Цивільне право України - Харитонов Є.О. - 3.2. ЦК УРСР 1963 р.

ЦК УРСР був прийнятий 18 липня 1963 р. і введений в дію з 1 січня 1964 р.

ЦК складався з преамбули і 8 розділів, що містять 572 статті. Назви розділів: І - "Загальні положення"; II - "Право власності"; III - "Зобов'язальне право"; IV - "Авторське право"; V - "Право на відкриття"; VI - "Винахідницьке право"; VII - "Спадкове право"; VIII - "Правоздатність іноземців і осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод".

Говорячи про найбільш характерні моменти, що відрізняють цей Кодекс від раніше чинного ЦК УСРР 1922 р., насамперед, варто назвати такі:

1) за своєю структурою ЦК 1963 р. помітно відійшов від пандектної системи. В ньому немає норм, що регулюють сімейні відносини, але передбачені розділи, присвячені авторському і винахідницькому праву;

2) розділ II називається "Право власності", а не "Речове право" як раніше. Це відображає тенденцію до скорочення числа речових прав. Серед видів власності не згадується приватна власність;

3) значно розширений перелік зобов'язань. Зокрема, з'явилися розділи про поставку, контрактацію, позику, підряд на капітальне будівництво, розрахункові і кредитні відносини, довічне утримання, рятування соціалістичного майна та ін.;

4) стався перерозподіл матеріалу всередині розділів і між розділами. Так, норми про довіреність із розділу щодо зобов'язального права були перенесені в розділ "Загальні положення", порука - з договірних зобов'язань була переміщена у розділ 16, присвячений забезпеченню виконання зобов'язань, разом з нормами про заставу, що знаходилися серед речових прав;

5) були оновлені, відредаговані і узгоджені положення низки статей ЦК. Крім того, усі вони, очевидно, за прикладом Німецького цивільного кодексу отримали найменування, які треба враховувати при тлумаченні відповідної норми.

Однак найбільш істотні зміни сталися в змісті і спрямованості норм.

Розділ І містить загальні положення про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, здійснення цивільних прав і їх захист, про суб'єктів права, представництво, довіреність, позовну давність.

У цьому розділі нарівні з лібералізацією деяких норм (наприклад, частковим закріпленням у ст. 4 принципу, відомого ще римському праву, - "дозволено все, що не заборонено законом"), були посилені засоби обмеження ініціативи і самостійності учасників цивільних правовідносин. Так, ст. 5 ЦК 1963 р. більш жорстко визначала наслідки зловживання правом, передбачаючи, що цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони "здійснюються усупереч призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві в період будівництва комунізму". При цьому від фізичних осіб і організацій вимагалося не тільки дотримання законів, але і повага до "правил соціалістичного співжиття і моральних принципів суспільства, що будує комунізм".

Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст. 7, що передбачала можливість цивільно-правового захисту честі і гідності фізичних осіб і організацій.

Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс визнає фізичних осіб і організації - юридичні особи. Держава не згадується спеціально як суб'єкт цивільно-правових відносин, але такий її статус випливає зі змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування та ін.).

ЦК 1963 р. повніше і точніше, ніж попередній Кодекс, визначив поняття юридичної особи. Разом з тим не визначене співвідношення понять "організація", "підприємство", "установа", якими оперує законодавець; немає і самого визначення цих категорій.

Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. Значна частина їх розміщена в тих або інших розділах розділу "Право власності". Зате в "Загальних положеннях" значна увага приділена угодам (правочинам). Більш детально регламентована форма правочинів, а також підстави і наслідки визнання їх недійсними.

Крім того, розділ І доповнений положеннями про представництво і довіреність.

Розділ II "Право власності" характерний для "законодавства країни, що побудувала соціалізм і що перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства".

По-перше, право власності закріплене як єдине, офіційно визнане речове право. Хоч в літературі була висловлена точка зору (А. Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного управління, помітного поширення вона не отримала. Можливо тому, що співвідношення власності і "оперативного управління" за характером, скоріше, адміністративні, ніж цивільно-правові.

По-друге, в зв'язку з ліквідацією приватної власності, змінами економічного ладу, прийняттям нової Конституції СРСР, змінилася класифікація форм власності. Кодекс виходив із існування соціалістичної власності і особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для задоволення їх матеріальних і культурних потреб (ст.ст. 87, 88 ЦК).

Детальніше врегульовані питання, пов'язані зі здійсненням права спільної власності. Передбачено, що спільна власність може бути частковою (із заздалегідь визначеними частками) і сумісною (без попереднього визначення часток, котрі, однак, припускаються однаковими).

