Експериментальна психологія - Максименко С.Д. - 1.6. Теорія вищого рівня Халла-Спенса

У теорії Халла-Спенса представлені такі основні терміни: сила навику (H), потяг (D), додаткова мотивація (К) та гальмування мотивації (I). За допомогою цих термінів введені наукові поняття, які мають досить чіткі операційні дефініції умові описання цієї теорії. Наприклад, сила навику (Н) була визначена Спенсом [110] в термінах кількості спроб виконати певну дію в процесі формування умовного рефлексу; мотиваційна змінна D (потяг) була операціоналізована у термінах тривалості депривації годування піддослідної тварини при формуванні у неї умовного рефлексу. Спочатку Халл помітив, що швидкість бігу піддослідної тварини до того місця в експериментальній камері, де вона отримувала їжу, була співвіднесена як з кількістю підкріплених спроб виконання оперантної поведінки, так і з тривалістю депривації годування. Ці спостереження були використані для формулювання тверджень, які пов'язують операційно визначені явища за допомогою понять, введених автором для символізації і встановлення взаємозв'язку між емпіричними спостереженнями. Наприклад, систематичний зв'язок між операційно визначеним поняттям сила навику (Н) і поведінкою піддослідної тварини, операціоналізованою у вигляді швидкості бігу, був представлений у вигляді формули:

Цей простий закон дозволив авторам теорії перейти до наступного кроку в теоретизуванні, оскільки деякі з операцій, які були використані для експлікації поняття сила навику (Н) і потяг (D), співпадали, призводили до однієї й тієї ж реакції з боку піддослідної тварини — підвищення швидкості бігу.

Отже, у спрощеному вигляді теорія Халла-Спенса поєднує чотири ізольовані закономірності, які операційно описують один і той самий поведінковий ефект — зростання швидкості бігу піддослідної тварини. Формула, яка поєднує ці окремі закономірності, має такий вигляд

Усі математичні залежності в цьому твердженні базуються на результатах експериментального спостереження.

Наведений приклад теорії Халла-Спенса, на думку авторів підручника з експериментальної психології, в якому ця теорія представляється як теорія вищого рівня, ілюструє подвійну корисність теорії як етапу наукового дослідження:

теоретичні узагальнення сприяють уніфікації знання шляхом об'єднання ізольованих окремих закономірних тверджень;

теоретичні узагальнення, оскільки вони є узагальненням конкретних спостережень, можуть стати основою для формування інших гіпотез, які, у свою чергу, допоможуть перевірити діапазон можливого застосування та точність теорії.

Автори підкреслюють, що теорія Халла-Спенса може бути прикладом так званого дедуктивного теоретизування, бо дослідники просувались від загального формування теорії до рівня її експериментальної перевірки. Логічний процес, який був покладений в основу формування теорії, будувався на поясненні більш узагальнених тверджень за допомогою конкретніших експериментальних результатів, які підтверджували ці твердження.

Американські дослідники наводять також в якості прикладу теорії вищого рівня модель пам'яті людини, яку запропонували Аткінсон і Шифрін у 1968 р. [70]. Ця модель встановлює розбіжності між двома аспектами пам'яті: постійними структурними особливостями та ситуаційними процесами контролю запам'ятовування, які ініціюються самим суб'єктом або експериментатором. Структурно система пам'яті поділяється на три сховища: сенсорний регістр, короткочасна пам'ять та довготривала пам'ять. Інформація в сенсорному регістрі зберігається протягом короткого періоду і зникає з пам'яті дуже швидко, у той час як в короткочасній пам'яті інформація зберігається від 10 до ЗО с, якщо вона не повторюється і не розширюється. У довготривалому сховищі інформація зберігається тривалий час і на її збереження впливає інтерференція з боку іншого матеріалу.

Що стосується процесів контролю, які здійснюються експериментатором, то вони призначені для того, щоб передавати інформацію з одного сховища в інше. Наприклад, використання допоміжних стратегій сприяє переходу матеріалу з короткочасної до довготривалої пам'яті. Іншими прикладами ситуаційних процесів, які впливають на характеристики пам'яті, автори вважають об'єднання інформації в блоки (вузли), тобто у більші одиниці, якими людина може оперувати за допомогою спеціальних мнемонічних прийомів, таких як інтегрування образної інформації, щоб зберегти матеріал на більш тривалий час. Ці різноманітні ситуаційні процеси контролю функціонують в кожному структурному сховищі і сприяють переходу інформації з одного сховища в інше.

