Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 2. Підстави припинення зобов'язань з волі сторін

Підстави припинення зобов'язання з волі сторін за своєю юридичною природою належать до правочинів, оскільки є діями, спрямованими на припинення цивільних прав та обов'язків. До підстав цієї групи належать: належне виконання зобов'язання, передання відступного, зарахування зустрічних однорідних вимог, домовленість сторін і прощення боргу.

а) Припинення зобов'язання виконанням (ст. 599 ЦК України) є найбільш поширеним і нормальним способом його припинення, способом досягнення мети, заради якої воно створювалося. Як встановлено ст. 599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Це положення не є новим ні для нашого законодавства, ні для цивілістичної науки.

Загальновизнаним у науці цивільного права є положення про те, що дія зобов'язання припиняється, як тільки права і обов'язки, що становлять його зміст, будуть повністю здійснені. В такому разі суб'єкти зобов'язання втрачають суб'єктивні права і обов'язки, що становлять зміст зобов'язального правовідношення.

Цивільний закон пов'язує припинення зобов'язання не з будь-яким, а лише з належним його виконанням.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).

Під належним виконанням зобов'язання розуміють виконання належній особі, в належному місці, в належний строк (термін), з додержанням усіх інших вимог і принципів виконання зобов'язань. Якщо учасники зобов'язання порушують хоч би одну з умов Його належного виконання, зобов'язання не припиняється, а трансформується (змінюється), оскільки в такому випадку на сторону, яка допустила неналежне виконання покладаються додаткові юридичні обов'язки у вигляді відшкодування збитків, сплати неустойки тощо. Виконання таких додаткових обов'язків, як правило, не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі. Лише після того, як сторони здійснять усі дії, що випливають із зобов'язання, воно вважатиметься припиненим.

Виконання, яке припиняє зобов'язання, має бути належним чином оформлене (підтверджене) відповідно до вимог ст. 545 ЦК України.

б) Припинення зобов'язання переданням відступного як підстава встановлене ст. 600 ЦК України. ЦК УРСР 1963 р., який закріплював принцип виконання зобов'язання в натурі (в літературі він іменується принципом реального виконання), не допускав можливості припинення зобов'язання у такий спосіб, тому включення передання відступного до підстав припинення зобов'язання можна розглядати як одне з підтверджень повернення ЦК України до класичних положень приватного права.

Передання відступного - це така підстава припинення зобов'язання, яка полягає в переданні майна, грошей, робіт, послуг, інших благ взамін його виконання, заснована на домовленості сторін зобов'язання, відповідно до якої встановлюється розмір, строки і порядок такої заміни.

Оскільки ст. 600 ЦК України визначає предмет відступного досить загальним формулюванням - як гроші, інше майно тощо - уявляється, що таким предметом можуть бути будь-які з відчужуваних об'єктів цивільних прав, перелічених у ст. 177 ЦК України (гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага).

Предмет відступного передається кредитору до виконання основного зобов'язання і звільняє боржника від його виконання. Якщо відступне передається після того, як зобов'язання порушене, то це вже будуть або збитки, або неустойка. Тому вказівка ст. 600 ЦК України на те, що строки і порядок передання відступного встановлюються сторонами, повинна тлумачитись з урахуванням таких застережень:

1) строк передання відступного може бути встановлено тільки до настання строку виконання основного зобов'язання;

2) порядок передання відступного не може включати у будь-якій формі дії боржника щодо передання всього або частини відступного після настання строку виконання основного зобов'язання.

Оскільки розмір відступного встановлюється сторонами, він не обов'язково повинен співпадати з розміром виконання за зобов'язанням. З урахування того, що відступне є правочином, на нього поширюються всі нормативні вимоги, що визначають правовий режим правочинів (гл. 16 ЦК України).

в) Припинення зобов'язання зарахуванням (ст. 601 ЦК України) також здійснюється з волі сторін зобов'язання.

Зарахування - це така підстава припинення зобов'язання, за якої припиняються зустрічні однорідні вимоги, строк виконання яких настав (не зазначений, визначений моментом витребування).

