Українське цивільне право - Ромовська З.В. - Рівні умови захисту

1. Загальні зауваги

Можливість захисту права власності є однією із гарантій його недоторканності.

"Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність", - з промови Богдана Хмельницького перед реєстровими козаками.

Захист права власності - це реакція на правопорушення, вчинена самим власником або уповноваженим на це державним органом, що привела до реституції, тобто відновлення попереднього юридичного і фактичного стану речі. Як зазначено у частині 1 статті 15 ЦК, особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорення. Такими є передумови захисту і права власності.

Самозахист

Природна сутність права власності людини зумовлювала таке ж природне її право на самозахист того, що вона набула своєю нелегкою працею.

"Попадавши на землю перед військом, селяни кричали: "хоч толочте, хоч стріляйте, а ми з сеї землі не вступимося, то наше!"

"Оштрафували в сумі 25 крб Гавриш Ольгу за те, що в неї брали дошки від забору для артілі, а вона не дала".

Право на самозахист свого права проголошено у статті 55 Конституції України. Як зазначено у частині 2 статті 19 ЦК, способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Самозахистом права власності може бути чинення опору грабіжникові, відібрання речі у злодія. Не можна заперечити права власника розібрати (але не нищити) загорожу чи зняти з дверей замок, якщо це перешкоджає його доступу до свого будинку. Проте, якщо власник впізнав викрадену у нього річ в іншої особи, відбирати її не слід, адже можна наразитися на чималі проблеми.

На думку Д. Д. Луспеника, самозахистом є і самовиконання (за допомогою друзів) рішення суду, якщо відповідач тривалий час добровільно не виконує його, наприклад, не зносить огорожі289. 3 таким трактуванням слід беззастережно погодитися. Для того, щоб у такій ситуації вести мову про самоуправство, як дехто вважає, немає, на мій погляд, достатньої підстави.

Якщо уповноважений орган державної влади не здатний виконати рішення суду, яке набуло законної сили, чи ухиляється від цього, позивач, відповідно до засади справедливості, має право зробити це сам. Він, звичайно, повинен діяти так, щоб звести до мінімуму зумовлені цим матеріальні втрати відповідача.

Судовий захист

Незважаючи на численні нарікання і навіть обурення з приводу діяльності чи бездіяльності окремих суддів, саме на судовий захист з надією уповають тисячі власників. У статті 1 ЩІК зазначено, що метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З цього випливає, що позивач, вимагаючи захисту права власності, має надати суду насамперед докази наявності у нього цього права. Така вимога беззастережно стосується нерухомості, транспортних засобів, право власності на які органічно пов'язане із державною реєстрацією. Тому до вимоги про захист права власності на квартиру чи земельну ділянку позивачеві належить додати відповідний документ (свідоцтво про право на спадщину, державний акт про право власності на землю, договір дарування тощо).

Презумпція правомірності володіння у цій ситуації означатиме законність видання цих документів, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Чинність цієї презумпції стосовно рухомого майна зобов'язує суд повірити позивачеві на слово, якщо відповідач не надасть суду достовірних доказів незаконності заволодіння річчю позивачем чи незаконності тримання її у себе.

Вимагаючи захисту права власності, позивач повинен надати суду докази порушення цього права, оспорювання чи невизнання відповідачем.

Поширеними, однак, є випадки звернення особи до суду з позовом про витребування майна, про поділ майна без надання нею доказів порушення її права чи інтересу. Тому, якщо, наприклад, дружина звертається до суду з позовом про поділ майна, що є спільною власністю подружжя, без попереднього з'ясування з чоловіком можливості добровільного його поділу, суд має констатувати відсутність у неї права на звернення до суду за захистом і закрити провадження у справі. Адже немає потреби захищати те, чого ніхто не порушив.

Такий висновок повністю узгоджується із пунктом 1 частини 1 статті 205 ЦПК, відповідно до якого провадження у справі має бути закрите, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Тобто йдеться про випадки, коли, як зазначає В. І. Тертишніков, суд прийняв до розгляду справу за відсутності у позивача права на пред'явлення позову.

Порушення права володіння може полягати у незаконному триманні речі іншою особою. Прикладом порушення права користування може бути перекриття доступу до майна (закриття на ключ, спорудження загороди) або чинення інших перешкод, які утруднюють чи навіть взагалі унеможливлюють використання речі за її призначенням (вилучення технічного паспорта на автомобіль, розлиття ртуті в будинку тощо).

