, таке вирішення спору, яке буде і розумним, і справедливим.

Для того, щоб відкидати можливість заінтересованих осіб звертатися з такою вимогою до суду, немає достатньої ні матеріально-правової, ні процесуальної підстави.

3. Розірвання шлюбу

1. Історія правового регулювання розірвання шлюбу

"Що Бог з'єднав, того людина нехай не розлучає!"

Давня історія

Попри цю християнську настанову розірвання шлюбу (розлучення) здійснювалося у різних формах віддавна.

Розлучення як явище з'явилося у другій половині XI - на початку XII ст. і увійшло у Просторову редакцію Статуту князя Ярослава про церковні суди. У ній допускалося розлучення тільки через вчинки жінки. При цьому було передбачено шість випадків її вини, якщо:

1) почує від інших, що говорять про князя, але не скаже чоловікові;

2) муж застане її з любодієм;

3) впливала на чоловіка зіллям, знала, що інші люди хотять його убити, але не сказала йому;

4) без дозволу чоловіка з чужими людьми ходить, їсть або п'є;

5) сама ходить по ігрищах чи вдень чи вночі і не слухає чоловіка;

6) наведе на чоловіка "тати", велить обікрасти або сама обкраде335.

Пізніше жінка дістала можливість піти від чоловіка, якщо він безпідставно звинуватив її у зраді.

За візантійським церковним правом, розлучення можна було просити у разі порушення подружніх обов'язків; у разі нездатності чоловіка до інтимних стосунків протягом трьох років спільного проживання; коли чоловік чи жінка задумали позбавити один другого життя; при захворюванні заразною хворобою. До цих основних причин були згодом додані ще й інші: якщо чоловік невідомо де був протягом п'яти років; якщо жінка без дозволу чоловіка ночує у родичів, а не в своїй хаті.

У XVI-XVII ст. розірвання шлюбу відбувалося легко і просто. Для цього достатньо було взаємної згоди і дозволу громадської влади, що оформлялося "розпустними листами"336.

Жінка мала право добиватися розлучення, якщо чоловік привів у хату іншу жінку або було встановлено його зв'язок з іншою жінкою.

Однак, як засвідчують історики, здебільшого використовувалося не церковне, а звичаєве право.

У 1668 р. Іван Колотович звернувся до магістратського суду з заявою про розлучення, оскільки через недбальство дружини він зубожів, не може навіть прогодувати дітей. Жінка постійно п'є, не займається господарством. Він має заплатити шинкареві 62 золотих боргу за жінку. Суд вирішив дозволити йому продати стару хату, а з жінкою - розійтись.

Маруся Жмудська подала у війтівський суд села Чуква на свого чоловіка Федора Бляшиного, який пропиває своє майно, не хоче мати її за жінку. Суд присудив - вона вільна337.

Самбірський міський суд за заявою Г. Бошкович оголосив її вільною, оскільки чоловік чинив в домі колотнечі, залишив її вагітною338.

Ці документи засвідчують, що розлучення міг навіть дати громадський суд.

У Правах, за якими судиться малоросійський народ розлучення допускалося лише за рішенням церковного суду.

У Кодексі 1807 р. пропонувалося регулювання різноманітних ситуацій щодо розірвання шлюбу, за яких дружина зберігала або втрачала право на віно.

У параграфі 111 Книги загальних законів Австрії 1811р. містилася така норма: "Зв'язок подружжя між католиками може розірвати лише смерть". Християни-некатолики могли "бажати" розводу з таких причин: чужоложство, засудження до в'язниці не менше як на п'ять років, безвісна відсутність і неявка на виклик суду протягом одного року, небезпечні замахи на життя та здоров'я, часті важкі тілесні "зневаги", непоборима відраза. В останньому випадку розлучення допускалося лише після сепарації339.

