Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 4. Сторони договору про надання фінансових послуг

Виконання будь-якого цивільно-правового зобов'язання виявляється неможливим без участі його учасників, які є дійовими інструментами процесу здійснення зобов'язання. Наука цивільного права називає таких учасників суб'єктами цивільних правовідносин, які мають певні права і несуть певні обов'язки.

Суб'єктами зобов'язання з надання фінансових послуг можуть бути особи (юридичні і фізичні), які з приводу здійснення послуги вступають у договірні взаємовідносини1. Як зазначалося раніше, для участі в таких правовідносинах необхідна наявність не менше двох учасників:

1) особи, яка надає фінансову послугу, - послугонадавача або виконавця послуги;

2) особи, якій надається фінансова послуга, - послугоотримувача або споживача послуги.

Розглядаючи учасників договору про надання фінансових послуг через норми Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", зауважимо, що послугонадавачем може бути лише суб'єкт господарювання (юридична особа та фізична особа-суб'єкт підприємницької діяльності), який має право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг. На підставі п.1 ст. 5 зазначеного Закону фінансові послуги повинні надаватися фінансовими установами, якими є суб'єкти господарювання, зареєстровані у відповідному державному реєстрі фінансових установ, до яких належать страхові організації, банківські установи, фондові біржі, довірчі товариства та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг (див. підпункт 1 п. 1 ст. 1 зазначеного Закону). На сьогоднішній день питання державної реєстрації суб'єктів господарювання як фінансових установ регулюються розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (надалі - ДКРРФП) "Про затвердження Положення про Державний реєстр фінансових установ" від 28 серпня 2003 р. № 41; розпорядженням ДКРР ФП "Про затвердження Положення про внесення інформації щодо фінансових компаній до Державного реєстру фінансових установ та встановлення вимог до облікової та реєструючої системи фінансових компаній" від 5 грудня 2003 р. № 152; рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку "Про затвердження Порядку формування та ведення державного реєстру фінансових установ, які надають фінансові послуги на ринку цінних паперів від 14 липня 2004 р. № 296 та ін.

Діяльність зазначених послугонадавачів ґрунтується на їхніх установчих документах та певних законодавчих актах, зокрема нормах ЦК України, законів України "Про банки і банківську діяльність", "Про страхування", "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" тощо.

Варто також зазначити, що фінансові послуги можуть надаватись і нефінансовими установами, порядок надання яких визначається окремими нормативно-правовими актами (п. 4 ст. 5 вищезазначеного закону та Положення про надання послуг з фінансового лізингу юридичними особами-суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання ринку фінансових послуг України від 22 січня 2004 р. № 21).

До початку надання певної фінансової послуги суб'єкт господарювання повинен отримати ліцензію на право здійснення тієї діяльності з надання фінансових послуг, яка потребує ліцензування відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (п. 2 ст. 7 та ст. 34). Керуючись ст. 34 вказаного Закону, зауважимо, що не всі фінансові послуги потребують наявності ліцензії на право їх надання, а лише такі: 1) страхова діяльність; 2) діяльність надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення; 3) надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів; 4) діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Отже, наявність у послугонадавачів фінансових послуг загальної цивільної правосуб'єктності ще не надає цим суб'єктам права здійснювати діяльність з надання фінансових послуг. І лише після набуття ними спеціальної цивільної правосуб'єктності - отримання статусу фінансової установи (крім окремих випадків, передбачених законом) та ліцензування певних видів діяльності у визначених законом випадках - у них виникають всі законні підстави для надання тих фінансових послуг, що дозволені їх установчими документами, законом та наявною ліцензією (якщо вона вимагається законом).

Враховуючи вищенаведене, участь саме послугонадавача в процесі здійснення фінансової послуги вказує на існування такої ознаки цього різновиду послуги, як наявність професійного складу суб'єктів, що надають послуги. Професійність у даному випадку означає конкретне направлення діяльності відповідного суб'єкта згідно з вимогами закону, його установчих документів та у випадках, передбачених законом, отриманої ним ліцензії.

Склад другої категорії суб'єктів зобов'язань з надання фінансових послуг (споживач послуг) законодавство не обмежує. Наведене свідчить про те, що фінансові послуги можуть надаватись як юридичним, так і фізичним особам. В зв'язку з цим, зобов'язання з надання фінансових послуг можна поділити на такі види: 1) зобов'язання з надання фінансових послуг споживачам-фізичним особам і 2) зобов'язання з надання фінансових послуг підприємцям.

У ЦК України відсутня загальна норма, яка б визначала поняття "споживач". Крім того, зміст його окремих норм не дає підстав вважати, що споживачем може бути лише юридична або лише фізична особа.

