Цивільне право - Майданик P.A. - Школа позитивного права

В період радянського права (тобто, з 20-х років XX ст.) і до самого останнього часу в українській науці цивільного права значного поширення набув позитивістський (практичний або догматичний) напрям. Представники нормативістської теорії (К. Остін, І. Бентам, Г.Ф. Шершеневич та ін.) виходять з ідеї про те, що індивід не має жодних прав, а має лише обов'язки, верховним регулятором людських колективів є об'єктивна норма, яка видається державою. У зв'язку з цим обґрунтовується похідний від волі держави характер суб'єктивного права і заперечується його первинне, дане від природи походження. Зокрема, Б. Віндшайд зазначав, що будь-яке право існує лише у відносинах між особою та іншою особою, а не особою та річчю.

Інший прихильник цієї теорії М. Пляніоль зазначає, що відношення юридичного порядку не може існувати між особою і річчю; це був би нонсенс. За самим своїм визначенням будь-яке право є відношення між особами. Підставою для такого висновку служить загальний (абсолютний) характер суб'єктивних прав, які відображають і закріплюють економічні відносини належності матеріальних благ.

Прихильником позитивізму (а також ідей дарвінізму і різних психологічних шкіл) був вчений-цивіліст, соціолог, філософ Г.Ф. Шершеневич, який вважав, що найважливіше місце в системі відносин "особистість - суспільство" займають держава і право, історично і логічно перша передує другому. Створювана спочатку з метою забезпечення зовнішньої безпеки державна влада переходить до внутрішнього управління, для чого виділяється особлива група норм.

В основі дотримання права, яке Г. Ф. Шершеневич розумів як закон і вимогу держави, знаходиться страх перед загрозою покарання. Цей фактор визначає інші мотиви правової поведінки (сумління, почуття законності, усвідомлення власного інтересу), які постають у вигляді трансформованої модифікації людського егоїзму. Автор вважав, що право завжди є вираженням інтересу владних осіб, але також і результат боротьби "егоїзму" влади і підвладних. Г. Ф. Шершеневич відстоював тезу, згідно з якою держава не пов'язана правом, стоїть над ним, державна влада - сила, а не право. Відносну гарантію від подібної метаморфози він вбачав у загальнокультурному прогресі, в процесі якого почуття законності все більш глибоко проникає в психологію людини, а підкорення закону стає невід'ємною рисою сучасного суспільства.

Слід звернути увагу на внутрішню неоднорідність теорії позитивізму, в межах якої склалося два його різновиди - юридичний позитивізм або аналітична юриспруденція, один із різновидів обґрунтування формально-догматичного методу, та соціологічний позитивізм (включаючи психологічну школу права), з якого пізніше виникає соціологія права.

Прихильники юридичного позитивізму О. О. Жилін, М. К. Ренненкампф, С.В. Пахман та інші розглядали право "як вираз волі держави", як продукт її діяльності. У той же час держава, яка творить право, зв'язана ним, обмежує себе, виходячи з розумного розрахунку. Норми права набувають двосторонньої обов'язковості і для підвладних, і для володаря.

Завданням юридичної догматики вони вважали теоретичне опрацювання основних понять правової науки (зокрема, й цивілістичної), методів вивчення і застосування права, структурних проблем права, юридичного аргументування та правової динаміки. Юридична догматика базується на формально-догматичних позиціях (узагальнення та класифікація дії правових норм, їх ізоляція від інших соціальних явищ тощо).

Теорія цивільного права (як і права загалом) при цьому перетворюється у замкнену формально-логічну систему понять. Само право зводиться до законодавчих актів держави, що породжує так зване "юридичне поняття держави". Юридичний позитивізм заперечує значення ціннісного і сутнісного підходів до розуміння держави і права, обмежуючись емпіричними та формально-догматичними методами та постановкою практично-утилітарних цілей, системою викладання основних юридичних понять.

Об'єктивною передумовою розвитку юридичного позитивізму в Україні була потреба в інтенсивному розробленні догм права, емпіричних узагальнень, класифікації і систематизації законодавства в зв'язку з реформами 60-70-х років XIX ст. в Російській імперії. Саме цивільне право при цьому зводилося до суми галузевих, цивільно-правових інститутів, до узагальнення завдань та проблем цивільного законодавства.

На позиціях юридичного позитивізму стояв професор Київського університету М. К. Ренненкампф, який використовував також історичний метод.

На розвиток юридичного позитивізму в Росії та Україні мала вплив промова професора Харківського університету С. В. Пахмана "О современном движении в науке права", проголошена ним на річних зборах юридичного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті 14 лютого 1882 року. Він вважав, що юридична теорія як логічна величина повинна відмовитися від соціальних домішок, від спроб визначити право за його змістом. Лише в такому випадку досягається чистота юридичного методу.

На думку одного з прихильників юридичного позитивізму М. І. Палієнка, "право не має метафізичної сутності, повинно залишатися в межах емпіричного пізнання". Тому необхідно відмовитися від спроб виявити за правовими явищами будь-яку ідею права, що розкривається розумом ш.

Однак обмеженість юридичного позитивізму полягає в його відриві від соціальної та етичної характеристик права. У зв'язку з цим наприкінці XIX ст. юридичний позитивізм поступається місцем теоріям соціологічного позитивізму, нормативно-соціологічному напряму, а потім і школі "відродженого природного права". Прихильниками нових підходів були Б. О. Кістяківський, Є.В. Спекторський, М.М. Ковалевський, А. М. Фатєєв та інші.

На подальший характер методологічних досліджень значний вплив мали ідеї неокантіанства, в яких використані погляди І. Канта на державу і право в їх моральній основі, що ґрунтуються на законах розуму. Згідно з ними природне право засновано на законах моральної повинності, а позитивне базується на ньому та формально виникає з волі законодавця. У зв'язку з цим у науці розвивається нормативно-соціологічний напрям як синтез догматичної юриспруденції і неокантіанства, що включає висновки не тільки догматичної юриспруденції, а й соціологічної та психологічної шкіл права. Прихильники цього напряму водночас підкреслюють значення соціальних і духовних процесів та інститутів як передумови формування позитивного права.