Загальна психологія - Павелків Р.В. - 6.3. Фізіологічні механізми мовлення

Мовленнєва діяльність являє собою, з одного боку, вимову звуків мови за допомогою м'язового апарату, а з іншого - сприймання почутих (звукових) та побачених (письмових) мовних сигналів. Геніальною думкою основоположника кібернетики Норберта Вінера було порівняти машинні механізми з біологічними системами і взяти за взірець „конструкції" природи. І справді, якщо порівняти органи мовлення з іншими кодуючими пристроями, наприклад, телеграфом, телетайпом та ін., та швидкостями, з якими вони працюють, то стане зрозуміло, яку прекрасну конструкцію мають органи мовлення. Наприклад, при середній швидкості цей кодуючий вихідний пристрій може передавати приблизно 600 різних звуків за хвилину, тобто приблизно ЗО 000 звуків за годину. Спортивний коментатор, ведучи репортаж, вимовляє 50 000 звуків за годину.

Периферійним органом звукового мовлення є голосовий апарат, який складається з трьох головних частин: 1) легень, 2) гортані, 3) системи повітряних порожнин, розташованих над гортанню (глотка, носоглотка, рот, ніс).

Голосовий апарат у цілому є духовим інструментом, що функціонує за принципом перетинкової язикової труби. Функцію коливальних перетинок у ньому виконують голосові зв'язки, розташовані у гортані одна проти одної подібно до губ. Із повітряного резервуара легень дихальні м'язи женуть повітря у гортань, другу частину голосового апарату. Натиск повітря з легень періодично викликає напруження голосових зв'язок, які потім знову відскакують, прикриваючи голосову щілину, що розширюється при їх напруженні. Таким чином, голосові зв'язки ритмічно переривають потік повітря, що йде від легень. Коливання голосових зв'язок, викликаючи періодичні коливання повітря, породжують звук голосу. Висота цього звука залежить від міри напруження зв'язок, їх внутрішньої гнучкості та довжини, що змінюється залежно від скорочення м'язів, розташованих попереду між щитовидним та персневим хрящем. На неї також впливає сила „вдування", оскільки від неї залежить напруга голосових зв'язок.

На утворення звука значно впливають повітряні порожнини, розташовані над гортанню. Вони утворюють систему резонаторів, яка видозмінює тон зв'язок, що залежать від напруги, більшої чи меншої швидкості відкривання та закривання голосової щілини. їхня основна роль полягає у впливові, який вони мають на тембр голосу. Частково носоглотка слугує свого роду звуковим фільтром, що поглинає певні тони.

Фонація приголосних звуків визначається не тільки зв'язками, але й рядом інших моментів, таких як: 1) тертя струменя повітря між губами (б, п), між зубами (с), між язиком і зубами (д, т), між язиком та твердим піднебінням (х, з, ш, ч), між язиком та м'яким піднебінням (г, к); 2) переривчастий рух язика (р); 3) збудження звучання носової глотки (м, н).

Голосні звуки відтворюються „вдуванням" повітря з гортані у ротову порожнину. Вони залежать, в основному, не від гортані, а від порожнин, розташованих над гортанню. На якість звука та характер голосних впливають порожнини, що обмежують резонансні порожнини глотки та рота, такі як: губи, зуби, піднебіння, язик, надгортанник, стінки глотки й так звані хибні зв'язки. Органи мовлення поділяються на:

1) дихальні органи, які утворюють під час видиху потрібний для мовлення потік повітря;

2) голосові, де утворюється й модулюється голос;

3) артикуляційні, у яких утворюються основні елементи мови, тобто звуки.

Функції дихальних органів необхідно добре знати, оскільки для того, щоб гарно говорити, треба мати правильне дихання, оскільки неправильне може бути серйозною перешкодою для мовлення. Якщо людина спокійна, вона і дихає спокійно, її вдихи та видихи рівномірні. Натомість під час мовлення виникає потреба економно витрачати повітря, крім того, час видиху довший, ніж час вдиху. Останній треба скоротити, зробити більш швидким і посилити. Тоді як у спокійному стані відношення між видихом і вдихом дорівнює приблизно 3:2, то під час мовлення воно становить 7:1, 12:1 і навіть більше.

Незнання техніки правильного дихання призводить до того, що деякі люди бояться говорити, вони заїкаються, ковтають останні склади, дуже хвилюються, що теж негативно позначається на диханні. Легені можуть умістити приблизно 5000 см3 повітря. При нормальному диханні у них міститься близько 2500 см3 повітря, а приблизно 500 см3 замінюється при кожному вдихові та видихові.

Як же працюють дихальні органи під час мовлення? Коли людина готується щось сказати, вона робить вдих, грудна клітка при цьому розширюється, а коли починає говорити, м'язи живота відразу ж скорочуються. Далі скорочуються м'язи між ребрами, які під час виголошення кожного складу швидко нагнітають повітря в органи мовлення. М'язи живота скорочуються далі невеликими уривчастими рухами, а по закінченні речення розтягуються, уможливлюючи тим самим вдих нової порції повітря для виголошення наступного речення.

