Цивільний процес України - Харитонов Є.О. - Розділ І. Теоретичні основи цивільного процесуального права

Глава 1. Цивільне процесуальне право України як галузь права

1. Предмет і система цивільного процесуального права

У структурі права прийнято виокремлювати 2 великих блоки: право матеріальне і право процесуальне. Всередині цих блоків традиційно розрізняють матеріальні або процесуальні галузі права.

Визначаючи поняття цивільного процесуального права, слід згадати про традиційне для вітчизняної правової доктрини розуміння галузі права як органічної сукупності норм, що регулюють певні відносини за допомогою певного методу1. Ґрунтуючись на такому методологічному посиланні, значна кількість правознавців галузі права розрізняє за предметом і методом правового регулювання2.

Цивільне процесуальне право також характеризується своїм предметом і методом правового регулювання.

Предмет цивільного процесу в дуже спрощеному вигляді можна визначити як сукупність суспільних відносин, що виникають у зв'язку із розглядом цивільних спорів і регулюються нормами цивільного процесуального права. Однак це питання потребує детальнішого дослідження, пов'язаного з тим, що у науці цивільного процесуального права цивільний процес розуміється в широкому і вузькому значеннях.

Ідея широкого розуміння цивільного процесу виникла у 60-х рр. XX ст. і полягала у тому, що предметом цивільного процесуального права є діяльність всіх державних і громадських органів (і організацій) із захисту суб'єктивних прав і законних інтересів1. Дискусія, що виникла потім, поділила науковців на 2 табори: одні з них підтримали ідею широкого розуміння цивільного процесу М.Б. Зейдера (П.Ф. Єлісейкин, I.A. Жеруоліс, Г.Л. Оськіна та інші), інші проти неї активно заперечували (М.І. Авдєєнко, М.А. Гурвич, А.Ф. Клейнман, М.К.. Треушніков, H.A. Чечіна, М.С. Шакарян, К.С. Юдельсон та інші).

Однак перемогла у цій дискусії друга точка зору, відповідно до якої предметом цивільного процесуального права є діяльність суду зі здійснення правосуддя у цивільних справах.

Але і в сучасній доктрині висловлюються нові аргументи на користь широкого розуміння цивільного процесу (Г.Л. Осокіна), відповідно до яких природа процесу не повинна розглядатися як така, що походить від природи органа, а має розглядатися як така, що походить від характеру матеріального права, що застосовується судом.

Дійсно, цивільний процес онтологічно і гносеологічно пов'язаний з судовим захистом цивільних прав: історично народження цивільної процесуальної форми супроводжувалося двома процесами — з одного боку, впливом характеру правових благ, що захищалися, на розвиток процедур; з іншого — впливом форми захисту на формування суб'єктивних цивільних прав. Але сьогодні навряд чи виправдано переносити таке розуміння цивільного процесу на сучасне його тлумачення. На думку Т.В. Сахнової, методологічно невірним є твердження про те, що у процесі матеріальне право примусово застосовується. Ані об'єктивне, ані суб'єктивне матеріальне право у процесі примусово не застосовуються. Застосування є однією із форм реалізації норм об'єктивного права, яка здійснюється юрисдикційним органом. Вироблена цивілістами XIX ст. формула про цивільний процес як форму здійснення цивільного права відображала певний історичний етап у розумінні взаємозв'язків процесуального і матеріального. Сьогодні це перетворилося на стереотип, який не відображає реального співвідношення різних за характером галузей права, зміст і призначення судового захисту.

Слід погодитися з науковцем у тому, що формою здійснення норм матеріального права є відповідні матеріальні правовідносини, так само як і формою здійснення норм процесуального права є процесуальні правовідносини. Застосування норм права не є синонімом примусового здійснення. У цивільному процесі застосування норм об'єктивного права є способом усунення деформації матеріального правовідношення, що є предметом процесу, з тим, щоб дати можливість праву реалізуватися нормальним порядком — через матеріальні правовідносини. Цивільний процес, таким чином, за своїм призначенням є гарантією належної реалізації суб'єктивного матеріального права.

Поняття "цивільний процес" розглядають у декількох аспектах. По-перше, як визначений нормами цивільного процесуального права постійний рух справи, який виник між особами, визначеними ЦПК. По-друге, як встановлену нормами цивільного процесуального права форму діяльності судів, спрямовану на захист оспорюваних чи порушених прав.

