Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 2. Правове регулювання відмови від виконання договору та його розірвання

У цивілістичній доктрині відсутні спеціальні монографічні дослідження правової природи відмови від договору, основна увага надавалася цивілістами проблемам розірвання та припинення договору. Однак все-таки окремими авторами здійснювалися спроби визначити сутність односторонньої відмови сторони від договору. Так, на думку В. В. Луця, одностороння відмова від договору є засобом оперативного впливу (оперативною санкцією)1. З таким твердженням можна погодитись, але з певним застереженням, адже одностороння відмова не завжди пов'язана з винною поведінкою другої сторони. І взагалі, одностороння, як і двостороння, відмова є багатомірним юридичним фактом, що має різне правове значення та призводить до різних правових наслідків, а врешті - і до її неоднозначного тлумачення. Власне, привід для цього дає і сам новий ЦК України, у якому конструкція односторонньої відмови від договору не знайшла оптимального закріплення. З норм, що регулюють окремі види договірних зобов'язань, вбачається, що одностороння відмова може призводити до припинення договору, хоча в них, як правило, про це прямо не зазначається.

У новому ЦК України передбачено 10 загальних правових підстав припинення зобов'язань. Оскільки ж у ч. 1 ст. 598 ЦК записано, що зобов'язання припиняється частково або повністю на підставах, встановлених договором або законом, то логічним є висновок, що у разі відсутності у договорі умов про підстави припинення договору, він може бути пригашений лише за тими підставами, які прямо визначені законом, тобто у ЦК або іншим законом. Між тим, зміст статей глави 50 "Припинення зобов'язання" побудований таким чином, що складається враження про вичерпний перелік підстав припинення зобов'язання перерахованих у цій главі. Насправді ж це не так, адже підстави припинення господарських зобов'язань передбачені також у ГК України (статті 202-207). Однак переважна їх частина лише відтворює ті, які закріплені у ЦК, за винятком лише такої підстави, як визнання господарського зобов'язання недійсним.

Аналіз чинного законодавства свідчить про те, що в ньому надзвичайно важко віднайти інші спеціальні підстави припинення договірного зобов'язання. Проте не можна виключати можливість їх законодавчого закріплення. Для того щоб їх виявити необхідно звернутися до загальних положень про правочини та норм, що регулюють окремі види зобов'язань.

Так, відповідно до ст. 214 ЦК особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках передбачених законом, відмовитись від нього, навіть у тому разі якщо його умови повністю ними виконані. У цій статті безпосередньо не визначені правові наслідки відмови від договірного правочину. Стаття 214 не передбачає односторонньої відмови від договірного правочину. Відсутнє в ній також застереження, що вона можлива у випадках, передбачених договором або законом. Наразі у ч. 4 ст. 214 лише зазначається, що правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін. Між тим, ст. 525 ЦК проголошується принцип недопустимості односторонньої відмови від зобов'язання, якщо інше ними не встановлено договором або законом. Таким чином, договором або законом може передбачатися одностороння відмова від зобов'язання. В загальних положеннях про зобов'язання ЦК не визначені конкретні підстави односторонньої відмови від зобов'язання, але ст. 615 ЦК надає стороні право на відмову від зобов'язання частково або повністю у разі порушення цього зобов'язання другою стороною. Натомість вони визначаються в нормах, що регулюють окремі види договірних зобов'язань (наприклад статті 665, 849). На відміну від ЦК, ГК України не передбачає вільної односторонньої відмови від виконання зобов'язання. Відповідно до ст. 193 ГК не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язання, крім випадків, передбачених законом. Крім того, зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі його неналежного виконання другою стороною, що є необхідною умовою виконання договору. Досить жорстко сформульована норма ч. 1 ст. 291 ГК, згідно з якою одностороння відмова від договору оренди не допускається і якою не передбачаються винятки з цього загального правила.