Свод законов гражданских Российской империи допускав розірвання шлюбу духовним судом у разі нездатності до подружнього співжиття, доведеного показами свідків перелюбу, покарання за вчинення злочину до "лишения всех прав состояния "або висилки в Сибір з позбавленням усіх особливих прав та привілеїв, а також у разі безвісної відсутності.

Цей короткий історичний огляд дає підстави для висновку про численні законодавчі відступлення від Біблійної заборони розлучень.

Аналізуючи побут жителів над Дністром, Л. Червінський писав: "Розлучення та відокремлення просте населення тут не знає, на випадок колотнечі або незлагідного характеру чоловіка або жінки вони кидають дім і йдуть з села назавжди"340.

20 лютого 1919 р. Рада Народних Комісарів Української СРР прийняла Декрет "Про розлучення"341, в якому було визначено, що шлюб розривається за проханням про це подружжя або когось із них. Заява подавалася до місцевого органу ЗАГСу. Та, оскільки ці органи не всюди були створені, заява могла бути подана до суду.

Якщо розлучення відбувалося за взаємною згодою, подружжя мали вказати в заяві, яке прізвище надалі носитимуть вони та їхні діти. Якщо заява подавалася одним із подружжя, він "повертався" до свого дошлюбного прізвища. Відповідно до статті 6 цього Декрету, всі інші питання, пов'язані з розірванням шлюбу, могли бути вирішені домовленістю між подружжям у формі договору нотаріального, явочного або домашнього, а у разі спору між ними - народним судом у загальному порядку.

Декрет про розлучення

Інструкція НКЮ УСРР від 4 березня 1919 р. "Про порядок провадження справ про розлучення" конкретизувала норми цього Декрету. У §9 цієї Інструкції було записано таке: "Питання про правові відносини, які випливають із факту розірвання шлюбу, у разі згоди подружжя розглядаються народним суддею в порядку мирової угоди. За відсутності такої згоди, спір вирішується в загально-позовному порядку". Проте суд мав право "тимчасово", до винесення остаточного рішення, вирішити питання про те, з ким залишаться малолітні діти, хто і яким чином буде їх утримувати342.

Отже, до компетенції суду не належало з'ясування причин подання заяви про розірвання шлюбу, оскільки це суперечило б принципу свободи розлучення, проголошеної Декретом від 20 лютого 1919 р.

"У нас нема і не може бути того, що у буржуазних державах називається шлюбно-розвідним процесом, оскільки у нас існує свобода розлучення. Достатньо односторонньої волі одного з подружжя для того, щоби шлюб було розірвано: не треба наводити жодних підстав, не потрібно нічого доказувати"343.

Як засвідчують різноманітні джерела, розірвання шлюбу здійснювалося на основі поданих заяв навіть без участі, часто і без відома другого з подружжя, а іноді - і без участі заявника.

Факт реєстрації повторного шлюбу, при нерозірваному попередньому шлюбі, трактувався як вираз бажання його розірвати.

Кодекс 1926 р.

У Кодексі 1926 р. була встановлена єдина процедура розводу в органах ЗАГСу. Відповідно до артикулу 120 цього Кодексу, реєстрація в органі ЗАГСу розводу була "неспірним доказом розв'язання подружжя".

Поряд із "реєстраційним розлученням" допускалися фактичні розлучення, які, у разі потреби, могли встановлюватися судом. Це означало, що сам факт залишення сім'ї одним із подружжя міг бути розцінений судом як вираз бажання розлучитися. Достатнім доказом розірвання шлюбу вважалася реєстрація розлучення в органі ЗАГСу.

Отже, цим Кодексом було посилено концепцію "повної свободи шлюбу". У ньому не було жодної норми, яка хоча б певною мірою охороняла шлюби від емоційних, недостатньо обгрунтованих одноосібних рішень.

При обговоренні проекту Кодексу 1926 р. були висловлені численні пропозиції, спрямовані на ускладнення процедури розірвання шлюбу, зокрема, про запровадження судового порядку розірвання шлюбу, про заборону розлучення тим, хто має дітей, і тим, хто одружився четвертий раз, про недопущення розірвання шлюбу без поважної причини344. Але жодна з них не була взята до уваги.

