Вікова і педагогічна психологія - Поліщук В.М. - Лекція 2. Витоки вікової психологи як науки

Історія - свідок минулого, світ істини, жива пам'ять, учитель життя, вісник старовини.

Цицерон (106-43 до н.е.)

1. Генетичні ідеї в психології.

2. Виникнення дитячої психології (Ж.-Ж. Руссо). Експериментальні дослідження дитячої психіки (К. Бюлер, В. Зеньковський, М. Ланге, Е. Мейман, В. Штерн та ін.).

3. Основні історико-теоретичні концепції у віковій психології.

4. Культурно-історична теорія вищих психічних функцій (Л. С. Виготський).

5. Основні напрямки і етапи розвитку сучасної вікової психології.

1. Генетичні ідеї в психології.

Генетичний підхід у вивченні психічного розвитку дітей започаткувався в античній психології. Перші роботи, пов'язані з пошуками основ психіки, привели античних мудреців до ідеї про вивчення генезис душі та з'ясування її детермінуючих чинників, наприклад:

1. Конфуцій (551/552-479 до н.е.). Давньокитайський мислитель. Висловив ідею вікової періодизації: "...У 15 років я відчув потребу навчатися, у 30 уже стояв твердо, у 40 не сумнівався, у 50 пізнав волю Неба, у 60 уважно стежив за істиною, у 70 міг виконувати бажання серця, не боячись помилитися". Вивчав значення природного і соціального в житті людини. Основна праця -"Луньюй" ("Бесіди і судження").

2. Геракліт Ефеський (бл. 544-483 до н.е.). Давньогрецький філософ. Уперше висловив думку про розвиток душі; ототожнював психічний розвиток з розвитком інтелекту. Засновник доктрини мінливості речей, або принципу розвитку: "В одну річку неможливо увійти двічі" (лат. Panta rei - усе тече). Основна праця: "Про природу".

3. Анаксагор (500-428 до н.е.). Давньогрецький філософ, математик, астроном. Основоположник принципу системності у вивченні природних явищ: "Людина є найбільш розумною з тварин тому, що має руки".

4. Протагор (бл. 490-420 до н.е.). Давньогрецький філософ. Розробляв проблему формування в дітей моральних, соціально схвалених поведінкових норм: "Людина є мірилом усіх речей...". Вивчав вплив соціально, організованих чинників на становлення особистості. Вважав, що моральні вправи є основним засобом виховання громадянина.

5. Демокрит (бл. 470 або 460 - бл. 360 до н.е.). Давньогрецький філософ. Родоначальник атомістичної концепції, основи якої були розроблені його вчителем Левкіппом (V ст. до н.е.): душа е джерелом активності та енергії, а моральний розвиток - основою психічного розвитку. Засновник принципу детермінізму у вивченні природних явищ.

6. Сократ (бл. 469-399 до н.е.). Давньогрецький філософ. Вважав, що етичний розвиток є провідним для психічного розвитку; увів поняття калокагатії як сукупності чеснот; розглядав проблеми гармонійного розвитку душі і тіла. Необхідно формувати вміння самостійно діяти, здатність до самоаналізу. Обґрунтував принцип безмежного пізнання ("Я знаю тільки те, що я нічого не знаю") та принцип самопізнання ("Пізнай себе самого").

7. Платон (428 або 427-348 або 347 до н.е.). Давньогрецький філософ. З'ясовував природу психічних явищ, зокрема пам'яті, яку вважав самостійним психічним процесом. Створив систему навчання, в основі якої знаходиться принцип передачі знань шляхом утворення понять. З'ясовував вплив навчання на психічний розвиток, вивчав індивідуальні особливості дітей з метою виявлення їх професійної придатності та можливого майбутнього соціального статусу. Висловив припущення про необхідність навчання дітей з 6-річного віку. Основні праці: "Апологія Сократа", "Федон", "Пір", "Держава", "Софіст".

8. Епікур (бл. 341-270 до н.е.). Давньогрецький філософ. З'ясовував роль емоцій у людей різного віку. Розробляв проблеми самовиховання і становлення особистості. Основна праця: "Про природу".

Особливе місце в античній науці належить Аристотелю (384 або 383-322 або 321 до н.е.), який уперше в історії європейської науки запропонував вікову періодизацію дитинства (до 7 років, 7-14 рр., 14-21 рр.), де кожному етапу призначалася певна виховна система. Виокремив основні стадії індивідуального розвитку людської психіки як повторення етапів родової еволюції органічного світу: "...Усе, що ми; маємо від природи, ми первісно отримуємо лише як можливості і згодом перетворюємо в реальність своїми діями, які поєднують нас із зовнішнім світом, з іншими людьми...". Описав онтогенетичні етапи розвитку окремих пізнавальних процесів: відчуттів, пам'яті, мислення. Вважав душу способом організації тіла. Назвав людину "зоон політикон", тобто, суспільно-політичною істотою. Сформулював теорію доброчесності. Основні праці: "Про душу", "Етика", "Риторика", "Політика", "Про виникнення тварин", "Органон".

Київська Русь також відзначалася увагою до проблем морального виховання, прикладом чого є, зокрема, "Повчання князя Володимира Мономаха дітям" (1117)., де Володимир Мономах, великий князь київський (1053-1125) наводив дітям приклади того, як потрібно жити, закликав їх любити батьківщину, бути працелюбними, хоробрими. За Мономахом, мужність і відвага мають поєднуватися з гуманністю, доброзичливістю, старших потрібно поважати, до ровесників ставитися привітно.

