Українське цивільне право - Ромовська З.В. - 4. Юридична особа як власник

Кожна юридична особа для досягнення мети, визначеної у її засновницьких документах, мусить мати майно (грошові кошти). Без належної матеріальної бази вона неодмінно припинить свою діяльність. До того ж кожна юридична особа, яка не фінансується з бюджету, прагне мати саме своє, власне, а не орендоване у когось майно.

Як зазначено у частині 1 статті 91 ЦК, юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю юридичною природою можуть належати лише людині. Здатність мати право власності не є притаманною лише людині. З цього випливає, що здатність мати право власності є одним із елементів правоздатності кожної юридичної особи.

Цій тезі цілком співзвучна норма частини І статті 325 ЦК, згідно з якою юридична особа названа суб'єктом права власності без будь-яких умов чи застережень. У статті 1235 ЦК заповідачеві надано право скласти заповіт на користь не лише фізичної особи, а й інших учасників цивільних відносин, тобто на користь і юридичної особи. Водночас у нотаріальній практиці не було зафіксовано жодної відмови у посвідченні заповіту на користь юридичної особи "публічного права"94.

Однак цей, здавалось би незаперечний висновок про здатність кожної юридичної особи, незалежно від того, ким і для чого вона створена, бути суб'єктом права власності, став предметом дискусії.

Те, що власниками можуть бути усі юридичні особи приватного права, заперечень не викликало. Але чи можуть бути суб'єктами права власності публічні юридичні особи? Це запитання поділило науковців на два табори.

Домінує думка, що власниками можуть бути лише юридичні особи недержавної та некомунальної форми власності, незалежно від їх організаційно-правової форми, тобто так звані юридичні особи приватного права. Визнання юридичної особи публічного права власником певного майна призведе до наявності двох власників щодо нього (держави і цієї юридичної особи), тобто виникне так звана "розчеплена власність".

Як зазначено у частині 1 статті 720 ЦК, сторонами у договорі дарування можуть бути юридичні особи (без наголошення на тому, що таке право належить лише приватним юридичним особам), держава, інші суб'єкти. Згідно зі статтею 1222 ЦК, спадкоємцями за заповітом можуть бути не лише фізичні, а й юридичні особи.

Державна юридична особа не може вважатися власником того державного майна, яке було їй передане засновником, але вона може стати власником майна, одержаного нею у власність на інших підставах.

З цього випливає, наприклад, що у разі укладення договору дарування з Національним університетом імені Тараса Шевченка власником буде не держава, а саме він, університет, хоча і належить, завдяки недолугій нормі частини 2 статті 81 ЦК, до юридичних осіб публічного права. До такого самого висновку маємо дійти у разі, скажімо, прийняття спадщини за заповітом, складеним на користь управління міліції чи державного дитячого садка. Власністю юридичної особи має вважатися і майно, придбане нею за кошти, отримані від меценатів.

Отже, в усіх цих та інших випадках немає ніякого розщеплення права власності, немає власників-двійників, оскільки право власності набуває не держава, а самостійний суб'єкт цивільних відносин, хоча і створений нею.

Звужене наукове тлумачення частини 1 статті 325 ЦК заслоняє новизну відповідної норми, сприяє подальшому триманню створених державою юридичних осіб у повній економічній залежності від її волі.

А чи розумно і справедливо не вважати засновану державою юридичну особу власником того майна, яке вона придбала в результаті своєї діяльності?