Цілком очевидно, що поділ відмови договірного зобов'язання на взаємоузгоджень і односторонню має практичне значення, оскільки законом передбачаються для них різні правові наслідки. У разі взаємоузгодженої відмови виникає найменше правових проблем, які вирішуються самими сторонами. Юридично взаємна відмова від договірного зобов'язання, як випливає зі змісту ч. 3 ст. 214 ЦК, також є договором, який має укладатися у такій самій формі, в якій було вчинено правочин (мається на увазі правочин, щодо якого сторони відмовляються). У цьому договорі вони мають право провести розподіл майна, збитків тощо. На жаль, положення глави 16 про відмову від правочину не узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 651 ЦК, яка визначає порядок припинення договірного зобов'язання за домовленістю сторін про зміну або розірвання договору. Отже, так чи інакше, у разі взаємоузгодженої відмови від договору фактично відбувається у такий спосіб розірвання договору, а тому взаємна відмова відповідно має оформлятися правочином про розірвання договору, а не про відмову від нього, оскільки в ЦК відсутня така конкретна підстава припинення договору1. Між тим, оригінальний підхід у вирішенні цієї проблеми можна віднайти у новому Сімейному кодексі України, у ст. 101 якого записано, що подружжя має право відмовитися від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про відмову від нього. Аналізуючи цю ситуацію професор З. В. Ромовська зауважила, що відмова від договору і розірвання договору - це різні правові категорії. Відмова від договору, зауважує 3. В. Ромовська, має наслідком двосторонню реституцію, а у разі розірвання договору він втрачає чинність лише на майбутнє.

З вищенаведеними аргументами З. В. Ромовської не можна повністю погодитись. По-перше, наслідки у вигляді двосторонньої реституції настають у разі визнання правочину недійсним, а не при відмові від нього. Інша справа, що за взаємною згодою сторони можуть передбачити реституцію та інші правові наслідки. По-друге, спірним є твердження, що розірваний договір завжди втрачає чинність на майбутнє, адже сторони мають право визначити правові наслідки щодо всього виконаного до моменту розірвання договору. Більше того, у разі судового розгляду позову про розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням набувачем своїх обов'язків відчужувач має право вимагати, зокрема, повернення переданого набувачеві майна (ст. 756 ЦК). Тобто у такому разі не лише договір припиняє свою чинність на майбутнє, а й настають правові наслідки в частині виконаного за розірваним договором. Необхідність в укладенні правочину про розірвання договору, наприклад купівлі-продажу, у разі відмови від нього сторін підвищується тоді, коли цей договір був нотаріально оформлений відповідно до вимог закону. Для того щоб такий договір припинив свою чинність, однієї відмови продавця і покупця недостатньо. Сторони змушені будуть припинити Його шляхом укладення договору про розірвання купівлі-продажу у нотаріальній формі. Без цього нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу формально буде зберігати свою чинність. Таким чином, в одних випадках взаємоузгоджена відмова від договірного зобов'язання водночас засвідчує і його розірвання, а в інших вона має бути оформлена у вигляді правочину про розірвання договору. Такий висновок підтверджується також нотаріальним законодавством. Так, відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції 3 березня 2004 року № 20/5 певні договори вчиняються і посвідчуються на спеціальних бланках (наприклад, правочини, для яких чинним законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму (крім засновницьких договорів та установчих актів), правочини, для яких за законом не є обов'язковою нотаріальна форма, але які посвідчуються за бажанням сторін). За цією Інструкцією на таких бланках також викладаються договори про розірвання вищезгаданих правочинів, а також про внесення змін та доповнень до нотаріально посвідчених договорів (п. 5). Тобто це означає, що навіть взаємоузгоджена відмова від нотаріально посвідченого правочину-договору має бути викладена на спеціальному бланку у формі договору про його розірвання чи про внесення змін до первісного договору.

Значно складнішою у цивільному праві є ситуація у разі односторонньої відмови від договору. До речі, у ЦК УРСР містилася спеціальна ст. 162 про недопустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання та односторонньої зміни умов договору, за винятком випадків, передбачених законом. Такі випадки передбачалися в нормах, що регулювали окремі види зобов'язань, наприклад, статті 232, 260, 341 ЦК УРСР. Звертає на себе, однак той факт, що в главі 19 "Припинення зобов'язань" ЦК УРСР одностороння відмова від договірного зобов'язання не значилася серед підстав припинення зобов'язання.

