Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 3. Предмет договору. Ціна у договорі. Форма договору

Істотними умовами договору купівлі-продажу, за загальним правилом, є умови про предмет та ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження усіх можливих інших умов (строк, місце, спосіб виконання тощо).

Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Так, у разі продажу товарів у кредит з наступним погашенням платежів встановлення у договорі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови.

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу. У ст. 224 ЦК УРСР зазначалося, що за цим договором передається майно. У новому ЦК України застосовується термін "товар". Тому надалі ми будемо вживати термін "товар" у розумінні, тотожному термінам "майно", "річ".

Проте, як відомо, термін "майно" у законодавстві та цивільно-правовій науці має різні значення. В одних випадках під майном розуміють індивідуально-визначені або визначені родовими ознаками речі, а також певні зобов'язальні права, в інших - сукупність прав та обов'язків.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а також певні зобов'язальні права, пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на отримання майнових вигод (зафіксованих, зокрема, у цінних паперах).

Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Якщо цінні папери на пред'явника обертаються вільно, то іменні цінні папери, якщо інше не передбачено зазначеним законом або в них самих спеціально не передбачено заборону обігу, передаються із спеціальним передавальним написом, що засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи.

Не кожний цінний папір може бути предметом купівлі-продажу чи іншої угоди. Так, ощадні іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Чинне законодавство детально регламентує порядок відчуження та придбання акцій. При цьому важливе значення для такої регламентації має вид акції.

Досить обмеженим був обіг акцій закритих акціонерних товариств. Відповідно до ст. 25 Закону України "Про господарські товариства" акції закритого акціонерного товариства (вони можуть бути лише іменними) розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом передплати, купуватися та продаватися на біржі. З прийняттям Закону України "Про акціонерні товариства" від 17 вересня 2008 р. ситуація докорінно змінилася у зв'язку з ліквідацією закритих акціонерних товариств та введенням приватних та публічних товариств та іншими новелами. Так, ст. 7 Закону детально регулює порядок відчуження акцій акціонерного товариства, дозволяючи, зокрема, встановлювати Статутом приватного АТ переважне право його акціонерів та самого Товариства на придбання акцій цього Товариства, що пропонуються їх власникам до продажу третій особі.

Нині спостерігається тенденція до включення в коло предметів договору купівлі-продажу об'єктів цивільних прав інших цивільно-правових інститутів.

Так, Положенням про патент на право оренди будинків (споруд, приміщень), затвердженим наказом Фонду державного майна України від 31 січня 1995 р. було передбачено правило, що володілець патенту на право оренди має право його продати, подарувати, передати у спадок, заставити, укладати інші угоди, не заборонені законодавством1. Досить широко визначено предмет договору купівлі-продажу в ЦК України, у ст. 656 якого, зокрема, записано, що предметом купівлі-продажу може бути також право вимоги, якщо воно не має особистого характеру і до його продажу застосовуються правила про відступлення від вимоги. Вважаємо, що такий підхід до визначення предмета договору купівлі-продажу є юридично некоректним, адже, якщо суворо додержуватися правової логіки, то необхідно визнати, що предметом договору купівлі-продажу можуть бути лише ті об'єкти, які відповідно до законодавства про власність є об'єктами права власності, чого про оренду не скажеш. А втім і самі складачі нового ЦК, як вже зазначалося вище, змушені були записати, що продаж права вимоги має здійснюватися за правилами про відступлення права вимоги, тобто за правилами іншого правового інституту.

Наведені положення частин 2 і 3 ст. 656 ЦК сформульовані певною мірою неоднозначно і не дають відповіді на запитання про те, які конкретно майнові права можуть бути предметом купівлі-продажу, а які ним не можуть бути. Дати відповідь на це запитання зробив спробу відомий російський цивіліст В. В. Вітрянський, який зазначив, що товаром за договором купівлі-продажу визнаються будь-які речі (рухомі, нерухомі, індивідуально визначені або визначені родовими ознаками, цінні папери) і не визнаються таким товаром майнові права, щодо яких загальні положення про купівлю-продаж застосовуються до продажу майнових прав, якщо інше не випливає із змісту чи характеру цих прав2. Запропонований автором критерій заслуговує на певну підтримку. Однак і такий підхід до вирішення цього питання не зможе унеможливити існування конкуренції у застосуванні норм різних правових інститутів.

Особливе місце в системі об'єктів цивільних прав посідають цінні папери, які мають подвійну правову природу. З одного боку, цінний папір як документ є річчю і відповідно об'єктом права власності, з іншого, він містить певні майнові права, які переходять одночасно з передачею цінного паперу. В ч. 2 ст. 194 ЦК прямо записано, що до особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються. Тому загальновизнаною є спроможність цінного паперу бути, зокрема, предметом договору купівлі-продажу. Законодавством встановлюється відповідний правовий режим обігу цінних паперів, у т. ч. акцій.

Предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу.

За новим Земельним кодексом України 2001 р. (як і за Земельним кодексом 1991 р) предметом договору купівлі-продажу з дотриманням спеціальних вимог закону можуть бути також земельні ділянки. Водночас п. 15 Перехідних положень до Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України-власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 р. продавати або іншим чином відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Мораторій на відчуження таких земель неодноразово пролонгувався і поки що діє і нині.