Зарахування відповідно до ст. 600 ЦК України здійснюється за наявності наступних умов:

1) вимоги сторін мають бути зустрічні, тобто такі, які випливають з двох різних зобов'язань, між двома особами, де кредитор одного зобов'язання є боржником іншого. Те саме повинно бути і з боржником. Однак Кодексом допускаються винятки: для зарахування у разі заміни кредитора (ст. 603 ЦК України), при поруці (статті 555-559 ЦК України);

2) вимоги мають бути однорідними, тобто в обох зобов'язаннях повинні бути речі одного роду Частіше зарахуванням припиняються зустрічні грошові вимоги;

3) необхідно, щоб за обома вимогами настав строк виконання, оскільки не можна пред'явити до зарахування вимоги за таким зобов'язанням, яке не підлягає виконанню.

До зарахування може бути пред'явлена і вимога, строк виконання якої не встановлений або визначений моментом пред'явлення її кредитором.

Зарахування є одностороннім правочином, для нього відповідно до ч. 2 ст. 600 ЦК України достатньо заяви однієї сторони. За наявності всіх вищенаведених умов згоди іншої сторони для зарахування не потрібно.

Слід, однак, зазначити, що застосування зарахування зустрічних вимог як підстави припинення зобов'язання обмежується законом і може бути обмежене договором. Так, ст. 602 ЦК України передбачені основні випадки, коли зарахування зустрічних вимог і, відповідно, припинення зобов'язання за цією підставою не допускається. Зокрема деякі обмеження пов'язані з особистим характером відповідних правовідносин (пункти І, 2, 3 ст. 602 ЦК України). Саме цим можна пояснити, зокрема, встановлену іншими статтями ЦК України неможливість зарахування зустрічних вимог про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (статті 1195, 1200 ЦК України); про стягнення аліментів, про довічне утримання (ст. 755 ЦК України).

Зарахуванням може бути погашене дійсне зобов'язання, забезпечене судовим захистом. Тому не допускається зарахування зустрічних вимог щодо зобов'язання, за яким спливла позовна давність (п. 4 ст. 602 ЦК України).

Встановлений ст. 602 ЦК України перелік випадків, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається, є невичерпним і, як зазначалося, може бути розширений законом або договором. Наприклад, відповідно до п. 2 сі 144 ЦК України не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства.

Питання щодо зарахування зустрічних вимог може виникнути і у разі заміни кредитора. Особливості проведення такого зарахування передбачені ст. 603 ЦК України, ч. 1 якої конкретизує правило, вміщене в ст. 518 ЦК України, відповідно до якої перехід прав кредитора до іншої особи не повинен погіршувати становите боржника, і він має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора. Отже, у разі якщо боржник має зустрічну вимогу до первісного кредитора, він має право пред'явити її проти вимоги нового кредитора.

Правила зарахування у разі заміни кредитора встановлені в ч. 2 ст. 603 ЦК України і полягають в тому, що:

а) зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора. Якщо ж спочатку боржник отримав вказане повідомлення, а вже потім виникла зустрічна вимога до первісного кредитора, зарахування проти вимог нового кредитора не проводиться;

б) зарахування допускається лише у випадках, коли строк вимоги настав до отримання боржником письмового повідомлення від первісного кредитора про заміну кредитора.

Аналогічно вирішується питання у випадках, коли строк вимоги не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.

Якщо письмове повідомлення про заміну кредитора не було направлено боржникові, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором, або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.

г) Припинення зобов'язання за домовленістю сторін передбачене ст. 604 ЦК України. Частина 1 цієї статті встановлює можливість припинення зобов'язань за домовленістю сторін. Вона може мати місце, коли сторони не приступили до виконання зобов'язання або виконали його частково.

Розкриваючи поняття договору, ч. 1 ст. 626 ЦК України визначає його як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Отже, договір як домовленість може бути не лише підставою виникнення зобов'язання (ч. 2 ст. 509 ЦК, ст. 11 ЦК України), а й підставою його припинення. Наприклад, за домовленістю сторін може бути розірваний договір про надання послуг (ст. 907 ЦК України).