К. придбав з прилюдних торгів право власності на 'А житлового будинку, яке раніше належало Т. Однак колишня власниця та члени її сім "і відмовилися звільнити житло і навіть вселили у нього своїх родичів з маленькою дитиною. К. вважав, що його права як власника порушені.

У позові К. було відмовлено на тій підставі, що перехід права власності на житловий будинок до іншої особи не позбавляє колишнього власника і членів його сім'ї, які мешкають в будинку, права користування ним. Задовольняючи касаційну скаргу, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зазначила, що Т. від дня продажу будинку з прилюдних торгів утратила право власності, а отже, і користування ним. А права членів сім'ї Т. як колишнього власника є похідними від її прав на житло.

Згідно із частиною 6 статті 403 ЦК, сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. Це означає, що права членів сім'ї власника квартири є самостійними, а не похідними, тому ні продаж будинку, ні смерть власника не можуть припинити їхнього сервітуту. Таким є загальне правило.

Відповідно до статті 40 Закону України "Про іпотеку" (2003 р.), звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок, інші житлові приміщення є підставою для виселення всіх мешканців та членів сім'ї. Оскільки маємо спеціальну норму, вона блокує дію частини 6 статті 403 ЦК. Той, хто купив предмет іпотеки на аукціоні, має право вимагати виселення попереднього власника та членів його сім'ї. У цьому разі сервітут останніх "прив'язаний" до права власності чоловіка, дружини, батька, матері, а тому має розділити його (права власності) юридичну долю.

Переможець аукціону має право за спеціальною підставою вимагати виселення тих, хто втратив право на проживання в будинку і своєю присутністю у ньому порушують його права як нового власника.

У разі незвільнення приміщення попереднім власником можна говорити про виникнення між ним та новим власником недоговірного обов'язку у зв'язку зі збереженням майна без достатньої правової підстави - повернути це майно (стаття 1212 ЦК).

Право розпорядження буде важко здійснити у разі викрадення правовстановлюючого документа на майно чи безпідставного його арешту.

Порушенням права власності буде відчуження речі без згоди власника.

Порушення права власності поділено на два види: таке, що поєднане з позбавленням фактичного володіння річчю (стаття 388 ЦК), і таке, що не поєднане з ним (стаття 391 ЦК). В останньому випадку власник володіє річчю, але не може розпорядитися нею, наприклад, у разі незаконного арешту, або не може отримати від неї максимуму користі.

Невизнання права власності може виявитися у запереченні, наприклад, одним із подружжя права другого на майно, набуте за час шлюбу; у невключенні дитини до переліку осіб, які приватизували квартиру.

Про невизнання права власності можна говорити й тоді, коли, наприклад, двоє братів за спільні кошти спорудили будинок з метою виникнення права спільної власності, але, оскільки земельна ділянка для забудови була виділена одному із них, лише він одержав свідоцтво про право власності на будинок. Факт видання цього правовстановлюючого документа на ім'я одного із братів можна розцінити як невизнання права співвласності за другим.

Невизнання права власності може відбутися усно, письмово (в листі, заяві) або мати вияв у вчиненні інших дій, наприклад, у винесенні майна особи з приміщення, котре вона займала.

Оспорення права власності завжди пов'язане зі зверненням з позовом до суду. А це створює передумову для подання відповідачем зустрічного позову про визнання права власності. Так, якщо, скажімо, чоловік звернувся з позовом про виселення з будинку колишньої дружини, остання може подати зустрічний позов про визнання будинку спільною сумісною власністю у зв'язку з його реконструкцією за рахунок спільних коштів.

А якщо чоловік у відсутності дружини виніс із квартири її речі, змінив заміси, поставив охоронця, то чи має право суд постановити ухвалу про забезпечення її зустрічного позову про визнання права власності на помешкання шляхом її негайного вселення до остаточного вирішення справи? Тривалий час суди вважали це неможливим, оскільки таке забезпечення позову, на їхню думку, означає фактичне вирішення справи по суті.