У "Руській правді" (XI ст.) публікувалися математичні задачі. Загалом у педагогічній літературі того часу систематизовані поради щодо виховання в дітей благочестя, поваги до батьків і старших, поради щодо морального і розумового розвитку.

Актуальною була проблема визначення терміну початку шкільного навчання, де пріоритет надавався седмиці (Галицько-Волинська держава). Наприклад, є згадки про життя іконописця Петра, якого батьки віддали навчатися з семи років.

У XIII-XIV ст. типовим явищем у тодішній системі освіти стали "майстри грамоти", які навчали дітей з урахуванням їхніх вікових та індивідуальних особливостей рахунку, письма, читання. Педагогічною пам'яткою був "Домоустрій" (Сильвестр, 7-1566), який разом із вимогами виховання дітей у "страху Божому", застосування до них фізичних покарань радив батькам їх любити, турбуватися про розвиток.

Розвиток генетичних ідей пожвавився в середні віки під впливом суспільних вимог до справи навчання і виховання. Рішучий поштовх до їх започаткування дали наукові уявлення Плоті на (204 або 205-269 або 270), який важливою якістю душі вважав її цілісність. Учений вивчав самосвідомість як гарант і основну одиницю свідомості людини, здатної до інтроспекції. Його наукові уявлення в 301 році були тематично систематизовані під назвою "Енніади" учнем Порфирієм (бл. 233 - бл. 304): розділ 4 "Про душу"; розділ 5 "Про божественний розум" (П. Адо, 1991).

Як наслідок, у віковій психології важливими стали проблеми розвитку пізнання, дослідження динаміки пізнавальних процесів та методів їх формування. Вивченням цих питань займалися видатні мислителі:

1. Августин Аврелій (Блаженний) (354-430). Родоначальник християнської філософії. Вважав, що генезис психіки не залежить від зовнішніх впливів, а спрямовується власною вродженою активністю. Розробляв проблему самовдосконалення ("Я сумніваюсь, отже, існую"), способи подолання відхилень у психічному розвитку, засуджував насилля над дітьми. Основні праці: "Про вчителя", Про свободу волі", "Спокута".

2. Ібн Сіна, або Авіценна (бл. 980-1037). Філософ, лікар, музикант, видатний послідовник Аристотеля. Вивчав вплив фізіологічних процесів на розвиток психіки в різні вікові періоди (ідея зв'язку психічного та фізіологічного). Основна праця: "Книга знання" (1024-1037).

3. Ібн Рушд, або Аверроес (1126-1198). Філософ і лікар, видатний послідовник Аристотеля. Вивчав індивідуальні особливості, показав залежність сприймання навколишньої дійсності від властивостей нервової системи. Прихильник необмежених людських можливостей у процесі пізнання. Основна праця "Заперечення заперечення" (бл. 1180).

4. Ф. Аквінський (1225 або 1226-1274). Філософ і теолог, систематизатор схоластики на основі християнського арістотелізму. Ієрархічно розташовував форми психічних проявів, де кожне явище має своє місце і межі. Основна праця: "Теологічна сума" (1264-1272).

5. Е. Роттердамський (1466 або 1469-1536). Визначний гуманіст епохи Відродження. Визначив умови освіченості: розум, пам'ять, старанність. Розробив оригінальну систему врахування вікових особливостей у навчанні: на заняттях діти з'їдали букви-тістечка (вважалося, що такий спосіб сприяє засвоєнню грамоти). Основна праця: "Про раннє і гідне виховання дітей" (1529). Предметом окремого інтересу було вивчення вікової безглуздості як принципу поведінки ("Похвала глупоті", 1509), де нерозлучними супутницями Глупоти є Улесливість, Забуття, Лінь, Насолода, Безумство, Зажерливість, Розум, Непробудний Сон, Пияцтво, Невихованість (це властиве кожному віку, в чому полягає перехід від одного вікового періоду до наступного: глупота усуває страждання).

У цілому інтерес до вивчення дитячої психіки бере початок від Х.Вівеса (1492-1540), Я А. Коменського (1592-1670), Дж. Локка (1632-1704).

Особливу роль у становленні вікової психології відіграли погляди Я.А. Коменського, автора "Великої дидактики" (1632), "Материнська школа" (1633), "Світ чуттєвих речей в малюнках", про природо відповідність навчання і виховання, необхідність урахування вікових особливостей дітей. За Я. А. Комснським, життя підростаючої особистості складається з дитинства (від дня народження до шести років), отроцтва (6-12 років), юності (12-18 років), змужніння (18-24 років). Учений уперше не споглядально, а аргументовано визначив критерії вікової періодизації: у дитинстві відбувається посилене фізичне зростання та розвиток органів чуттів, в отроцтві - розвиток пам'яті та уяви; в юності, крім того, відбувається високий рівень розвитку мислення; під час змужніння розвивається вольова сфера, схильність до гармонічного становлення.

Я. А. Коменський був одним із перших учених, який поставив вікову періодизацію в залежність від навчально-виховної системи. Наприклад: перші шість років життя - це. материнська школа (дошкільне виховання під керівництвом матері), 6-12 років - шестирічна школа рідної мови, 12-18 років - латинська школа або гімназія (для юнаків), 18-24 років - академія.