Кожна держава має право визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1991 р. (з наступними змінами та доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладений відповідно у додатках № 1 і № 21.

У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних цінностей. У період існування СРСР валютні цінності, зокрема іноземна валюта, певні платіжні документи і фондові цінності, певні дорогоцінні метали та природні дорогоцінні камені, могли бути предметом угод лише в деяких випадках. У 1976 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про операції з валютними цінностями на території СРСР", суть якого зводилася до фактичної заборони угод з валютними цінностями та суворої відповідальності за порушення цих правил.

Сьогодні ці заборони частково знято, і валютні цінності можуть бути предметом купівлі-продажу або інших правочинів за умов додержання їх учасниками спеціальних вимог законодавства України.

Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначений Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. та деякими іншими законодавчими актами.

Особливе місце серед багатьох видів валютних цінностей посідає іноземна грошова валюта, яка в одних випадках може бути платіжним засобом, в інших - предметом купівлі-продажу. Останнє має місце у випадках продажу (обміну) іноземної грошової валюти за грошову валюту України і навпаки на Українській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів. На наш погляд, такі правочини водночас мають ознаки і договору купівлі-продажу, і договору міни.

Законодавство встановлює певні вимоги, яким має відповідати предмет договору купівлі-продажу. Серед них одними із найважливіших є вимоги про якість товару.

Відповідно до ст. 673 ЦК України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу, а у разі відсутності в договорі умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. У разі продажу товару за зразком та (або) за описом продавець повинен передати покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису. Якщо ж законом встановлено вимоги щодо якості товару, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам або вимогам про підвищену якість товару, якщо це було обумовлено договором.

Підтвердження відповідності товару вимогам законодавства здійснюється способом та в порядку, встановленими законом та іншими нормативно-правовими актами (ст. 674 ЦК).

Якість товару, що передається за договором купівлі-продажу, забезпечується, зокрема, шляхом встановлення її договором або законом.

У ЦК України досить докладно врегульовані також відносини щодо кількості, гарантій якості товару, асортименту, комплектності, тари та (або) упаковки продаваного товару (статті 671-690).

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна - певна грошова сума, сплачувана покупцем за одержану від продавця річ. Ціна має бути обов'язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної згоди. За командно-адміністративної системи в СРСР сформувалася політика ціноутворення, яка зводила до мінімуму можливості сторін самостійно визначати в договорі ціну, оскільки на переважну більшість видів продукції і товарів ціни встановлювали державні органи у централізованому порядку. Зокрема передбачалося, що продаж товарів державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями повинен здійснюватися за встановленими державними цінами, крім випадків, передбачених законодавством. За погодженням сторін могли встановлювати ціни у випадках продажу колгоспниками лишків сільгосппродукції, що її не купує держава, а також продажу громадянами свого майна, якщо інше не передбачено законодавством.

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом "Про економічну самостійність України" 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України "Про ціни і ціноутворення", який фактично започаткував основи самостійної української цінової політики. За цим законом у народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнтовані на рівень світового ринку. Однак втілення цих правильних у принципі положень відбувалося із значними труднощами навіть після проголошення Україною незалежності. Невпинно розвивалися інфляційні процеси в народному господарстві, неконтрольовано зростали ціни, падала платоспроможність населення. З метою подолання цих та інших кризових явиш приймалася низка нормативно-правових актів, спрямованих на впорядкування цін і тарифів.

Політика ціноутворення періоду незалежної України була спрямована на поступовий перехід від тотального державного регулювання цін до максимально вільного ціноутворення. У цей період запроваджувалися граничні (фіксовані) ціни, обмеження рівня рентабельності, розміру торговельних і постачальницько-збутових надбавок та обов'язкове декларування цін. Однак перелічені та інші заходи щодо становлення системи ціноутворення не були послідовними і стабільними, зберігали практику державних дотацій на широкий перелік товарів і послуг, а відтак - не сприяли подоланню кризових явищ у країні.

В умовах прискорення ринкових економічних реформ, приватизації державної власності триває процес удосконалення механізму ціноутворення, який має бути адекватний змісту здійснюваних реформ. Однак з певністю можна передбачити, що домінуючими будуть методи вільного ціноутворення.

Звичайно, у Цивільному кодексі неможливо врегулювати усі відносини в сфері ціноутворення, оскільки вони у своїй більшості не є цивільно-правовими. Тому в новому ЦК України сформульовані загальні принципові правила визначення ціни в договорі, купівлі-продажу, адекватні суспільству з ринковою економікою.

Так, згідно зі ст. 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до ст. 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу. В свою чергу, ст. 632 ЦК передбачає, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, а у випадках, визначених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

Отже, за чинним законодавством сторони у договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, мають право вільно визначати ціну предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну фізичні особи, які укладають разові договори купівлі-продажу, зокрема на речових ринках.

