Загальна психологія - Павелків Р.В. - 3.5. Розвиток здібностей та їх рівні

У психології найчастіше зустрічається така ієрархія рівнів розвитку здібностей: здібність, обдарованість, талант, геніальність.

Здібності у процесі свого розвитку проходять декілька етапів, і для того, щоб певна здібність піднялася у своєму розвитку на вищий рівень, необхідно, щоб вона вже була достатньо представлена на попередньому рівні. Але для розвитку здібностей першочергово повинно бути певне підґрунтя, яке складають задатки. Нагадаємо, що під задатками розуміють анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, які складають природну основу розвитку здібностей. Наприклад, задатки інтелектуальних здібностей виявляються насамперед у функціональній діяльності мозку — його більшій або меншій збудливості, рухливості нервових процесів, швидкості утворення тимчасових нервових зв'язків тощо, тобто в тому, що І.П. Павлов назвав генотипом - вродженими особливостями нервової системи. До числа таких властивостей належать:

1) сила нервової системи у відношенні до збудження, тобто її здатність тривало витримувати, не виявляючи позамежного гальмування, інтенсивні навантаження, які часто повторюються;

2) сила нервової системи у відношенні до гальмування, тобто здатність витримувати тривалі гальмівні впливи, що часто повторюються;

3) урівноваженість нервової системи у відношенні до збудження та гальмування, яка виявляється в однаковій реактивності нервової системи у відповідь та збуджувальні та гальмівні впливи;

4) лабільність нервового процесу, яка оцінюється швидкістю виникнення та припинення нервового процесу збудження або гальмування.

Нині в диференційній психології використовується 12-вимірна класифікація властивостей нервової системи людини, запропонована В.Д.Небиліциним. До неї входять 8 первинних властивостей (сила, рухливість, динамічність та лабільність у відношенні до збудження та гальмування) та 4 вторинних властивості (урівноваженість за цими основними властивостями). Доведено, що такі властивості можуть належати як до всієї нервової системи (її загальні властивості), так і до окремих аналізаторів (парціальні властивості).

Слід відзначити, що ці вроджені анатомо-фізіологічні особливості будови мозку, органів чуття та руху або вроджені задатки й визначають природну основу індивідуальних відмінностей між людьми. На думку І.П. Павлова, підґрунтя індивідуальних відмінностей складають домінуючий тип вищої нервової діяльності та особливості співвідношення сигнальних систем. Виходячи з цих критеріїв, можна виділити три типологічні групи людей: художній тип (домінування першої сигнальної системи), мисленнєвий тип (домінування другої сигнальної системи) та середній тип (рівне представництво).

Виділені І.П. Павловим типологічні групи припускають наявність різних вроджених задатків у представників тієї чи іншої групи. Так, головна відмінність художнього типу від мисленнєвого виявляється у сфері сприймання, де для "художника" характерне цілісне сприймання, а для "мислителя" - поділ на окремі частини; у сфері уяви та мислення в "художників" спостерігається домінування образного мислення та уяви, тоді як для "мислителя" більш характерне абстрактне, теоретичне мислення, в емоційній сфері особи художнього типу відрізняються підвищеною збудливістю, а для представників мисленнєвого типу більш властиві помірковані, інтелектуальні реакції на події. Не випадково переважна більшість художників (скульпторів, живописців, музикантів, акторів тощо) мають певною мірою виражені риси художнього типу. Якості мисленнєвого типу створюють умови для сприятливого розвитку діяльності, пов'язаної з оперуванням абстрактним матеріалом, поняттями, математичними виразами тощо. Легко зрозуміти, яке широке коло конкретних дисциплін (математика, інформатика, філософія, мовознавство тощо) може вимагати саме таких якостей, як передумов успішного оволодіння діяльністю.

Слід відзначити, що належність людини до художнього типу не означає слабкості інтелектуальної діяльності, оскільки мова йде про відносне домінування образних компонентів психіки над мисленнєвими.

Взагалі друга сигнальна система в людини переважає над першою, і це явище носить відносний характер, оскільки роль мови та мислення у трудовій діяльності людей є провідною й процеси відображення особистістю світу опосередковуються її словесно вираженими думками.

У ході історичного розвитку виробилися різні спеціалізовані здібності. Усі вони виступають проявами здібностей людини до трудової діяльності, засвоєння в процесі навчання того, що було створено людством у його історичному розвитку. Отже, розрізняють, як зазначалося вище, спеціальні здібності та загальну здібність, яка за своєю сутністю є не що інше, як здібність до навчання та праці.

Загальну здібність часто позначають терміном "обдарованість". Як писав С.Л.Рубінштейн: "Під обдарованістю в такому випадку, на відміну від спеціальних здібностей або дарувань, розуміють загальну даровитість; у зарубіжній літературі її зазвичай ототожнюють з інтелектом".