Така судова практика не мала належного обґрунтування, тому спостерігається поступова відмова від неї293. Самоуправне виселення з помешкання є порушенням права особи на житло. Оскільки примусове виселення може відбутися лише за рішенням суду, це означає, що самоуправство має дістати відсіч - вселення колишнього члена сім'ї у квартиру і заодно відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди.

Оспорення права власності, що спрямоване на спростування презумпції правомірності набуття права власності, може відбуватися за двома сценаріями: за першим - до суду звертається особа, яка оспорює право власності на річ іншої особи, маючи для цього необхідні підстави, за другим же, навпаки, - особа оспорює чуже право власності без належних для цього підстав.

У першому випадку оспорення - це шлях до визнання свого права власності. У другому - таке оспорення можна вважати актом агресії проти чужого права власності.

Хоча між термінами "порушення", "невизнання", "оспорення" можна знайти деякі відмінності, вони як способи протиправного втручання у сферу права власності іншої особи взаємно переплетені, тому іноді доволі важко провести межу між ними. Ознакою, що їх об'єднує, є зазіхання на чуже.

Як зазначено у частині 2 статті 15 ЦК, предметом захисту може бути й інтерес, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Про захист інтересу можна вести мову, наприклад, тоді, коли обидва співвласники-спадкоємці претендують на виділення їм однієї і тієї самої неподільної речі. Судове вирішення цього спору не пов'язане з протиправною поведінкою жодного із них, а є лише результатом колізії їхніх інтересів. Судовий захист полягатиме у цій ситуації в наданні переваги інтересам когось із них294.

При вирішенні спору між Д. та К. було встановлено, що земельна ділянка, передачі якої домагається Д., та земельна ділянка, передана у власність К., - це різні, хоча і суміжні земельні ділянки. Фактично позивачка намагалася за рахунок земельної ділянки, наданої К., облаштувати дорогу для проїзду на земельну ділянку, яку вона бажає отримати у власність.

Суд відмовив у позові, не вважаючи інтерес Д. таким, що охороняється законом.

Фермерське господарство "Росинка" уклало з Бориспільською райдержадміністрацією договір купівлі-продажу земельної ділянки, експертна оцінка якої становила 457043 грн. ТОЗ "Вінмарт" звернулося до суду з позовом про визнання цього договору недійсним та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку" оскільки, всупереч статті 127 ЗК, продаж земельної ділянки відбувся не на конкурентних засадах. Фермерське господарство "Росинка" проти задоволення позову заперечувало на тій підставі, що позивач не довів порушення його прав на отримання у власність земельної ділянки і він не належить до кола осіб, які, згідно з чинним законодавством, мають право оспорювати договір купівлі-продажу. До того ж, договір було укладено без порушень частини 2 статті 127 ЗК.

Справа розглядалася різними судовими інстанціями. Крапку у спорі поставила колегія суддів Вищого Господарського суду України, задовольнивши касаційну скаргу відповідачів. Серед загальних аргументів такого рішення було й таке: договір було укладено на підставі розпорядження райдержадміністрації про продаж земельної ділянки саме "Росинці"; TOB "Вінмарт" не зверталося до Бориспільської районної державної адміністрації, Бориспільського районного відділу земельних ресурсів із заявами, клопотаннями щодо надання TOB "Вінмарт" в оренду чи у власність жодної земельної ділянки, зокрема земельної ділянки, яка є предметом оспорюваного договору; укладення цього договору не суперечить тлумаченню "інтересу", яке було дане у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р.

Отже, суд фактично легалізував порушення вимоги закону щодо конкурсного продажу земельної ділянки.

Потреба в захисті може виникнути у разі вчинення дій, які можуть призвести до порушення права в майбутньому. Прикладом захисту інтересу власника може бути реакція суду на приготування іншої особи до порушення його права (викопування ям для посадки дерев чи закладення фундаменту під будівлю у недозволеній близькості від межі) у формі заборони вчинення чи заборони продовження дій, які можуть призвести до порушення права власності.

Як зазначено у частині 2 статті 386 ЦК, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власники квартир на другому поверсі вибили опорні стіни, надбудували над магазином, прибудованим до будинку, другий поверх, завдяки чому збільшили розмір своїх квартир. Спеціалісти вважають, що в результаті таких дій весь б-поверховий будинок може завалитися296.

