Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - 1. Історія розвитку інституту усиновлення

Конституція України у статті 51 покладає на державу обов'язок охороняти дитинство. Одним із проявів такої охорони є піклування про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Закон України від 13 січня 2005 р. "Про забезпечення організаційно - правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" визначив цілу низку заходів, які мали би зупинити зростання кількості бездомних дітей, забезпечення їх можливістю проживання у сім'ї.

Основними засадами державної політики щодо таких дітей було зокрема визнано їх виховання "за принципом родинності"; сприяння та заохочення усиновлення; поліпшення матеріально-технічного забезпечення незалежно від форми влаштування та утримання дитини; встановлення мінімальних стандартів умов життя дитини; притягнення до відповідальності тих, хто порушує права дитини.

На створення дієвої системи охорони та захисту дітей, позбавлених батьківського піклування, був спрямований і Указ Президента України від 11 липня 2005 р. "Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей," у якому одним із головних напрямів діяльності органів державної влади було визначено реалізацію державної політики щодо дітей - сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Цим Указом було зокрема визначено принцип "гроші ходять за дитиною", необхідність надання батькам-вихователям статусу законних представників дитини, створення і ведення банку даних про таких дітей, вжиття невідкладних заходів щодо збереження за ними права на житло, в якому вони проживали.

У Сімейному кодексі визначено п'ять способів охорони прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування:

1) усиновлення;

2) опіка і піклування;

3) патронат;

4) прийомна сім'я;

5) дитячий будинок сімейного типу.

ГЛАВА 1. Усиновлення

1. Історія розвитку інституту усиновлення

Усиновлення - дуже давній правовий інститут, хоча сам термін "усиновлення" з'явився не відразу. Протягом усього періоду його становлення та розвитку не виникало найменшого сумніву у його потрібності, гуманізмі, в його ощасливлювальній місії.

Сирітська доля дуже тяжка. І не стільки у матеріальному, скільки в духовному сенсі. Причому, відчуття сирітства ніколи не полишає людину: ні з досягненням повноліття, ні зі створенням своєї сім'ї. Воно ятрить душу усе життя.

Особливо прикро тим, котрі не знають, хто їхні батьки. Свій родовід їм доводиться починати з чистого аркуша, а це засвідчує, що їхні майбутні діти не матимуть бабусі й дідуся, тобто також будуть не такі, як інші, "без роду, без племені", без коріння.

Дається взнаки упродовж усього сирітського життя брак любові. Той, хто не одержав любові, не може і не вміє віддати її іншому. Недолюблена дитина дуже часто є джерелом агресії, навіть щодо незнайомих людей. І одержує за це від суспільства заслужену, на перший погляд, кару.

Кожна дитина, як уже зазначалося, має природне право на сім'ю, на маму, на тата. На тлі складного життя нагодованих, але недолюблених "державних дітей" соціальна цінність усиновлення сприймається як незаперечна істина.

Усиновлення є основною формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Як записано у частині 2 ст. 207 СК, усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах, якими є забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя в сім'ї усиновлювача.

Разом із тим, за допомогою усиновлення усиновлювачі задовольняють свою природну потребу в материнстві та батьківстві. Усиновлення створює для них позитивну життєву перспективу. Таку ж перспективу воно створює для майбутніх дітей усиновленого, забезпечуючи їм можливість мати не лише маму, тата, а й бабусю і дідуся, мати свою родину.

Тому для законодавчого гасла про те, що "усиновлення здійснюється виключно в інтересах дитини" (ст. 101-1 КпШС), не було достатньої підстави.

Психологи стверджують, що усиновлення дитини бездітним подружжям сприяє руйнуванню психофізичного бар'єра, завдяки чому жіночий організм підсвідомо запрограмується на материнство і в результаті народжуються свої діти. Богослови вважають це Божою подякою за врятовану дитячу долю.

Взяти за свого - давня українська звичаєва форма усиновлення.

Бездітне подружжя брало до себе сироту чи напівсироту "за сина" або "за доньку". Іноді брали дітей і при живих батьках з багатодітної незаможної сім'ї. Між родичами дитини та названими батьками укладався договір, у якому визначалися взаємні зобов'язання: названі батьки мали годувати, одягати, виховувати дитину, а дитина повинна була шанувати названих Батьків, як своїх рідних, а по смерті - поховати за християнським звичаєм. У разі виконання своїх обов'язків дитина успадковувала частину або навіть усе майно своїх названих батьків482.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спомяне ...

Та ввечері охрестили

і Марком назвали.

(Тарас Шевченко)

Усиновленого іноді називали приймаком483.

Дещо іншим було правове становище годованця. Годованцем - називали сироту, чужу дитину, яку брали в свою сім'ю на виховання до повноліття. "Покійний Терпило ... прийняв ... до себе якогось сироту Петра за годованця... Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина..." 484.

Годованець, годованка, як правило, не вважалися сином, дочкою і, відповідно, не мали прав на майно свого годувальника. Хоча все залежало від того, як складуться відносини між ними. "Колись із цих годованчиків та були діти, часом і рідніші, як із своїх"485.

Зібрання малоросійських прав містило кілька норм про усиновлення. Усиновлення призначалося для "утіхи тих, хто не має дітей", хоча дозволялося усиновлення і тими, хто має дітей. Усиновляти міг старший молодшого, а не молодший старшого. Підкреслювалася добровільність усиновлення.

За загальним правилом, дозволялося усиновлювати лише чоловікові. Жінка могла стати усиновителькою лише з особливого дозволу. Дозволялося усиновлювати осіб як чоловічої, так і жіночої статі. Вік усиновлених не лімітувався.

Особливо виділялося таке усиновлення, коли належало запитувати, чи бажає той, кого усиновляють, мати усиновителя за батька, а усиновителя запитувати, чи бажає він мати усиновленого за сина.

Як описує Р. Ф. Кайндль, у гуцульському краї усиновлення траплялося дуже часто. Звичним приводом до цього була бездітність і прагнення мати опору в старості. Усиновлення було двох видів.

Перше - коли подружжя бере до себе "за свого" сироту або дитину, яку віддають батьки. Вона працює в господарстві як наймичка, а згодом названі батьки одружують її, наділяють частиною майна.

При другому виді усиновлення годованцями ставали самостійні й заможні господарі, які зобов'язувалися доглянути подружжя до смерті і гідно поховати.

Вони взаємно зверталися один до одного як батьки та діти: синку, ненько, дєдику486.