Дещо по-іншому вирішена проблема односторонньої відмови від виконання договірного зобов'язання у новому ЦК. У ст. 214 ЦК не передбачається можливість односторонньої відмови від правочину-договору. У ЦК України є також норма, аналогічна вищезазначеній нормі ст. 162 ЦК УРСР, але, на відміну від останньої, в новому ЦК така норма розташована в главі 47 "Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні", що з точки зору вимог юридичної техніки є нелогічним. Так, відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Однак в цій статті, як і в ст. 162 ЦК УРСР, не визначені ні правова природа такої відмови, ні порядок її реалізації, ні її правові наслідки. Натомість ця проблема певною мірою вирішується у ч. 3 ст. 651 ЦК, згідно з якою у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Наведена норма дає підстави для певних критичних суджень. Так, по-перше, наведена норма побудована таким чином, що створює враження про абсолютне право особи на односторонню відмову від договору. У зв'язку з цим виникає логічний висновок про можливість судового оспорювання такої відмови. І воно цілком справедливе, адже друга сторона може довести безпідставність односторонньої відмови від договору та вимагати у такому разі реального його виконання.

По-друге, у ст. 651 ЦК не визначено, у якій формі має висловлюватися відмова. На наш погляд, лише письмове повідомлення засвідчує односторонню відмову від договору, а якщо договір був посвідчений нотаріально, він може вважатися розірваним лише у разі оформлення такого розірвання у нотаріальній формі, інакше буде діяти презумпція його чинності.

Конкретні випадки односторонньої відмови сторони від договірного зобов'язання передбачаються в статтях ЦК, що регулюють окремі види договірних зобов'язань. Таких випадків у ЦК України передбачено надзвичайно багато. Крім того, в ЦК передбачаються також випадки припинення договорів шляхом їх розірвання. Тобто законодавець використовує при врегулюванні окремих договорів два правових механізми, які забезпечують їх припинення. Інша справа, що аналізуючи ці механізми важко встановити закономірність у їх законодавчому закріпленні та застосуванні, а відтак важко пояснити, чому в одній ситуації стороні надається право на відмову, а в іншій аналогічній ситуації - право на розірвання договору. При цьому в ЦК міститься значно більше норм, які передбачають право сторони на відмову від договору, ніж на розірвання.

Вищезазначене повністю притаманне інституту купівлі-продажу. Так, в главі 54 "Купівля-продаж" лише в ст. 659 передбачається право сторони на розірвання договору купівлі-продажу, а в десяти статтях ЦК України (665, 666, 678, 684, 690, 692, 695, 696, 702, 708) - право на відмову від договору (виконання договору).

Звісно, у такій ситуації важливо виявити підстави для надання сторонам права на розірвання договору та на відмову від нього. Як випливає зі змісту ст. 659 ЦК у разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про права третіх осіб на товар покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. Отже, підставою надання покупцю права на розірвання договору тут слугує порушення своїх договірних інформаційних обов'язків, що фактично є санкцією за допущене правопорушення.

Інший підхід демонструє законодавець у ст. 66S ЦК, в якій за відмову продавця передати проданий товар покупцеві останній, в свою чергу, набуває право відмовитися від договору купівлі-продажу. У цьому випадку має місце порушення, як і в попередньому випадку, свого договірного обов'язку продавцем, за що законодавець також встановлює санкцію, але вже не у формі розірвання договору, а у формі надання покупцю права на відмову від договору. Віднайти ті чи інші вагомі аргументи для виявлення логіки такого різного підходу для вирішення однакової проблеми досить важко. І все-таки уявляється, що надання покупцю права на відмову від договору не забезпечує належний захист потерпілої сторони, у даному випадку покупця. Уявимо собі ситуацію, за якої покупець оплатив придбаний за договором купівлі-продажу товар, але продавець відмовився від його передачі покупцю. Так, за ст. 665 ЦК покупець має право відмовитися від договору в односторонньому порядку. Але ж покупцю важливо повернути сплачені суми за товар, які продавець відмовляється повернути добровільно. Таким чином, у будь-якому разі покупець змушений буде звертатися з позовом до суду про примусове стягнення з продавця сплаченої за товар суми та застосування мір можливої цивільно-правової відповідальності.