Постановка 1936 р.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним, розширення сітки пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів і про деякі зміни в законодавстві про розлучення" було введено обов'язкову явку в орган ЗАГСу дружини і чоловіка для здійснення реєстрації розірвання шлюбу та обов'язкової відмітки про це у їхніх паспортах.

Однак ця вимога, як зазначав професор В. І. Бошко, не виконувалася. Другий з подружжя часто не з'являвся на виклик ЗАГСу, тому і надалі реєстрація розлучення відбувалася в присутності лише заявника. Як і раніше, реєстрація розірвання шлюбу часто була наслідком спалаху гніву, бажання помсти тощо345. Орган ЗАГСу не був наділений правом вживати будь-яких заходів до запобігання необгрунтованих розлучень. Як і раніше, не було передбачено права посадової особи відмовити у реєстрації розлучення346.

Наслідки війни, одним з яких стала диспропорція жіночого і чоловічого населення, зумовили потребу прийняття жорстких засобів стримування зростання кількості розлучень.

Указ 1944 р.

8 червня 1944 р. Президією Верховної Ради СРСР було видано Указ "Про збільшення матеріальної допомоги вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-гєроїня", заснування ордена "Материнська слава" і медалі "Медаль материнства".

Зміст цього Указу був віддубльований в Указі Президії Верховної Ради УРСР від 15 серпня 1949 р. Цим Указом 18 статей Кодексу 1926 р. було скасовано, включено 8 нових статей, у понад 20 статей внесено зміни та доповнення.

Указом було запроваджено виключно судову процедуру розірвання шлюбу, яка складалася із двох стадій.

Прийнявши заяву, народний суддя викликав "дружину - відповідача" для ознайомлення із заявою і попереднього з'ясування мотивів розлучення. Закінчивши досудову підготовку справи, народний суддя робив оголошення в місцевій пресі347.

Після цього суддя призначав справу до слухання. На народний суд покладався обов'язок встановити мотиви розлучення і вжити заходи до примирення подружжя. Якщо досягти примирення не вдавалося, народний суд виносив ухвалу про закінчення справи.

Після закінчення цього "примирного судочинства" позивач мав право звернутися з позовною заявою про розірвання шлюбу до обласного суду.

Справа в суді другої інстанції слухалася з участю народних засідателів. З урахуванням зібраних доказів суд виносив рішення про розірвання шлюбу або про відмову в позові. Якщо під час розгляду справи сторони помирилися, суд виносив ухвалу про закриття провадження у справі.

У рішенні про розірвання шлюбу суд був зобов'язаний:

1) визначити, при кому залишаються діти, хто і в якій мірі буде нести витрати з їхнього утримання;

2) на вимогу одного з подружжя поділити майно;

3) присвоїти одному з подружжя за його бажанням дошлюбне прізвище;

4) визначити суму, належну до сплати за видання свідоцтва про розірвання шлюбу.

Указ 1965 р.

10 грудня 1965 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про деякі зміни порядку розгляду в судах справ про розірвання шлюбу". Цим Указом насамперед було скасовано двостадійну процедуру розірвання шлюбу та обов'язок публікувати оголошення в газеті про подання заяви про розірвання шлюбу. На районні (міські) народні суди було покладено обов'язок встановлювати мотиви подання заяви про розірвання шлюбу і вживати заходи до примирення. Суд мав право відкласти слухання справи, надавши сторонам строк для примирення.

Якщо примирення не відбулося, суд постановляв рішення про розірвання шлюбу у разі встановлення, що подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими.

Основи та кодекс 1969 р.

Основи законодавства про шлюб та сім'ю містили ряд новел щодо розірвання шлюбу. Поряд із збереженням розірвання шлюбу "в судовому порядку" було передбачено чотири підстави для розірвання шлюбу "в органах" ЗАГСу (слід було б писати "органом" ЗАГСу). Усі вони, як і належало, були закріплені у Кодексі про шлюб та сім'ю УРСР.

