У підручнику відповідно до навчальної програми вищих навчальних закладів повно і всебічно висвітлено практично всі цивільно-правові інститути, у тому числі й ті, що сформувалися у період ринкових реформ в Україні.

У першій книзі "Загальна частина" розглянуто загальні положення цивільного права, право власності та його захист, особисті немайнові права, право інтелектуальної власності.

У другій книзі "Особлива частина" розглядаються загальне вчення про зобов'язання та цивільно-правовий договір, окремі види договірних зобов'язань (купівля-продаж, поставка, міна, дарування, довічне утримання, майновий найм, підряд, перевезення, страхування, комерційна концесія, доручення, комісія, управління майном, позика тощо), позадоговірні зобов'язання, спадкування.

У 2002 р. авторський колектив опублікував підручник "Цивільне право України" у двох книгах (видавництво - "Юрінком Інтер"), який базувався на проекті нового Цивільного кодексу України. ЦК України був прийнятий 16 січня 2003 р Верховною Радою України і введений в дію з 1 січня 2004 р. Відповідно, у 2005 р. було опубліковано друге видання підручника з урахуванням дії положень нового ЦК та інших нових актів законодавства, зокрема Сімейного кодексу України та Господарського кодексу України.

Після 2005 р. було внесено чимало змін до ЦК. інших актів цивільного законодавства, вперше прийнято надзвичайно важливий Закон України "Про акціонерні товариства", втратили чинність перші ринкові закони "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про власність" тощо.

Нині перед навчальними закладами постає завдання підготувати молодих фахівців-юристів витої кваліфікації таким чином, щоб вони отримали ґрунтовні знання не лише ЦК України, а й великого масиву інших актів цивільного законодавства, отримали навички застосування їх у судовій та іншій правозастосовчій практиці. Між тим, останнім часом загальмувалося видання ґрунтовних підручників з цивільного права. Дане двотомне видання певною мірою заповнить цей науково-навчальний вакуум.

У новому підручнику авторський колектив дає всебічний аналіз чинного цивільного законодавства, практики його застосування, нових постанов Пленуму ВСУ, зокрема "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" від 24 жовтня 2008 р., "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 р., а також з урахуванням нових доктринальних поглядів на відповідні дискусійні проблеми цивільного права. В ньому аналізуються договірна та нотаріальна практика за участю суб'єктів цивільного права. Все це сприятиме оволодінню величезним нормативно-правовим масивом цивільного права, навичками вирішення проблемних правових ситуацій, методами застосування. Тому підручник буде корисним не лише студентам, аспірантам, викладачам, а й практичним працівникам правоохоронних органів, суддям, прокурорам, адвокатам, нотаріусам, юристам підприємств і установ.

РОЗДІЛ І. Загальні положення зобов'язального права

Глава 1. Загальна характеристика зобов'язальних правовідносин

1. Поняття та склад зобов'язання

Інститут зобов'язального права поряд з інститутом власності посідає важливе місце в системі цивільного права України. Зобов'язальне право охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв'язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна. Зобов'язальне право поділяється на дві частини: загальні положення про зобов'язання та окремі види зобов'язань.

Характеризуючи поняття зобов'язання, передусім слід відзначити, що зобов'язання - це цивільні правовідносини. Зміст будь-яких цивільних правовідносин включає в себе суб'єктивне право (в зобов'язальних правовідносинах - це право вимоги) і відповідний йому обов'язок, або, іншими словами, права та обов'язки на стороні кожного учасника правовідносин (наприклад, права та обов'язки продавця і покупця, підрядника і замовника). Характер суспільних відносин, на регулювання яких спрямовуються зобов'язання, є досить широким. Форми зобов'язань набувають і нормальні відносини між суб'єктами цивільного права, які пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та ін., а також відносини, що виникають внаслідок ненормальних, недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди, безпідставне придбання або збереження майна).

Досить широким є і коло можливих учасників зобов'язальних відносин. Зобов'язання можуть виникати: а) між юридичними особами; б) між юридичними та фізичними особами; в) між фізичними особами.

Разом з тим, незважаючи на всі ці особливості, можна виділити в зобов'язаннях за суб'єктним складом, за їх характером та цільовим призначенням певні спільні риси - і юридичні, і економічні. В ст. 509 ЦК України передбачається, що на підставі зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як то: передати майно, виконати роботу, заплатити гроші або утриматися від певної дії; а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язків. Зобов'язальні правовідносини, які регулюються нормами зобов'язального права, мають певну автономію в цивільно-правових відносинах, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов'язань, як специфічного виду цивільних правовідносин. У чому виявляються ці особливості?

По-перше, зобов'язання опосередковують процес переміщення майна або інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер. Таким чином, вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини. Ця ознака дає можливість відмежувати зобов'язання від особистих немайнових відносин, але це не виявляє специфіки зобов'язань щодо інших цивільно-правових майнових відносин.

По-друге, оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом, а відтак - мають відносний характер. Цим зобов'язання відрізняються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім від правовідносин власності. Але така відмінність спирається тільки на суб'єктивний склад, не охоплюючи особливостей як змісту, так і об'єкта цих правовідносин.

По-третє, якщо юридичним об'єктом правовідносин власності є пасивна поведінка зобов'язаних осіб, то у зобов'язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій. Досить рідко на учасника зобов'язання покладається виконання пасивної функції. Так, власник майна, яке передане в найм, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем. На відміну від правовідносин власності, пасивна функція ніколи не вичерпує юридичного об'єкта зобов'язання, а зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів. Так, обов'язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна в користування. В цьому полягає специфіка зобов'язань з точки зору характеристики юридичного об'єкта.

По-четверте, якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язань набуває надана управомоченому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи. Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право дістало назву права вимоги, а обов'язок - боргу. Управо-мочена особа називається кредитором, а зобов'язана - боржником. О. С Іоффе, спираючись на легальне визначення зобов'язання, узагальнив його ознаки і сформулював теоретичне поняття зобов'язання як закріплені цивільним законом суспільні відносини з переміщення майнових та інших результатів пращ, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення інших дій.