Крім ст. 665 ЦК право на відмову сторони договору купівлі-продажу (покупця чи продавця) передбачено також, якщо:

продавець не передав у встановлений строк покупцю приналежності товару або документи щодо цього товару (ст. 666);

продавець передав покупцеві товар неналежної якості (ст. 678);

продавець передав покупцеві некомплектний товар (ст. 684);

покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмовився від нього (ст. 690);

покупець відмовився прийняти та оплатити товар (ст. 692);

покупець не здійснив у встановлений договором строк чергового платежу за проданий з розстроченням платежу і переданий йому товар (ст. 695);

сторона, яка зобов'язана страхувати товар, не застрахувала його (ст. 696);

покупцеві не надано повної і достовірної інформації про товар у місці його продажу (ст. 700);

виявлено покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, не застережених продавцем недоліків або фальсифікації товару (ст. 708).

Водночас у цій же главі передбачено один випадок, в якому сторона має право на відмову від договору за відсутності порушення його умов іншою стороною. Як зазначається у ст. 702 ЦК, у разі укладення договору купівлі-продажу товару на підставі ознайомлення покупця із зразком товару (за описом, каталогом тощо) покупець до передавання товару має право відмовитися від договору за умови відшкодування продавцеві витрат, пов'язаних із вчиненням дій щодо виконання договору. За таких обставин зазначена відмова можлива без пояснення її причин і, окрім всього, вона не може розглядатися як санкція щодо продавця, яка формально хоч і може бути оспорена в суді, але у суду у цьому випадку немає матеріально-правових підстав примусити покупця до виконання договору.

Нарешті, унікальна правова ситуація закладена в ст. 707 ЦК, згідно з якою покупець має право на обмін непродовольчого товару належної якості (у тексті статті помилково записано - неналежної якості) протягом чотирнадцяти днів з моменту його передання на аналогічний товар інших розміру, форми, габариту, фасону, комплектації тощо, а якщо у продавця немає необхідного для обміну товару, покупець має право повернути придбаний товар продавцеві та одержати сплачену за нього грошову суму. Як бачимо, у наведеній нормі не розкривається правова природа повернення товару належної якості, яке здійснюється покупцем (фізичною особою - споживачем) без наведення підстав для такої дії у разі відсутності будь-якого порушення продавцем умов договору роздрібної купівлі-продажу. Однак незважаючи на цю невизначеність правової природи повернення товару за відсутності правопорушення зі сторони продавця, є усі підстави вважати, що воно спрямоване на припинення договірного зобов'язання у зв'язку з фактичним розірванням договору.

За таким самим методом можна аналізувати і інші окремі види договірних зобов'язань, у врегулюванні яких зустрічаються різні правові конструкції, що спрямовані на той чи інший варіант припинення відповідного зобов'язання.

Так, в одних випадках законодавець надає стороні право на розірвання договору у зв'язку з його порушенням іншою стороною (статті 726, 727, 740, 755, 768. 776, 783, 784, 825, 834, 852, 872, 907, 1075, 1308), в других - право на відмову як санкцію на допущене порушення зобов'язання другою стороною (статті 766, 782, 825, 834, 848, 849, 858, 997, 1009, 1026, 1141), в третіх - право на відмову від договору, не пов'язану з порушенням договору другою стороною (статті 739, 849, 939, 1044, 1126). При цьому, як правило, у ЦК не визначається порядок вираження односторонньої відмови від договірного правочину. Однак з цього правила є і виняток. Наприклад, договір безстрокової ренти відповідно до ст. 739 ЦК припиняється після спливу трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними. Таким чином, за умови повного розрахунку між сторонами договору ренти він має вважатися припиненим з перебігом тримісячного строку з моменту одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти. Звичайно така логічно не впорядкована система дій, що може призводити до припинення договірного зобов'язання, буде створювати труднощі у застосуванні зазначених норм ЦК. Однак нереально очікувати, що в ЦК найближчим часом будуть вноситися зміни щодо таких норм. Тому нині важливо розробити відповідне ефективне доктринальне розуміння досліджуваних положень ЦК. На підставі проведеного наукового аналізу можна зробити такі висновки.

Взаємоузгоджена відмова від договору є припинювальним правочином, який може призвести до припинення первісного договірного зобов'язання. Взаємоузгоджена відмова від нотаріально посвідченого договору має бути укладена як правочин про розірвання договору з нотаріальним посвідченням.

Одностороння відмова від договору допустима лише у випадках, передбачених договором або законом. ЦК України передбачає такі основні види односторонньої відмови від договору, а саме: 1) як санкцію за порушення умов договору другою стороною; 2) як право на вчинення односторонньої відмови без застосування мір цивільно-правової відповідальності; 3) як безпідставну відмову від договору за відсутності порушень умов договору другою стороною з покладенням на сторону, що відмовилася, негативних правових наслідків, передбачених договором або законом.