Слід відзначити, що якщо під загальною обдарованістю розуміють узяту в її єдності сукупність усіх даних людини, від яких залежить продуктивність діяльності, то до неї включають не тільки її інтелект, але й єдність та взаємопроникнення з інтелектом і всіх інших якостей та властивостей людини, таких, наприклад, як емоційна сфера, темперамент, темп діяльності тощо.

Питання про загальну та спеціальну обдарованість виявилося досить дискусійним серед психологів. Одні, як, наприклад, Торндайк, схильні зводити обдарованість до суми спеціальних здібностей, інші (Спірмен, Штерн) визнають загальну обдарованість, але завжди протиставляють її спеціальній. Більше того, у деяких випадках загальна обдарованість розглядається як спеціальна функція центральної нервової системи, тобто обдарованість перетворюється в біологічно закріплену константну властивість.

Диференціація спеціальних здібностей у дійсності зайшла так далеко, що врешті-решт була доведена її необґрунтованість, оскільки не можна звести обдарованість до простої механічної суми спеціальних здібностей, так само як і протиставляти загальну обдарованість спеціальним здібностям.

Отже, лише єдність загальних та спеціальних властивостей, взятих у взаємопроникненні, забезпечує справжній вияв обдарованості людини.

Проблема обдарованості - це якісна і кількісна проблема. Перше, основне питання - це питання про те, яка міра вираження здібностей людини і до чого в неї здібності. Загалом якісна характеристика здібностей дозволяє відповісти на питання, у якій сфері трудової діяльності (конструктивній, педагогічній, економічній, комп'ютерній, спортивній тощо) особистість може знайти, виявити себе, досягти успіхів, реалізуватися.

Проблема кількісних змін здібностей має велику історію у психології. Ще в кінці XIX - на початку XX століття деякі психологи (Кеттел, Термен, Спірмен та ін.) під впливом умов, пов'язаних з необхідністю здійснювати професійний відбір для масових спеціальностей, виступили з пропозицією виявити рівень здібностей учнів. Тим самим передбачалося, що буде встановлено рангове місце особистості та її придатність до тієї чи іншої діяльності, до навчання у вищих навчальних закладах, до отримання посад на виробництві, в армії тощо.

Ненадійність та неоднозначність результатів одержаних даних наочно виступає в дослідженнях впливу спадковості та середовища, проведеного згідно з програмою психологами Стенфордського та Чиказького університетів на чолі з Терменом та Фріменом. Предметом вивчення був вплив на обдарованість низки чинників, до яких у першу чергу належать: роль спадковості (порівняння братів та сестер, близнят), расові особливості, вплив соціального середовища (вплив виховання в будинках для сиріт, шкільне навчання, спеціальне тренування). Матеріал був зібраний колосальний, але його результати виявилися досить суперечливими. Власне не тільки "чиказьке" дослідження Фрімена, але й "стенфордська" праця Брукса виявили зміну коефіцієнта обдарованості. Інтерпретуючи результати роботи, Термен та Уіппл визнали їх такими, що підтвердили гіпотезу про основне значення для розвитку обдарованості спадковості та про стійкість показників обдарованості. Навпаки, Фрімен дійшов висновку про переважаюче значення умов, а саме виховання в сім'ї. До цього ж висновку приєднався і шерег інших авторів. Разом з тим визнання ролі соціального чинника досить часто носило реакційний характер, оскільки деякі психологи намагалися довести (Термен, Біне), що обдарованість дітей робочого класу нижча за обдарованість дітей панівних класів.

Таким чином, обдарованість часто розглядалася як незмінна передумова, а не як змінний результат розвитку. У тестовій діагностиці при оцінці результатів обстеження її розглядали незалежно від умов розвитку. Більше того, учення про обдарованість, про здібності людини перетворювалося у вчення про верхню межу розвитку. Поняття обдарованості зводилося до фатальної зумовленості долі дітей, їх приреченості, що стосувалося вихідців із "нижчих" класів. Але, як нам відомо, геніальний російський учений М.В. Ломоносов був сином селянина — рибалки; Фарадей, основоположник сучасного вчення про електрику, був сином коваля; великий математик Гаус - сином ремісника; Рембрандт -сином мірошника; Шопен - бухгалтера; Шуберт - учителя. І цей ряд можна продовжити.

Таким чином, розуміння природи обдарованості виступає великою соціально-психологічною проблемою, оскільки, реалізуючись у відповідній діяльності, хист, здібності не тільки виявляються, але й формуються, тому від суспільних умов залежить і розвиток самої обдарованості.