У цьому разі перепланування квартир відбулося лише за попереднім погодженням з головним архітектором, без рішення міськвиконкому, а тому у власників інших квартир є підстави для звернення до суду.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, кожна людина має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Ш. звернулася до Європейського Суду з прав людини зі скаргою проти України, вважаючи, що її вимога про захист права власності була відхилена судами України безпідставно, до того ж розгляд справи тривав 9 років і 8 місяців. Суд оголосив скаргу прийнятною лише частково - щодо надмірної тривалості першого цивільного провадження. Суд у рішенні від 15 жовтня 2009 р. зазначив, що відповідальність за деякі затримки у провадженні (зокрема, повернення справи на новий розгляд, тривалий період процесуальної бездіяльності з 1 лютого 1999 р. по 30 жовтня 2000 р., а також за відкладення справи у зв'язку із зайнятістю судді в іншому процесі) має бути покладена на Уряд. Тому і присудив виплатити Ш. компенсацію моральної шкоди в сумі 2400 євро.

Аналогічне рішення Європейський Суд постановив 26 червня 2008 р. у справі Ващенко проти України.

Така практика Європейського Суду з прав людини, на жаль, мало кому відома, зокрема й самим суддям.

Про захист права власності можна вести мову лише за наявності речі, об'єкта цього права. У разі знищення речі колишній власник має право вимагати відшкодування завданих збитків.

Великий резонанс в суспільстві викликав Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" від 17 квітня 1991 р., яким було надано реабілітованим громадянам право на грошову компенсацію за майно, конфісковане чи в інший спосіб вилучене в дохід держави. У разі смерті реабілітованого право на компенсацію було надано лише спадкоємцям за законом першої черги. Ця норма не могла вважатися справедливою.

Рівні умови захисту

"Україна законодавчо забезпечує громадянам, організаціям та іншим власникам рівні умови захисту права власності" - ця норма частини 1 статті 48 Закону України "Про власність" довершила процес припинення особливого статусу держави, колгоспів, кооперативних та громадських організацій як власників. Такий же обов'язок держави щодо забезпечення рівного захисту прав усіх власників закріплено у частині 1 статті 386 ЦК.

Власникові, права якого порушені, надано право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди (ч. З ст. 386 ЦК). Але, як зазначено у пункті 4 частини 1 статті 23 ЦК, юридична особа має право на відшкодування моральної шкоди лише у разі приниження її ділової репутації. Держава, адміністративно-територіальні громади серед носіїв такого права взагалі не названі. І це - зрозуміло, адже страждати може лише живий, одухотворений суб'єкт права.

Способи захисту

У статті 16 ЦК закріплено десять способів захисту права, більшість яких може бути застосована до захисту права власності.

З-поміж них два способи захисту: припинення дії, яка порушує право, та відновлення становища, яке існувало до порушення права,- мають універсальне застосування. Конкретним виявом припинення такої дії буде, наприклад, заборона спорудження будівлі у недозволеній близькості від межі, припинення скидання виробничих відходів у водойму, припинення виробничого чи побутового шуму тощо. Виявом відновлення становища як способу захисту стане зобов'язання повернути річ, провести відновлення родючості ґрунту, знести загороду тощо.

Способи захисту права власності в літературі прийнято поділяти на речові, зобов'язальні та спеціальні.

Речовими вважаються ті, які спрямовані безпосередньо на захист права власності, що існувало в абсолютних правовідносинах, а зобов'язальними - ті, що спрямовані на захист прав власника, який був стороною договору стосовно свого майна, а також прав власника у разі пошкодження його майна.

До зобов'язальних способів захисту права власності зараховують також повернення речі від особи, яка тримає її у себе після закінчення строку договору (оренди, зберігання тощо).

Проте немає щонайменшої підстави для протиставлення цих двох груп способів захисту. Якщо у договірні зобов'язання особа вступає як власник, здійснюючи тим самим своє право на розпорядження річчю, її статус як власника не перекреслюється статусом кредитора, а лише доповнюється ним. Тому, вимагаючи повернення речі від боржника після закінчення строку договору або у разі незабезпечення ним умов для її схоронності, позивач у судовому процесі діє, насамперед, як власник і, доповнюючи цей статус, діє уже - як кредитор.

Спеціальними способами захисту вважають визнання права власності, визнання недійсними актів органів державної влади, звільнення майна з-під арешту.