В усіх перерахованих випадках одностороння відмова від договору не спричиняє, як правило, його автоматичне припинення, оскільки інша сторона має право оспорити односторонню відмову від договору в суді, який може визнати її неправомірною (правомірною) і визнати на вимогу однієї із сторін договір розірваним із застосуванням відповідних правових наслідків до винної сторони. Якщо ж відмова безпідставна, суд може на вимогу позивача зобов'язати виконати договір, за винятком тих випадків, коли законом стороні надається безумовне привілеєве право на відмову від договору або визнати його розірваним.

В окремих випадках законодавець в імперативній формі визначає момент набрання чинності відмови від договору. Наприклад, у разі відмови наймодавця від договору найму, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд, договір вважається розірваним з моменту одержання наймачам повідомлення наймодавця про відмову від договору (ст. 782 ЦК). Фактично, тут законодавець встановив автоматичне розірвання договору, правомірність чого викликає певні сумніви.

При цьому в судовій практиці норма ст. 782 ЦК тлумачиться таким чином, що наймодавець зберігає право на відмову від договору найму навіть у тому разі, коли наймач вніс плату за користування майном, але після настання строку оплати за третій місяць1.

У ст. 651 ЦК визначено підстави для зміни або розірвання договору. Насамперед, в ч. 1 ст. 651 ЦК закріплюється загальне правило про можливість розірвання договору лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Фактично наведеною нормою проголошується принцип неприпустимості розірвання договору в односторонньому порядку, за певними винятками. В принципі будь-який договір може бути розірваний за взаємною згодою сторін, що є проявом свободи сторін щодо умов укладеного договору. При цьому законодавець не встановлює для взаємоузгодженого розірвання договору наведення тих чи інших причин, доказів тощо. Натомість ст. 654 ЦК встановлюється, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

ЦК визначає лише форму розірвання договору і не встановлює порядку вчинення розірвання. На відміну від ЦК, Господарський кодекс України (ст. 188) прямо передбачає, що господарський договір може бути розірвано за ініціативою сторони договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, для чого вона повинна надіслати пропозицію про це другій стороні за договором. Відповідно сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду, а у разі недосягнення сторонами згоди щодо зміни чи розірвання договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Такі основні правові засади порядку зміни чи розірвання господарського договору. Тут доречно зауважити, що наведені правила зміни та розірвання господарських договорів не є новелою для ГК України, адже вони запозичені зі ст. II Арбітражного процесуального кодексу України майже у незмінній редакції, оскільки в ній, зокрема, було зазначено, що "підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору повинні відповісти на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення арбітражного суду". Наведена стаття у зазначеній редакції діє і нині в ГП К України. Таким чином, цілком очевидно походження норми ГК з ГПК. Недотримання встановленого ст. 188 ГК порядку розірвання договору може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Так, управління комунальних ресурсів Донецької міської ради звернулося до господарського суду Донецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркетинг ЛТД" і просило суд розірвати договір оренди та зобов'язати відповідача звільнити займану площу. В обгрунтування позовних вимог позивач посилається на невиконання відповідачем умов договору оренди, а саме невикористання орендованого майна (літнього кінотеатру) за призначенням, невідновлення роботи літнього кінотеатру, а також непроведення капітального та поточного ремонтів.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 30 травня 2005 p., залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 18 липня 2005p., позов задоволено: розірвано договір оренди від 28 грудня 1994 p., підписаний між Фондом комунального майна Донецької міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Маркетинг ЛТД", згідно з яким в оренду було передано цілісний майновий комплекс літнього кінотеатру "Кальміус"; зобов'язано відповідача звільнити площу цілісного майнового комплексу літнього кінотеатру "Кальміус"; присуджено до стягнення з відповідача судові витрати.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд вказані судові акти скасувати як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме статей 188, 291 ГК України, ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статей 33, 43 ГПК України, та припинити провадження у справі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судами двох інстанцій норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, знайшла касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню, зокрема з таких підстав.