Наступний рівень розвитку здібностей - талант. Слово "талант" зустрічається ще в Біблії, де має значення міри срібла, яку ледачий раб отримав від господаря за час його відсутності, зарив у землю замість того, щоб пустити в обіг та отримати прибуток (звідси вислів "зарити свій талант у землю").

Нині під талантом розуміють високий рівень розвитку спеціальних здібностей (музичних, літературних та ін.). Діяльність талановитої людини відрізняється принциповою новизною, оригінальністю підходу.

Відзначимо, що талант - це певне поєднання здібностей, їх сукупність. Окремо взята, ізольована здібність не може бути аналогом таланту, навіть якщо вона й досягла дуже високого рівня розвитку та яскраво виражена. Наприклад, серед видатних талантів можна знайти багато людей, які мали феноменальну пам'ять (О.С.Пушкін, О.М.Толстой, І.І. Левітан, М.М. Ге, С.В. Рахманінов, О.В.Суворов, Г. Доре, В. Моцарт та ін.). Але можна назвати набагато більше не менш відомих талановитих людей, які, навпаки, мали погану пам'ять. Це пов'язане з тим, що у творчій діяльності людська пам'ять - це лише один із чинників, який забезпечує її успішність. Але результати не можуть бути досягнуті без гнучкості розуму, багатої фантазії, сильної волі, глибокої зацікавленості, високої продуктивності розумової діяльності тощо. Важливу роль у творчій діяльності відіграють моменти особливого піднесення, так званий стан натхнення. Адже його не випадково називають невід'ємною складовою таланту. Натхнення передбачає колосальне зосередження уваги, мобілізацію пам'яті, уяви та мислення на розв'язання якоїсь глобальної проблеми у науковій, художній або технічній творчості.

Талант у сукупності його загальних та спеціальних якостей -це лише передумова майстерності, але ще далеко не сама майстерність. Для того, щоб стати майстром (тобто досягти досконалості у здійсненні конкретної діяльності, професії), треба багато трудитися. Талант не звільняє від праці, а передбачає велику, важку, титанічну працю. Особистості, які в очах всього людства були талантами (О.М.Толстой, М. Реріх, О.Бальзак, І. Левітан та ін.), усі без винятку - гіганти праці. Тільки завдяки їй вони змогли досягти високого рівня майстерності, всесвітньої слави. Саме в процесі праці накопичується життєвий досвід, необхідний комплекс умінь та навичок, без яких творчість неможлива.

Найвищий рівень розвитку здібностей називають геніальністю. Про геніальність кажуть тоді, коли творчі досягнення людини складають цілу епоху в житті суспільства, розвитку культури. Геніальних людей дуже мало. Прийнято вважати, що за всю п'ятитисячну історію цивілізації їх було не більше 400 осіб. Високий рівень обдарованості, який характеризує генія, неминуче пов'язаний із незвичайністю в різних галузях діяльності. Серед геніїв, які досягли подібного універсалізму, можна назвати Арістотеля, Леонардо да Вінчі, Р. Декарта, Г. Лейбніца, М.В.Ломоносова. Наприклад, М.В.Ломоносов досягнув видатних успіхів у різних галузях знань: хімії, астрономії, математиці і водночас був художником, літератором, чудово знав поезію. Але це не означає, що всі індивідуальні якості генія розвинені однаковою мірою. Геніальність, як правило, має свій "профіль", певна сторона в ній домінує, певні здібності виявляються яскравіше.

Розвиток здібностей у дітей здійснюється в процесі виховання та навчання. Здібності дитини формуються завдяки оволодінню ними змістом матеріальної та духовної культури, науки, техніки, мистецтва, які засвоює підростаюча особистість у процесі навчання.

Первинний етап розвитку здібностей пов'язаний із дозріванням необхідних для неї органічних структур або з формуванням на їх основі необхідних функціональних органів. Як правило, це відбувається в період від народження до шести — семи років. На цьому етапі відбувається вдосконалення роботи всіх аналізаторів, розвиток та функціональне диференціювання окремих ділянок кори головного мозку. Це створює сприятливі умови для початку формування та розвитку в дитини загальних здібностей, певний рівень яких виступає передумовою для наступного розвитку спеціальних здібностей.

Водночас починається становлення та розвиток спеціальних здібностей, які найяскравіше виявляються в молодших та середніх класах. На початкових етапах розвитку спеціальних здібностей сприяють різні дитячі ігри, пізніше суттєво впливає навчальна та трудова діяльність.

Головне правило розвитку здібностей людини С.Л.Рубінштейн сформулював так: "Розвиток здібностей здійснюється по спіралі: реалізація можливості, яка являє собою здібність одного рівня, відкриває нові можливості для подальшого розвитку здібностей вищого рівня. Обдарованість людини визначається діапазоном нових можливостей, який відкриває реалізація наявних можливостей".