Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 3. Елементи договору доручення

Фідуціарність договору доручення не впливає на його суб'єктний склад, оскільки ознака фідуціарності швидше за все базується на взаємній довірі, передбачуваній чесності, а не тільки на особистому знайомстві.

У договорі доручення беруть участь дві сторони: довіритель і повірений. Ними можуть бути юридичні особи і дієздатні громадяни. Якщо договір доручення укладається з комерційною метою, то повіреними виступають тільки громадяни-підприємці й комерційні юридичні особи. Повірений, виступаючи від імені довірителя, не стає стороною угоди, яку вчиняє. Права й обов'язки, які виникають упродовж виконання доручення, набуваються безпосередньо довірителем. Таким чином, сторона у вчиненому правочині й довіритель, з правового погляду, одна і та сама особа. У цьому полягає сутність прямого представництва. З такого погляду в певному сенсі стирається різниця між дієздатним і недієздатним повіреним. Але дієздатним повинен бути і довіритель, який не вправі діяти ані від власного імені, ані від чужого. Такий висновок, у першу чергу, випливає з аналізу правової природи повноваження, яке лежить в основі будь-якого посередницького договору, в тому числі й доручення. Більше того, особливою підставою припинення договору доручення є визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його дієздатності (п. 2 ст. 1008 ЦК України). При такій ситуації інтереси недієздатного довірителя будуть "обслуговуватися" інститутом законного представництва. Доручаючи повіреному вчинити певну угоду, довіритель обмежує своє право вчинити ту саму угоду з третіми особами. Коли довіритель доручає повіреному продати будинок, то до скасування доручення він не може сам своїми діями продати будинок. Проте, якби довіритель це зробив, то угода, яку він уклав із третьою особою, звичайно залишається в силі, бо треті особи не можуть відповідати за неправомірні дії довірителя щодо повіреного. Але повірений може вимагати від довірителя відшкодування витрат із виконання доручення і сплати обумовленої винагороди.

Повірений є виразником не тільки волі довірителя, а й своєї власної волі. За відсутності волевиявлення з боку повіреного юридичний ефект у вигляді правочину не настане. Але ж, як і для всіх посередницьких договорів, воля повіреного повинна бути похідною від волі довірителя і має базуватися на його повноваженнях.

Договір доручення вважається консенсуальним - укладеним з моменту досягнення сторонами згоди. Договір доручення може бути укладеним як у письмовій, так і в усній формі. Загальні правила про форму договору поширюються повною мірою і на договір доручення. Це означає, що умови щодо форми, в першу чергу, залежать від суб'єктного складу та суми договору. Наслідком недотримання письмової форми не є його недійсність. Договір доручення опосередковує собою внутрішні відносини між довірителем і повіреним і сам по собі ніякого відношення до третіх осіб не має. Основою для них є повноваження, якими наділив довіритель повіреного. Ці повноваження виражаються в особливому документі - довіреності. У той самий час довіреність, яка видається повіреній особі, не слід розглядати як письмову форму договору доручення. Наявність довіреності за відсутності письмової форми договору доручення (у випадках, коли представництво не базується на нормі права) свідчить про його усну форму. Водночас довіреність є допустимим доказом факту укладення договору доручення.

Строк дії договору доручення залежить від характеру наданого повіреному доручення. Строк може бути зазначений в договорі та обмежений певним періодом в часі або визначений певною датою чи дією. Якщо на підставі договору доручення видається довіреність, то строк її дії не може перевищувати строк дії договору. Новелою нового Цивільного кодексу є положення про можливість безстроковості договору.

У законодавчому визначенні договору міститься вказівка на вчинення повіреним дій за рахунок іншої сторони. Але така конструкція не є свідченням безумовної оплатності всіх договорів доручення. Договір доручення може бути як оплатним, так і безоплатним. Більше того, для договору доручення існує презумпція оплатності: для того щоб він був безоплатним, необхідно, щоб така умова обов'язково була передбачена в договорі або інших нормативних актах (ст. 1002 ЦК). Отже, відсутність у договорі умови про оплату не робить його безоплатним, якщо не прямо не передбачено в умові договору. Повірений має право вимагати оплати за "звичайними" цінами. Такий підхід є новелою нового законодавства порівняно з Цивільним кодексом 1963 р. Право сторін укладати безоплатний договір доручення є своєрідною ознакою цієї договірної моделі, на відміну від інших посередницьких. А що означає вищезазначене "вчиняти дії за рахунок іншої сторони"? З цього випливає, що, незалежно від оплатності чи безоплатності договору доручення, повірений має право на відшкодування витрат, які були ним зроблені у зв'язку з виконанням доручення.