Суди двох інстанцій, вирішуючи переданий на їх розгляд спір по суті, не дослідили належним чином питання дотримання сторонами встановленого ст. 188 ГК України порядку щодо розірвання договору. Так, зміна або розірвання господарських договорів, як зазначено у ст. 188 Господарського кодексу України, в односторонньому порядку не допускається, а сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні. Сторона, яка одержала пропозицію про зміну або розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

Уразі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Отже, якщо особа, яка бажає змінити або розірвати договір, не зверталася з відповідною пропозицією до іншої сторони, то у цьому разі немає підстав стверджувати про існування спору між сторонами, тобто факту порушення або оспорення прав і охоронюваних законом інтересів особи, яка звернулася до суду з позовом.

Лише існування факту невиконання відповідачем своїх зобов'язань за договором щодо утримання орендованого майна в належному стані, проведення капітального та поточного ремонтів, що є грубим порушенням умов договору та норм чинного законодавства, у тому числі приписів Закону України "Про оренду державного та комунального майна", і тягне за собою право орендодавця (позивача) вимагати розірвання договору оренди, не звільняє позивача від обов'язку додержуватись порядку розірвання договорів, встановленого ст. 188 ГК України.

Тому доводи суду апеляційної інстанції про те, що закон не встановлює обов'язок орендодавця попередньо направляти орендарю пропозицію припинити договірні стосунки, є помилковими і такими, що не ґрунтуються на законі, а саме на ст. 188 ГПК України. Висновок же суду першої інстанції про те, що позивач виконав вимоги названої статті, надіславши відповідачу листа з пропозицію щодо розірвання договору оренди, є помилковим, оскільки цей лист, як зазначено безпосередньо судом першої інстанції і підтверджується матеріалами справи (а. с. 64), надісланий позивачем вже під час розгляду даної справи, а тому не може бути належним і допустимим доказом виконання вимог ст. 188 ГПК України.

Судами не встановлено, чи звертався з відповідною пропозицією позивач до відповідача до звернення з даним позовом. Між тим, дослідження цього питання має істотне значення для вирішення спору у даній справі, оскільки у випадку, якщо позивач не звертався з відповідною пропозицією, враховуючи положення ст. 188 ГПК України, він не має підстав стверджувати про існування спору між сторонами на момент звернення з позовом до суду. Неповне з'ясування обставин справи, що підлягали встановленню, є порушенням статей 4і, 38 ГПК України.

Враховуючи наведені та інші обставини, колегія суддів рішення Господарського суду Донецької області від 30 травня 2005р. та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 18липня 2005р. у справі №12/73пд скасувала, а справу направила до Господарського суду Донецької області на новий розгляд'.

Порядок зміни та розірвання договору як і порядок його укладення має визначатися нормами матеріального законодавства. При цьому було б доцільно передбачити вищезазначений порядок зміни та розірвання у ЦК України, оскільки система договорів не вичерпується господарськими договорами. Введення подібної норми внесло б однозначність у відносини сторін, які бажають розірвати договір. При цьому з точки зору цивілістичної доктрини пропозицію однієї сторони іншій розірвати укладений договір можна розглядати певною мірою як своєрідну оферту з відповідними правовими наслідками, передбаченими ЦК.

Для ефективного регулювання відносин, пов'язаних з розірванням договору та можливими спорами у зв'язку з цим, між сторонами важливого значення набуває виявлення змісту та правової природи цього юридичного факту. На жаль, юридична наука поки що не сформулювала усталеної концепції щодо поняття та правової природи розірвання договору. Автори, як правило, обмежуються аналізом конкретних підстав розірвання договору та його правових наслідків'. Однак заради справедливості необхідно відзначити активізацію спроб у дослідженні цієї проблеми. В одному з таких досліджень було зазначено, що: 1) складовою частиною розірвання договору є спеціальна направленість волі на припинення договору та його зобов'язань, яка знаходить своє відображення в тому, що договір розривається за угодою сторін, за ініціативою однієї сторони або на вимогу третіх осіб у передбачених законом випадках; 2) при розірванні договору договірні зобов'язання припиняються на майбутнє, що дозволяє відрізняти розірвання договору від визнання його недійним або неукладеним; 3) розірвання договору - це дія, спрямована на припинення частково або повністю невиконаного договору2.

Загалом у наведених судженнях є кілька раціональних суджень. З автором можна погодитись у тому, що розірвання - це вольові дії, і вони можливі щодо виконаних частково або не виконаних договірних зобов'язань, що розірвання здійснюється за угодою сторін.