З огляду на це, предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини, що виникають у сфері цивільного судочинства, тобто цивільні процесуальні відносини. Ці відносини виникають в результаті діяльності суду, осіб, що, беруть участь у справі, органів виконання судових рішень, що здійснюється відповідно до норм цивільного процесуального права.

Цивільне процесуальне право — це сукупність норм і принципів, що встановлюють процедуру розгляду і розв'язання цивільних справ при здійсненні правосуддя у судах. Ці процесуальні норми повністю регулюють всі процесуальні дії та діяльність учасників цивільного процесу.

На відміну від предмету цивільного процесуального права, предмет цивільного процесу співпадає з предметом судового захисту. Цивільний процес, таким чином, розуміється, насамперед, як порядок судового розгляду і розв'язання цивільних справ, встановлений нормами цивільного процесуального права.

Предмет цивільного процесу — це спірне (або юридично невизначене) матеріальне правовідношення.

Цивільний процес (судочинство) — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок, який опосередковує захист цивільних прав і законних інтересів суб'єктів, за допомогою якого реалізуються норми матеріального права.

Судочинство у цивільних справах здійснюється у певній процесуальній формі, яка визначена законом. Цивільна процесуальна форма має велике значення у встановленні певного стандарту юрисдикції, який, з одного боку, надає певних гарантій правомірного розв'язання справи, а з іншого — створює для суду умови, що дозволяють правильно застосувати матеріальні та процесуальні норми, а відтак — винести обґрунтоване і законне рішення у справі.

Цивільна процесуальна форма — це система встановлених цивільним процесуальним законом правил, що регламентують порядок здійснення судочинства у цивільних справах, а також порядок діяльності кожного з учасників цивільного процесу, що здійснюється з метою захисту прав і законних інтересів.

Цивільна процесуальна форма характеризується наявністю З ознак: провадження, стадій та процесуального режиму.

Провадження це система цивільних процесуальних дій, об'єднаних кінцевою процесуальною метою.

Вид цивільного провадження — це порядок розгляду передбачених у законі і поєднаних у певні групи цивільних справ у суді першої інстанції, що зумовлений матеріально-правовою природою справ, що входять до цієї групи. Вид провадження характеризується самостійними засобами і способами захисту прав і інтересів, а також певними особливостями судової процедури, що випливають із цього.

ЦПК встановлюється особливий предмет судової діяльності у кожному виді провадження. Таких проваджень виокремлюють 3: позовне провадження, наказне провадження, окреме провадження.

Позовне провадження є основним провадженням цивільного судочинства, правова природа якого визначається особливостями відповідних матеріальних правовідносин, що характеризуються рівністю суб'єктів. Будь-який учасник цих правовідносин, який вважає поведінку іншого суб'єкта неправомірною, може звернутися до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів або для вжиття передбачених ЦПК заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Засобом порушення цивільної справи є позов. Позовна форма захисту права характеризується рівністю сторін спору, а також дією принципів змагальності та диспозитивності. Предметом позовного провадження традиційно є спір про суб'єктивне право цивільне, тобто такі спірні матеріальні правовідносини, взаємне становище сторін у яких характеризується рівністю та диспозитивністю.

Наказне провадження, на відміну від позовного, є спрощеним і скороченим провадженням у суді першої інстанції, ґрунтується на достовірних письмових доказах, має на меті захист прав і законних інтересів шляхом забезпечення можливості примусового виконання ряду зобов'язань і обумовлене правовою природою матеріально-правових вимог, зазначених у законі, за якими може бути виданий судовий наказ.

Судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст. 96 ЦПК.

Наказне провадження запроваджене ЦПК з метою спрощення, підвищення ефективності та диференціації цивільного процесу. Завданням наказного провадження є прискорення вирішення справ, предметом яких є вимоги, пов'язані зі стягненням з боржника грошових коштів або витребування майна. Характерними ознаками наказного провадження є: документарність, спрощеність, відсутність цивільної процесуальної форми, здійснення в межах правової процедури, передбаченої ЦПК. У наказному провадженні немає стадії попереднього досудового засідання, ухвала про відкриття провадження не постановляється, наказ не проголошується.

Окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових або майнових прав, підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 1 ст. 234 ЦПК).

Окреме (особливе) провадження є самостійним видом цивільного судочинства, у якому суд при розгляді безспірних справ встановлює юридичні факти або обставини з метою захисту охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб і організацій.