Спеціальні норми присвячені регулюванню виникнення і припинення права власності, моменту його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі тощо.

Для захисту права власності передбачено, насамперед, віндикаційний позов. Тут привілеї держави з віндикації її майна були доповнені аналогічними привілеями для колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій (ст. 146).

Норми зобов'язального права становлять головну частину змісту цивільних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі і ЦК 1963 р., де зобов'язанням присвячена 321 стаття із 572.

Розділ III "Зобов'язальне право" складається з 2 частин. У першій регулюються загальні положення щодо зобов'язань - дається їхнє визначення, названі (у відсильній нормі ст. 151 ЦК) підстави виникнення, вказані вимоги до виконання зобов'язань.

Загалом, положення зобов'язального права досить традиційні. Найбільш істотними є новели щодо засобів забезпечення зобов'язань (виділених і об'єднаних в окремий розділ), а також визначення умов відповідальності за порушення зобов'язань.

Якщо говорити про загальні тенденції, то потрібно зазначити особливу увагу законодавця до такого засобу забезпечення, як штраф (неустойка). Тепер вона може бути не тільки договірною, але й слідувати безпосередньо із закону (причому сфера застосування останньої неухильно розширяється). Регулювання застави, навпаки, не дуже детальне. Зокрема не згадуються деякі види застави, що існували раніше (застава права забудови, застава права вимоги), не йдеться про перезаставу тощо. З'явився також новий засіб забезпечення зобов'язань - гарантія, що є по суті, порукою, але у відносинах між соціалістичними організаціями (ст. 196).

На відміну від ЦК УСРР 1922 р., де вина не фігурувала як умова відповідальності за порушення зобов'язань, ст. 209 ЦК 1963 р. встановлювала, що особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором.

Таким чином, був закріплений принцип відповідальності "за вину з винятками".

Окремим видам зобов'язань присвячена друга частина цього розділу. З численних можливих варіантів побудови системи зобов'язань законодавець обрав структуру, що нагадує ЦК Франції 1804 р.:

1) договірні зобов'язання (купівля-продаж, дарування, поставка, контрактація, майновий найм, найм житлового приміщення, безоплатне користування майном, підряд, підряд на капітальне будівництво, перевезення, державне страхування, позика, розрахункові і кредитні відносини, доручення, комісія, зберігання, довічне утримання, сумісна діяльність);

2) начебто договірні зобов'язання, тобто зобов'язання, що виникають з односторонніх дій (оголошення конкурсу);

3) зобов'язання із правопорушень (внаслідок заподіяння шкоди);

4) зобов'язання із начебто правопорушень (внаслідок придбання або зберігання майна без достатніх підстав.

Розділ IV - "Авторське право", як і два наступних - "Право на відкриття" і "Винахідницьке право", є новелами ЦК. У ЦК УСРР 1922 р. такі види відносин не згадувалися взагалі. Вони входили в сферу правового регулювання спеціального законодавства - Закону УРСР від 6 лютого 1929 р. "Про авторське право", створеного на базі "Основ авторського права" - Закону СРСР від 11 травня 1928 р. Таке рішення було не дуже вдалим, і при другій кодифікації цивільного законодавства становище виправили. При цьому принципові рішення зазначених актів значною мірою були перенесені у ЦК 1963 р. Це стосується визначення авторського права, його суб'єктів, обсягу їхніх прав, змісту авторських договорів тощо.

Внаслідок неодноразових змін і доповнень (особливо, після приєднання СРСР до Всесвітньої конвенції про авторське право) багато з положень цього розділу стали істотно відрізнятися від початкової редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу. Останнє стосується і права на відкриття та винахідницького права.

Серед новел спадкового права (розділ VII) варто згадати: встановлення черг спадкування за законом із рівністю часток спадкоємців однієї черги (ст.ст. 529, 530), визначення порядку спадкування непрацездатними утриманцями, усиновленими і усиновителями (ст.ст. 531, 532), розширення права розпорядження майном шляхом заповіту з обмеженням його тільки правом на обов'язкову частку (ст. 535). Передбачено, що заповіт має складатися у нотаріальній формі, однак при цьому значно розширене коло випадків, коли прості письмові заповіти прирівнюються до нотаріально посвідчених (ст. 542). Поміж заповідальних розпоряджень названі заповідальний відказ (легат) - ст. 538, підпризначення спадкоємця (спадкова субституція) - ст. 536, покладання на спадкоємця виконання дій для загальнокорисної мети - ст. 540, покладання на спадкоємця обов'язку надання іншій особі права довічного користування будинком - ст. 539.