Активний розвиток ринкових відносин та міжнародний досвід істотно вплинули на правове становище споживачів-фізичних осіб. Так, факт прийняття 1 грудня 2005 р. нової редакції Закону України "Про захист прав споживачів"1 кардинально відобразився на взаємовідносинах послугонадавачів із даною категорією споживачів. Аналіз норм даного закону свідчить про встановлення такого рівня вимог до послугонадавачів, який спрямований на посилення захисту прав споживачів та підвищення відповідальності надавачів послуг за порушення прав споживачів. Зокрема нормами цього законодавчого акта зобов'язано послугонадавача: а) надавати споживачу визначену законом інформацію про послугу у встановленій формі; б) не застосовувати в тексті договору із споживачем або у взаємовідносинах із ним "нечесних" і "несправедливих" умов; в) у випадку відкликання споживачем згоди на укладення договору повернути йому кошти, що були отримані послугонадавачем у момент укладення договору, тощо.

Як свідчить практика, неоднозначність тлумачення вимог даного Закону різними послугонадавачами привела до виявлення фактів укладення із споживачами- фізичними особами договорів, зміст яких не відповідає вимогам закону. Наприклад, договори про надання споживчих кредитів, складені певними банківськими установами, не містять всіх істотних умов договору, передбачених ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", що є підставою для визнання їх недійсними.

Важливою умовою виникнення правовідносин з надання фінансових послуг є наявність цивільної правосуб'єктності не лише у послугонадавача, про що зазначалося раніше, а й у споживача, незалежно від того, належить він до юридичної або фізичної особи. Слід зауважити, що вказані вимоги застосовуються Й до інших цивільно-правових зобов'язань.

Право на укладення будь-якого договору визначається обсягом цивільної дієздатності особи, який повинен відповідати вимогам закону (зокрема главам 4 та 7 ЦК України) та установчим документам юридичної особи, якщо споживачем виступає юридична особа.

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи залежить від віку (статті 31, 32 ЦК України), наявності/відсутності психічного розладу або певних зловживань, що унеможливлює адекватність її поведінки (ст. 36 ЦК України), наявності/відсутності хронічного стійкого психічного розладу (ст. 39 ЦК України). Учасником договірного зобов'язання з надання фінансових послуг повинна бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю, в противному випадку для виникнення таких цивільно-правових відносин закон вимагає отримання необхідних у певних випадках документів, оформлених належним чином, зокрема дозволу батьків (або прирівняних до них осіб) малолітньої або неповнолітньої особи, згоди органу опіки і піклування на вчинення такого правочину або рішення суду відповідно до статей 32, 71, 203 ЦК України, ст. 177 Сімейного кодексу України, ст. 17 Закону України "Про охорону дитинства", ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", інших законодавчих актів. Варто звернути увагу на особливості розпорядження неповнолітньою особою (від 14 до 18 років) грошовими актами на банківському вкладі, відкритому на її ім'я. Так, аналізуючи вимоги п. 4 ч. 1 ст. 32 ЦК України та ч. 3цієї самої статті вказаного кодифікованого акта слід зазначити, що така особа має право самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися цим вкладом (грошовими коштами на ньому) у разі, якщо вона сама відкривала такий вклад і вносила кошти на своє ім'я. А у випадку, коли такий вклад був відкритий на її ім'я іншими особами (батьками, братами, сестрами чи іншими особами), то ця неповнолітня особа має право розпорядження таким вкладом (зокрема отримання відсотків, отримання частини або в повному розмірі вкладу шляхом його закриття, переоформлення вкладу на новий строк його зберігання) лише на підставі згоди органу опіки та піклування і батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

При встановленні обсягу цивільної дієздатності у споживача-юридичної особи слід звертати увагу не лише на наявність у її посадової особи повної цивільної дієздатності, встановленої для фізичної особи відповідно до гл. 4 ЦК України, але й на обсяг її повноважень, що грунтуються на положеннях установчих документів юридичної особи, від імені якої діє така посадова особа.

Враховуючи, що цивільна правоздатність і дієздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації (статті 80, 91 та 92 ЦК України), насамперед для підтвердження обсягу цивільної дієздатності такої особи слід отримати документ про її державну реєстрацію. Визначення обсягу повноважень відповідної посадової особи здійснюється на підставі установчих документів юридичної особи та прийнятих на виконання цих документів рішень уповноважених на те органів управління юридичної особи (наприклад, зборів учасників товариства, спостережної ради, правління), наказів про прийняття на роботу або призначення на посаду, трудових контрактів у випадках, передбачених законом.

Аналізуючи наведене, варто зазначити, що неякісний підхід послугонадавача до визначення обсягу цивільної правосуб'єктності кожного споживача може стати підставою для визнання відповідного правочину недійсним відповідно до статей 215, 221-227 ЦК України.

Таким чином, послугонадавачі та споживачі послуг для здійснення відповідної фінансової послуги мають налагоджувати між собою взаємовідносини у вигляді договору та (або) оформляти їх в іншій правовій формі, передбаченій законодавством для певної групи фінансових послуг (вексель, акція тощо), дотримуючись при цьому вимог чинного законодавства в частині наявності у обох сторін належної цивільної правосуб'єктності, форми і змісту договору (або встановленої законом іншої правової форми), забезпечення захисту прав та інтересів кожної зі сторін.