В теоретичних дослідженнях Халла-Спенса і Аткінсона- Шифріна як прикладах теорій вищого рівня можна помітити декілька елементів, що об'єднують їх в одну групу, та деякі відмінності, а саме:

обидві теорії базуються на широкому використанні даних великої кількості експериментів;

обидві теорії інтегрують дані шляхом введення нових конструктів, за допомогою яких створюється уніфікуюча схема поєднання ізольованих елементів інформації;

теорія Халла-Спенса містить комбінації тверджень, які сформульовані в термінах поєднання окремих понять, визначених операційно з використанням спеціальних мультиплікаційних та адитивних знаків. На відміну від цього, в моделі Аткінсона- Шифріна використовується поняття "опрацювання інформації" для того, щоб описати, як інформація передається з одного сховища в інше.

обидві теорії стали основою для значної кількості подальших досліджень, спрямованих на перевірку діапазону можливого застосування теорій при різних умовах.

Проте автори американських підручників з експериментальної психології вважають, що хоча теорія Халла-Спенса стимулювала велику кількість досліджень у період з 1945 по 1965 роки, інтерес до таких амбіційних узагальнень останнім часом зменшився, і однією з причин цього вони вважають потужний вплив семіотеоретичної (semiotheoretical) ідеології Скіннера [109]. Скіннер стверджував, що передчасне незріле теоретизування за відсутності достатніх емпіричних даних може бути дезорієнтуючим і призводити до нескінченних серій експериментів, які врешті-решт можуть виявитися не дуже ефективними щодо накопичення змістовного знання. Найкращою стратегією, з його точки зору, є встановлення фундаменте емпірично виведених закономірностей як основи для узагальнюючого теоретизування. З точки зору семіотеоретичного підходу до наукового пошуку, експериментування є основою теоретизування. На підставі наукових теорій здійснюється пояснення певних феноменів, які досліджуються в науці, та пов'язаних з ними подій і явищ. Мінімальними вимогами для наукового пояснення якогось явища є такі вимоги.

Первинне встановлення якогось загального принципу або закону, який зберігає силу для обставин і подій, що досліджуються. Наприклад, Х=f(y).

Той факт, що явище У мало місце, коли трапилось явище X.

Той факт, що ніякий інший потенційний фактор Z не був зареєстрований, коли було виявлено явище X.

Коли ми намагаємось пояснити якесь явище науково, ми концентруємо увагу на тому, за яких умов простежується це явище, тобто які фактори відіграли достатньо важливу роль в ситуації, що його викликала.

Наукове пояснення якоїсь події чи явища і визначення абстрактного наукового терміну мають багато спільного. Вони повинні бути точними та несуперечливими. Проте пояснення має також збагачувати наше розуміння явища шляхом виокремлення факторів, що супроводжують його появу, і шляхом запобігання можливих альтернативних факторів.

Пояснення, яке базується на хорошому теоретичному обґрунтуванні, повинно відповідати таким критеріям:

операційній точності;

елементи пояснення не повинні базуватися на явищі, яке ми пояснюємо чи визначаємо;

пояснення має бути сформульоване у такий спосіб, щоб його можна було перевірити через контраст з альтернативними поясненнями.

Інакше кажучи, пояснення може бути перевірене і тому вважатися надійним тільки у тому випадку, коли ми знаємо, які факти можуть його фальсифікувати. Якщо ми не бачимо жодного способу спростувати пояснення, його можна вважати псевдопоясненням.

Пояснення передбачає використання понять, законів і теорій, які можуть бути застосовані для трактування експериментальних здобутків або для описання природних явищ, тобто явищ, які виникають у реальному житті. Воно набуває додаткової цінності, якщо завдяки йому створюється можливість з достатньою точністю передбачити або проконтролювати майбутні події чи явища.