Характерними ознаками окремого провадження є те, що: у порядку окремого провадження може вирішуватися спір про факт, про стан, але не спір про право цивільне; мета судового розгляду — встановлення наявності або відсутності факту; факт, що встановлюється судом в порядку окремого провадження, повинен мати юридичне значення; факт повинен мати безспірний характер. Якщо підчас розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК); закон у більшості випадків точно встановлює коло осіб, які можуть порушити справу; справи окремого провадження розглядаються судом за участю заявника, заінтересованих осіб або організацій (справи порушуються за заявою, а тому немає позовної заяви — немає і позову; немає сторін, тому що не вирішується спір про право, а є заявники, заінтересовані особи); немає окремих інститутів і категорій, властивих позовному провадженню (співучасті, зустрічного позову, забезпечення позову, мирової угоди, третіх осіб тощо)1.

Цивільний процес, оскільки це певний, встановлений у законі порядок судового розгляду цивільних справ, складається з декількох послідовних стадій.

Стадії цивільного процесу — це складові частини єдиного цивільного процесу (судочинства), що характеризуються спільністю найближчої процесуальної мети, що мають специфічний зміст і відповідне процесуальне оформлення.

Кожна стадія характеризується певною сукупністю процесуальних дій, початок і закінчення стадії оформляється відповідним процесуальним документом.

Виокремлюють такі стадії цивільного процесу:

1) порушення цивільної справи у суді;

2) провадження у справі до судового розгляду;

3) розгляд справи по суті у суді першої інстанції;

4) провадження у апеляційній інстанції;

5) провадження у касаційній інстанції;

6) розгляд справи Верховним Судом України;

7) провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами;

8) виконавче провадження.

Процесуальний режим — це ступінь урегульованості процедури. Саме залежно від процесуального режиму розрізняють цивільну процесуальну, господарську процесуальну та інші процесуальні форми.

Цивільні процесуальні норми утворюють систему, якій притаманна внутрішня єдність, а також спільний предмет і метод правового регулювання.

Система цивільного процесуального права — це сукупність цивільних процесуальних норм, що регулюють судочинство з цивільних справ, і об'єднаних предметом правового регулювання.

Система цивільного процесуального права складається з 2 частин: Загальної та Особливої.

Загальна частина цивільного процесуального права об'єднує норми, які є визначальними, основними для всієї галузі цивільного процесуального права і які встановлюють: завдання цивільного судочинства, право на звернення до суду за судовим захистом, склад учасників, систему захисту їх процесуальних прав, компетенцію суду, основні принципи цивільного процесуального права, склад суду, порядок відкриття провадження у справі, провадження до судового розгляду, порядок вирішення питань судом, поняття і види доказів, судові строки тощо.

Особлива частина цивільного процесуального права об'єднує норми, що регулюють провадження в суді першої інстанції, перегляд судових рішень і ухвал у апеляційному і касаційному порядку, а також перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами та Верховним Судом України, виконання судових рішень, здійснення судового контролю тощо.

Оскільки поняття цивільного процесу тісно пов'язане з правом на захист, це право закріплене у ст. З ЦПК, відповідно до якої кожна особа має право в порядку, встановленому законодавством, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Оскільки право на судовий захист закріплене в Конституції, воно є конституційним і тому абсолютним. Судовий захист є реалізацією права публічно-правового характеру.

Угода про відмову від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

Право на звернення до суду є специфічним процесуальним правом. Це право може бути розглянуте в 2 аспектах:

1) як абстрактне право, тобто як потенційна можливість відповідних суб'єктів на звернення до суду за захистом порушеного права або законного інтересу;

2) як персоніфіковане право, тобто як право конкретної юридичної чи фізичної особи, яка вважає, що її права та охоронювані законом інтереси порушено і необхідне втручання органу судової влади для їх визнання та належної реалізації.

Право на звернення до суду як абстрактне право є невід'ємним елементом правового статусу всіх фізичних та юридичних осіб. Право на звернення до суду як абстрактне право перетворюється на конкретне право у випадку наявності у суб'єкта інтересу в захисті його прав та інтересів. Право на звернення до суду як суб'єктивне право реалізується у формі права на подання позову.

Стаття 16 Цивільного кодексу України (ЦК) визначає способи захисту судом цивільних прав та інтересів. Частиною 1 ст. З ЦПК встановлюється коло осіб, що мають право на звернення до суду. До них віднесено кожну особу, права, свободи або інтереси якої порушуються, не визнаються або оспорюються. В окремих випадках законодавець безпосередньо зазначає коло осіб, яким належить право вимоги.