Особливою підставою, видом припинення зобов'язання за домовленістю сторін є новація (лат.- оновлення). Особливістю цієї підстави є те, що в її основі лежить відмова від виконання зобов'язання, і в цьому припинення зобов'язання на підставі новації має схожі ознаки з припиненням зобов'язання на вимогу однієї зі сторін (ч. 2 ст. 598 ЦК України), за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 604 ЦК України) та у зв'язку з прощенням боргу (ст. 605 ЦК України), що дозволяє об'єднати всі зазначені вище підстави за способом припинення зобов'язання (відмова від виконання зобов'язання) до однієї групи. Разом із тим, новація має специфічні, властиві лише їй ознаки, що дозволяють відмежувати її від інших загальних підстав припинення зобов'язань - домовленості сторін, передання відступного, прощення боргу.

Новація - це угода про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими самими сторонами. Наприклад, ст. 1053 ЦК України встановлює, що за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов'язанням. У цьому разі заміна боргу позиковим зобов'язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики ст. 1047 ЦК України.

На відміну від інших правочинів сторін, які мають наслідком припинення зобов'язань, зокрема від відступного, новація не припиняє правового зв'язку сторін, оскільки замість зобов'язання, дія якого припиняється, виникає узгоджене ними нове зобов'язання.

Юридичною підставою для зобов'язання, яке виникає при новації, є домовленість сторін про припинення первісного зобов'язання, тому від дійсності останнього залежить дійсність нового. Якщо первісне зобов'язання визнається недійсним, то недійсним стає зобов'язання, яке його замінює. З цього слідує висновок: якщо правочин, з якого виникло попереднє зобов'язання, є нікчемним або визнаний судом недійсним, так само нікчемним або недійсним буде і правочин, з якого виникло внаслідок новації нове зобов'язання. Разом із тим, у випадку коли недійсним є новий правочин, новація визнається такою, що не відбулася, і сторони залишаються зв'язаними первісним зобов'язанням.

Слід зазначити, що за змістом норма ч. 2 ст. 604 ЦК України (фактично вона повторює поняття новації, яке містила ч. 1 ст. 220 ЦК УРСР) відрізняється від аналогічних норм, вміщених у цивільних кодексах інших держав-учасниць СНД. Так, якщо у статтях цивільних кодексів зарубіжних країн, що регулюють новацію, йдеться, зокрема, про заміну таких елементів оновленого зобов'язання як предмет або спосіб виконання (ч. 1 ст. 384 ЦК Республіки Білорусь; ч. 1 ст. 430 ЦК Республіки Вірменія; ч. 1 ст. 372 ЦК Республіки Казахстан; ч. 1 ст. 414 ЦК РФ; ч. 1 ст. 347 ЦК Республіки Узбекистан), то ч. 2 ст. 604 ЦК України не містить подібних вказівок на можливі заміни елементів зобов'язання. Іншими словами, українське законодавство не встановлює критеріїв (кваліфікуючих ознак), за якими внесення змін до договору можна кваліфікувати як: а) припинення первісного зобов'язання; б) заміну первісного зобов'язання новим.

Таким чином, якщо виходити з "розпливчастого", "універсального" формулювання норми, встановленої ч. 2 ст. 604 ЦК України, то новація може мати місце у разі зміни будь-якої умови договірного зобов'язання (в тому числі й щодо місця, способу, строку виконання тощо). Наприклад, новацією можна визнавати внесення змін до договору у зв'язку зі збільшенням кількості (ваги) продукції, що поставляється, зміною асортименту тощо, з чим не можна погодитися, оскільки таке розуміння за існуючої прогалини в законодавстві може породити проблеми в практиці застосування новації, зокрема у вирішенні питання щодо застосування заходів майнової відповідальності. Так само заміна предмета виконання (при переданні відступного) теж може кваліфікуватися як новація, хоч насправді це різні правові явища.