У процесі накопичення знання в певні періоди розвитку науки виникають так звані кризові ситуації. У більшості підручників з проблем методології науки стверджується, що відбувається певною мірою упорядкований кумулятивний розвиток законів та теорій. Вони відображають науку як вид конструктивної діяльності, в процесі якої кожне питання, що вирішується або відкривається теоретично, додає нове знання до загальної структури наукового знання.

Проте в процесі розвитку науки періодично виникають так звані наукові революції, які, за термінологією Куна [33] — одного з провідних фахівців у галузі методології науки, часто залишаються "неявними" (invisible). Кун стверджує, що криза є нормальним явищем, очікуваною складовою наукового пізнання. Згадаємо наведене на початку цього розділу визначення науки, яке запропонував Кун: "Якщо вчений вважає, що результат, який він здобув, є остаточним, він вибуває з гри, яка зветься наукою".

Отже, наукова парадигма, яка превалює на певному етапі розвитку науки, починає не відповідати завданням вирішення тих проблем, що виникають, на її місце приходить нова. Звичайно, для науковців, які оперують поняттями "старої" парадигми, нелегко прийняти нову, а інколи й усвідомити та визнати неадекватність старої. Проте нова парадигма знаходить собі дорогу і стає домінантною завдяки тому, що спрацьовує, вирішує кризу і усуває аномалії, породжує нові перспективи щодо здобуття нових знань про світ.

Наукова парадигма — це, користуючись метафорою Куна, своєрідна "парасолька", під якою містяться унікальні специфічні правила досліджень даної наукової дисципліни. Вони включають метанаукові та ідеологічні установки щодо тих явищ, які виявляються цікавими для наукового дослідження, а також уточнюють предмет дослідження, специфічні методичні прийоми, типи понять, що необхідні при конструюванні законів та теорій.

Ознаками зрілості науки або окремої наукової дисципліни є наявність в ній парадигми. Парадигма — це загальновизнаний науковим співтовариством на даному етапі розвитку науки еталон наукового дослідження, який включає закон, теорію, їх практичне застосування, метод, знаряддя або інструментарій, який застосовується в науковому дослідженні. Це правила та стандарти наукової діяльності, які прийняті в науковому співтоваристві в конкретний період розвитку науки. їх дотримуються, доки не відбудеться нова наукова революція, яка змінить стару парадигму і на її місце буде прийнята нова.

У науковій психології проблема становлення парадигми відображена в роботах В. Вундта і його наукової школи. Значний внесок у розвиток наукової методології середини і кінця XX століття зробили К. Поппер, І. Лакатос, П. Фейербанд, П. Холден та інші провідні філософи та вчені. Як підкреслює автор підручника з експериментальної психології В. Дружинін [21], ці автори базувалися на аналізі розвитку наукового знання в реальній діяльності дослідників. Особливий вплив на їхні погляди справила революція в природознавстві, яка торкнулася і математики, і фізики, і хімії, і психології та інших фундаментальних наук. Вона змінила підхід до науки і життя в науці. У XIX столітті вчений, який дослідив той чи інший факт чи закономірність або створив теорію, міг упродовж всього життя захищати свої погляди від критичних нападок і не пропагувати їх. Наука не дуже відрізнялась від філософії, сподіваючись на істинність та незаперечність своїх суджень. З історії науки, наприклад, відомий такий цікавий факт. Видатний англійський фізик Ісаак Ньютон, автор теорії тяжіння, протягом майже всієї своєї наукової діяльності не публікував результатів наукових досліджень, щоб не витрачати час на спростування можливих критичних зауважень.

У XX столітті наукові погляди на реальність кардинально змінилися практично упродовж життя одного покоління. Старі теорії спростовувалися спостереженнями і експериментами, і вчений міг для пояснення експериментальних даних, отриманих колегами, послідовно висувати низку теорій, які спростовували одна одну.

Отже, теорія вже не вважалася зверх цінністю і перетворилася у тимчасовий інструмент, який можна уточнювати і врешті-решт замінювати на іншу теорію. Звідси висновок, важливість якого для науки ми вже підкреслювали: науковим є те знання, яке може бути спростоване, визнане помилковим у процесі емпіричної перевірки. Знання, для спростування якого неможливо запропонувати відповідну процедуру, не може вважатись науковим.