Водночас висловлені судження мають певні вразливі місця. Так, автор стверджує, що розірвання можливе на вимогу третіх осіб, тобто на вимогу осіб, які не є сторонами договору, але не називає випадки, коли це можливо. Між тим, загальні положення ЦК України не визначають коло таких осіб. Навпаки в них однозначно передбачається, що розірвання договору здійснюється за взаємною згодою сторін, а якщо такої згоди немає, то це може бути вирішено у судовому порядку (статті 651, 652 ЦК). Тому для таких тверджень необхідні цілком конкретні аргументи. Якщо автор мав на увазі опікунів та піклувальників, то у них є інший правовий механізм захисту порушених прав їх підопічних, зокрема визнання правочинів недійсними (наприклад статті 221, 222, 223, 224, 225, 226 ЦК).

У новому ЦК все-таки можна віднайти рідкісні випадки надання законодавцем третім особам права на розірвання договору, у якому вони не є стороною. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 727 ЦК якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці останнього мають право вимагати розірвання договору дарування.

Відповідно до ст. 755 ЦК договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої був укладений договір, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вимог.

Не торкаючись питання про правомірність надання третім особам права вимагати розірвання договорів, в яких вони не є стороною, все таки логічним буде висновок про юридичну неузгодженість загальних положень зобов'язального права, які не визнають за третіми особами права вимагати розірвання договору, з спеціальними нормами, що регулюють окремі вили договорів і передбачають за третіми особами таке право. Безумовно, така неузгодженість має бути усунута шляхом внесення відповідних коректив до ЦК України.

Не можна повною мірою погодитись також з твердженням про те, що при розірванні договору договірні зобов'язання припиняються лише на майбутнє. У переважній більшості випадків це не так. Сторони можуть частково виконати умови договору (передати майно, сплатити частину платежів на виконання договору, виконати частину підрядних робіт тощо). Відповідно, сторони не позбавлені права вирішити питання правової долі вже виконаних обов'язків, наприклад при розірванні договору будівельного підряду вони можуть залишити у власності замовника вже збудовану частину майнового комплексу, а підряднику надати відповідний розмір винагороди за фактично виконаний обсяг роботи.

Очевидно це питання необхідно вирішувати з врахуванням загальних положень про правочини та договір, а також цивілістичної науки. Так, згідно зі ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Двосторонні та багатосторонні правочини є договорами. Якщо ж розірвання договору здійснюється за взаємною згодою сторін, то абсолютно безспірно, що такі дії сторін є двостороннім правочином, який спрямовується, як правило, на припинення цивільних прав та обов'язків. Більше того, такий двосторонній (багатосторонній правочин) є договором, що відповідає вимогам ст. 202 ЦК. Інша справа, якою є правова природа цього нестандартного договору.

Як записано в ст. 626 ЦК (ч. 1) ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Отже, двосторонній правочин щодо розірвання договору спрямований лише на припинення цивільних прав та обов'язків, має вважатися договором, оскільки в ст. 626 ЦК прямо допускається існування договору, спрямованого не лише не виникнення чи зміну цивільних прав та обов'язків, а і на їх припинення.

Такий договір у літературі інколи називається "ліквідаційним", або "скасувальним", що не викликає принципових заперечень, адже це дозволяє краще відмежовувати його від первісного договору, який сторони прагнуть припинити. Разом з тим, з огляду на те, що договір щодо розірвання первісного договору спрямований на припинення останнього, було б логічніше назвати його припинювальним договором.

Договір про розірвання іншого договору не є самостійним, а носить допоміжний характер, маючи специфічні істотні умови. Звісно, що безпредметних договорів не існує. Так, відповідно до ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Зрозуміло, що положення наведеної статті щодо переліку істотних умов не можуть бути застосовані до визначення істотних умов правочину (договору) про розірвання сторонами основного договору, оскільки вони не можуть мати абсолютно самостійного характеру і бути відірваними від змісту основного договору. Проте, на відміну від первісного договору, в якому зміст спрямований переважно на виникнення у сторін певних прав та обов'язків, у припинювальному правочині зміст спрямований насамперед на припинення прав та обов'язків, що стосуються сформованих у первісному договорі істотних умов. Отже, можна дійти висновку, що істотними умовами д