Частина 3 ст. 604 ЦК України встановлює заборону новації щодо зобов'язань особистого характеру: про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.

Новацію характеризує те, що вона припиняє пов'язані з первісним (основним) зобов'язанням додаткові зобов'язання, що забезпечували виконання основного, якщо інше не встановлено договором. Передусім йдеться про засоби забезпечення виконання первісного зобов'язання, що носять акцесорний (додатковий) характер, - неустойку, заставу, поруку тощо, хоч сторонам не забороняється передбачити засоби забезпечення виконання нового зобов'язання в цьому самому зобов'язанні.

ґ) Припинення зобов'язання прощенням боргу (ст. 605 ЦК України) передбачає, що зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від Його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.

Прощення боргу як підстава припинення зобов'язання, є однією із новел ЦК України. Прощення боргу означає, що кредитор звільняє боржника від виконання його обов'язків, не вимагаючи зустрічного виконання зобов'язання, і таким чином зобов'язання припиняється. Проте прощення боргу можливе лише за умови, якщо звільнення кредитором боржника від його обов'язків не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.

Боржник може заперечувати проти зняття з нього боргу, але в цьому разі прощенню боргу він повинен протиставити належне виконання зобов'язання і припинити його у такий спосіб. Необхідність у прощенні боргу, як правило, виникає, коли виконання зобов'язання ускладнене або коли боржник прострочив виконання, тобто у ситуаціях його явної згоди на припинення зобов'язання шляхом прощення боргу, яка (згода) на практиці має характер конклюдентних дій.

д) Окремо слід зупинитися на припиненні зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору. У вигляді загального правила ця підстава закріплена у п. 1 ст. 611 ЦК України, із назви якої стає зрозумілим, що в ній ідеться про припинення зобов'язання як один із правових наслідків його порушення.

Підстави для розірвання договору за згодою сторін або за рішенням суду закріплені у ст. 651 ЦК України, відповідно до якої, за загальним правилом, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано також за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом (абз. 1 ч. 2 ст. 651 ЦК України). За наявності цієї норми залишається незрозумілим співвідношення між нею і положенням п. 1 ст. 611 ЦК України: а) чи зазначені норми співіснують одна незалежно від іншої; б) чи норма абз. 1 ч. 2 ст. 651 ЦК України є спеціальною щодо загальної норми п. 1 ст. 611 ЦК України ("іншим випадком, встановленим законом"); в) чи має місце звичайне дублювання. Очевидно, перевагу можна віддати розумінню норми, встановленої абз. 1 ч. 2 ст. 651 ЦК України, як спеціальної щодо норми п. 1 ст. 611 ЦК України.

ЦК України (абз. 2 ч. 2 ст. 651 ЦК) визначає, що істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Уявляється, що таке формулювання, яке містить оціночні категорії ("істотне", "значною мірою"), ускладнює об'єктивну оцінку дій сторони зобов'язання і є, крім того, до певної міри некоректним, оскільки зазначена норма зобов'язує потерпілу сторону визначати і доказувати в суді розмір завданої порушенням договору шкоди. Між тим, відповідно до ч. 5 ст. 653 ЦК України, якщо договір розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням договору.

А яке співвідношення між припиненням зобов'язання за домовленістю сторін і розірванням договору за згодою сторін?

По-перше, припинення зобов'язання за домовленістю сторін може мати місце як щодо договірних, так і щодо недоговірних зобов'язань, тоді як розірвання договору припиняє зобов'язання, що виникли на підставі цього договору (договірні зобов'язання).

По-друге, припинення одного (конкретного) зобов'язання за домовленістю сторін може мати місце у разі зміни договору. При цьому інші зобов'язання (наприклад у змішаних договорах) продовжують існувати і підлягають виконанню. У разі розірвання договору припиняють своє існування всі зобов'язання, що виникли з цього договору. Таким чином, розірвання договору є примусовим припиненням його дії з волі сторін (так само за рішенням суду). Воно характеризується тим, що зобов'язання, передбачені договором, залишаються невиконаними.