Відповідно до статті 41 цього Кодексу, подружжю, яке не мало неповнолітніх дітей, було надано право звернутися до органу ЗАГСу із спільною заявою про розірвання шлюбу. Згідно із статтею 181 Кодексу, "оформлення розлучення і видача подружжю свідоцтва про розірвання шлюбу проводилося після закінчення трьох місяців з дня подачі подружжям заяви про розлучення"348. Законом України від 23 червня 1992 р. цей строк було зменшено до одного місяця.

У статті 42 Кодексу були визначені обставини, які надавали право одному з подружжя звернутися до органу ЗАГСу з заявою про розірвання шлюбу. Ними були:

1) визнання другого з подружжя безвісти відсутнім;

2) визнання другого з подружжя недієздатним;

3) засудження другого з подружжя до позбавлення волі на строк не менше трьох років.

У разі наявності спору про майно, про дітей, про аліменти (від імені недієздатного такі вимоги міг заявити опікун) шлюб міг бути розірваним лише за рішенням суду.

Перешкодою для розірвання шлюбу "в органах" ЗАГСу була наявність спору про майно, яке було їхньою спільною сумісною власністю, або про аліменти. У цьому випадку шлюб міг бути розірваний лише судом.

Орган ЗАГСу не був наділений правом з'ясовувати у подружжя причини розірвання шлюбу та вживати заходи до їхнього примирення.

У частині 2 ст. 41 містилося застереження: якщо той з подружжя, який знаходиться в ув'язненні, або опікун того, хто є недієздатним, порушать спір про дітей, про майно, про аліменти на користь того з подружжя, який є недієздатним, розірвання шлюбу провадиться "через суд".

Судам були також підвідомчі справи про розірвання шлюбу між особами, які мали неповнолітніх дітей, навіть якщо вони обоє бажали розлучення, а також між особами, один з яких заперечував проти розірвання шлюбу, навіть якщо у них не було неповнолітніх дітей.

Практика розгляду судами справ про розірвання шлюбу неодноразово аналізувалася Пленумом Верховного Суду СРСР та Пленумом Верховного Суду УРСР. Ними зверталася, зокрема, увага судів на необхідність розгляду справи про розірвання шлюбу з обов'язковою участю і дружини, і чоловіка. Ця вимога часто не виконувалася, особливо якщо відповідач напередодні судового розгляду письмово визнав позов і просив справу розглянути без нього. Непоодинокими були факти розгляду справи про розірвання шлюбу і без позивача, і навіть без обох сторін.

Певний час було "модно" розглядати справи про розірвання шлюбу у виїзному судовому засіданні в сільських клубах, приміщеннях житлово-експлуатаційних контор, за місцем праці відповідача, якщо причиною розірвання шлюбу було зловживання алкоголем чи сімейне насильство. Вважалося, що це мало посилити виховний вплив такого судового процесу349. Була навіть відповідна графа суддівської звітності, що стимулювало суддів до відповідних дій.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р., встановивши судову, позовну процедуру розірвання шлюбу, містив два положення, які не узгоджувалися один з другим: "шлюб розривається судом" і "шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах ЗАГСу". Така неузгодженість була перенесена до Основ та республіканських кодексів.

Відповідно до цього, хоча у резолютивній частині рішення суду, яким позов було задоволено, було записано "шлюб розірвати", шлюбні правовідносини продовжували і далі існувати, допоки розірвання шлюбу не було зареєстровано в органі ЗАГСу.

На думку професора Г. М. Свердлова, рішення суду про розірвання шлюбу фактично надає лише право на розлучення. Держава як би дає подружжю зрозуміти, що і після судового процесу про розірвання шлюбу вони можуть, якщо захочуть, залишитися у шлюбі350. Така точка зору була підтримана багатьма авторами351.