Особливий порядок визначення цін у певних випадках передбачений для зовнішньоекономічних угод. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності при здійсненні експортно-імпортних операцій (утому числі купівлі-продажу) повинні враховувати так звані індикативні ціни, які встановлюються з метою збільшити надходження валютних коштів, зменшити валютні витрати на закупівлю товарів за імпортом, запобігти демпінгу.

Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на товари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі їх фіксують у прейскурантах, цінниках тощо. Придбання товарів (продукції) за державні кошти, у тому числі на підставі державного замовлення, здійснюється за цінами, що визначаються відповідно до вимог спеціального законодавства, зокрема законами України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державну кошти", "Про державне оборонне замовлення", "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб".

Визначення вартості відчужуваного державного та комунального майна здійснюється з урахуванням вимог Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні".

Грошова оцінка земельних ділянок здійснюється на підставі ст. 128 Земельного кодексу України, Закону України "Про оцінку земель" та інших актів законодавства.

Національний банк України визначає закупівельні ціни також на дорогоцінні метали.

Звичайно у договорі купівлі-продажу, крім предмета та ціни, сторони можуть встановлювати й інші умови, зокрема порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору.

Договір купівлі-продажу, як і будь-який інший правочин, має укладатися у певній формі. У ЦК України немає статті, яка б безпосередньо визначала форму для усіх різновидів договору купівлі-продажу. Однак ЦК та інші законодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо спеціальними правовими нормами не встановлена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то слід керуватися загальними правилами цивільного законодавства про форму правочинів. Тобто договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклюдентних дій.

Новий ЦК України містить лаконічну норму про форму договору купівлі-продажу. Так, відповідно до його ст. 657 договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Тому для вирішення питання про форму договорів купівлі-продажу необхідно звертатися також до аналізу спеціальних законодавчих та нормативно-правових актів. При цьому необхідно враховувати, що ЗУ від 11 лютого 2010 р. скасовано державну реєстрацію правочинів щодо нерухомості і внесено, зокрема, відповідні зміни до ст. 657 ЦК.

Відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 р. одержання громадянами державного житла в порядку приватизації, безоплатно чи з оплатою, оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення (п. 5 ст. 8). З юридичної точки зору приватизація державного житлового фонду на користь громадян являє собою договір про відчуження квартир (будинків), кімнат та господарських споруд і приміщень, що прилягають до них, у власність громадян. Такий договір навіть у разі безоплатної передачі житла у визначених законом межах має ознаки договору купівлі-продажу, оскільки особливим засобом платежу тут є приватизаційний папір (житловий чек), який має свою відповідну вартість (статті 3 і 4). І врешті, не може бути будь-яких сумнівів щодо належності таких угод (правочинів) до договорів купівлі-продажу у разі приватизації громадянами надлишків загальної площі квартир (будинків) за кошти. Це підтверджується також п. 8 ст. 8 вищезгаданого Закону, в якому записано, що "вартість послуг органів приватизації по оформленню документів на право власності на квартири (будинки) оплачується покупцями за державними розцінками".

Визнання передачі громадянам у власність державного житла в порядку приватизації договором купівлі-продажу чи іншою угодою означає, що на приватизаційну угоду мають поширюватися правила цивільного права про визнання правочинів недійсними, про розірвання договорів тощо, що не завжди враховують державні та судові органи.

Так, за протестом прокурора Ватутінського району м. Києва розпорядженням державної адміністрації Ватутінського району було скасовано приватизацію квартири громадянина К. та визнано недійсним свідоцтво про право власності на неї у зв'язку з тим, що її приватизація була здійснена начебто невідомою особою без згоди громадянина К, який проживав у цій квартирі як наймач. Ватутінський районний суд своїм рішенням від 15 жовтня 1997р. зазначені дії державної адміністрації визнав правомірними. З таким рішенням суду не можна погодитися, адже державна адміністрація фактично привласнила собі функції судового органу.

За законами України "Про приватизацію державного майна" і "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" договори купівлі-продажу державного майна підлягають нотаріальному посвідченню з наступною реєстрацією відповідною місцевою радою.

Форма договору купівлі-продажу земельних ділянок також визначається Земельним кодексом України. Так, відповідно до ст. 132 ЗК України угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються. В цій же статті передбачені умови, які обов'язково мають містити такі угоди, а також підстави державної реєстрації земельної ділянки.

Слід враховувати, що окремими актами законодавства або продавцем можуть бути передбачені особливі умови та порядок оформлення деяких різновидів договору купівлі-продажу (на біржах, аукціонах, ярмарках, виставках, у зовнішньоекономічній діяльності тощо) або для деяких видів майна (автомобілів, акцій, валюти тощо).

Так, оформлення зовнішньоекономічних договорів купівлі-продажу здійснюються відповідно до Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженого наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 21 вересня 2001 р. Такі договори мають укладатися з урахуванням міжнародних актів, зокрема Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Принципів міжнародних комерційних договорів, розроблених Міжнародним інститутом з уніфікації приватного права (УНІДРУА) і опублікованих у 1994 р.

Недодержання форм договору купівлі-продажу та інших вимог до його оформлення тягне за собою наслідки, визначені загальними правилами цивільного права, якщо інше не передбачено спеціальним законом.