Витрати повітря підчас вимовляння різних звуків різні: найбільших витрат потребують звуки „г" та „х". (Наприклад, спробуйте вимовити на одному видиху слова „того гучного гарного голосу", і побачите, що наприкінці виголошення цих чотирьох слів, що складаються всього з одинадцяти складів, запас повітря буде дуже малий).

Голос має силу, висоту та забарвлення. Сила голосу залежить від сили потоку повітря, що його вдихає людина, розвитку голосових зв'язок, а також від стану резонансних порожнин під голосовими зв'язками. Діапазон людського голосу перед мутацією -приблизно півтори октави, а в дорослих - приблизно дві октави, а під час звичайної розмови він не перебільшує однієї сексти.

Кожна особистість має своє власне забарвлення голосу, яким вона відрізняється від інших людей і по якому її завжди впізнаємо, навіть не бачачи. Забарвлення голосу часто відповідає характеру людини, може змінюватися залежно від її внутрішнього стану, негативно також впливають на цей стан депресії, хвороби, роздратування, тобто, іншими словами, мовна діяльність людини зумовлена її загальним психічним та фізичним станом.

І нарешті, третьою складовою частиною органів мовлення є органи артикуляції, до яких належать усі органи мовлення, що розміщені над гортанню: губи, щелепи, верхні та нижні зуби — різці, м'яке й тверде піднебіння, язичок та язик. І хоча більшість мов мають всього-на-всього близько п'ятдесяти звуків, артикуляційний апарат може створювати їх у кілька разів більше.

Темп мовлення у різних народів неоднаковий. Відомо, що, наприклад, представники романських народів (італійці, французи) говорять набагато швидше, ніж народи скандинавських країн.

Основу мовлення складає координуюча робота нервових клітин кори великих півкуль мозку, у якій знаходяться три центри мовлення — слуховий, руховий та зоровий.

Слуховий центр (або центр Верніке) забезпечує розуміння слів, що сприймає людина, і розташований у лівій висковій долі мозку. Ця ділянка кори називається слуховим центром мовлення.

Учені встановили, що вловлюваний вухом звуковий діапазон охоплює приблизно 340 000 звуків, які теоретично можна відрізняти один від одного. Чи означає це, що може існувати мова, яка складається з 340 000 різних звукових символів? Звичайно, ні. Вухо може розрізняти звуки лише тоді, коли вони сприймаються не одночасно, а послідовно — один за одним. Проте в мові два звуки можуть бути відокремлені один від одного іншими звуками, і в цьому разі розрізняти їх набагато важче. Вухо найчутливіше сприймає звуки, що за енергією знаходяться довкола 50 дБ, а за частотою - у діапазоні між 500 і 4000 Гц.

У людського вуха є дивовижна властивість, якої немає, наприклад, у зору. Мова йде про те, що людина може чути два звуки одночасно, з яких один має, скажімо, 800 коливань, а другий — 1200. Натомість людське око не може бачити водночас червоне і жовте світло, що випромінюється з одного джерела. Обидва кольори зливаються в один — оранжевий.

Ця виняткова здатність людського вуха дає можливість чути голос людини, незважаючи на навколишні шуми. Ми можемо виділити цей голос, відтінити його. Постійні навколишні шуми є причиною того, чому мова має обмежену кількість звукових символів, які чітко відрізняються один від одного. Завдяки цьому людина не плутає звуків в умовах навколишніх шумів.

Якщо з якихось причин порушується слуховий центр, людина втрачає здатність розрізняти, упізнавати слова, але при цьому відчуття звуків залишається. Іншими словами, порушення слухового центру веде до викривлення процесів сприймання та розуміння чужого та власного мовлення, утрати здатності та вміння зв'язно, логічно осмислено говорити. Це захворювання називається словесною, або мовленнєвою глухотою.

Слуховий центр формується першим у процесі розвитку мовлення й виступає домінуючим відносно інших центрів мовлення. При його ураженні порушується усне та писемне мовлення (читання, письмо).

Руховий центр мовлення (або центр Брока) розташований у нижній лобній звивині кори великих півкуль головного мозку й формується пізніше центру Верніке. Порушення рухового центру мовлення веде до втрати здатності вимовляти слова, хоча людина їх і розуміє. Людина з ураженим центром Брока може тільки вимовляти звуки у формі крику та пісні без слів. Така людина чує та впізнає слово, але не знає, не пам'ятає, як воно вимовляється. Дане захворювання викликає порушення й внутрішнього мовлення.

Тісно пов'язане із слуховими центрами писемне мовлення, яке може функціонувати лише при участі багатьох центрів кори -тім'яно-висково-потиличних відділів лівої півкулі. При враженні цих центрів у людини втрачається здатність упізнавати букви, у результаті чого вона не може їх писати, а отже, і читати вголос.

Фізіологічні механізми мовлення - тимчасові нервові зв'язки, які виникають у корі головного мозку під впливом другосигнальних подразників, що утворюються у двох напрямах. Перший — це утворення тимчасових зв'язків між звуками, що складають цілі слова, а між словами - речення. Другий виникає як результат тимчасових зв'язків між елементами самого мовлення й тими предметами та явищами оточуючого світу, які позначаються відповідними словами.