Загальна психологія - Скрипченко О.В. - 15. Характер

15.1. Поняття про характер

Проблема характеру та його розвитку має давню історію і належить до найскладніших у психології. Початок її вивчення та розроблення припадає на добу Стародавньої Греції і пов'язаний з іменами Платона, Протагора, Аристотеля, Феофраста (Теофраста). Разом з тим це і вічно нова проблема, тому що виникає постійно з народженням кожної дитини, з появою нового покоління і неодмінними турботами про його виховання.

Інтерес до цієї проблеми був значним у кожну епоху історичного розвитку людського суспільства. Особливо гостро постає вона сьогодні у зв'язку з переломними подіями в нашій країні.

Термін "характер" грецького походження (від дієслова "дряпати", "писати на камені, дереві чи міді"). Спочатку він позначав інструмент для того, щоб виробити карбування, штамп або клеймо, печатку; потім - образ карбування, штампа, клейма, відбиток печатки, прикмети відбитка. За образом печатки чи відбитка визначалася, наприклад, цінність монети. У Стародавній Греції образ карбування почав застосовуватися й до людини, спершу для окреслення рис її обличчя, а потім - особливостей поведінки.

Здавна під терміном "характер" розуміють стійкі особливості, сукупність стійких властивостей або ознак, які відрізняють предмети, явища. Однак у давнину цей термін рідко використовувався. Навіть у першій книзі про характер учня Аристотеля Феофраста, яка була написана приблизно після 319 р. до н. е., цей термін вживається тільки один раз - у заголовку (книга називається "Характери"). І тільки з XIX ст. слово "характер" з різними відтінками свого загальноприйнятого значення починає широко використовуватися і міцно входить у повсякденну та наукову мову.

У значенні стійкої ознаки, яка вказує на відмінності, слово "характер" вживається в природничих та гуманітарних науках. У цьому розумінні говорять про характер хвороби, погоди, живопису, музики, архітектури. Дещо іншого значення воно набуває, коли говорять про характер людини.

Стосовно людини розкрити її характер - означає показати, які стійкі істотні риси або особливості їй притаманні, відрізняють її від інших людей, підкреслюють її індивідуальну своєрідність, визначають поведінку в цілому, ставлення до себе та інших людей, до діяльності й суспільства; дають змогу передбачати, як вона вчинить у тих або інших ситуаціях та за певних обставин.

Характер відіграє основну роль у виявленні змісту внутрішнього світу людини, в ньому проявляється її "Я", її життєва позиція. В характері яскраво і повно виражена сутність особистості. І хоч особистість не зводиться лише до характеру, знати характер - це, по суті, знати особистість. У житті люди так і роблять. Вони будують особисті стосунки на основі знань про характер один одного, тобто знання того, що їх об'єднує, а що роз'єднує.

Характер - найцінніше надбання особистості. У спілкуванні людей його життєве значення є величезним. Людей з недобрим характером стережуться та уникають, тому що вони здатні створити труднощі та конфліктні ситуації там, де для них немає ґрунту, постійно ускладнююють розв'язання повсякденних питань тощо. Людина з доброзичливим характером приваблює, викликає довіру та повагу до себе, є авторитетом та зразком поведінки для інших. Вона стає для інших наочним мірилом моральної досконалості. З нею легко долаються життєві труднощі, вирішуються проблеми та конфлікти, досягається взаєморозуміння. Вона здатна до надання безкорисливої допомоги і завжди з оптимізмом дивиться в майбутнє.

Вирізняють кілька ознак характеру.

По-перше, під характером розуміють якість особистості, дещо особливе в психічному складі людини, що відрізняє її від інших людей.

По-друге, підкреслюється стійкість характеру і разом з тим його пластичність.

По-третє, визнається вираження характеру в поведінці, або у вигляді формально-динамічних рис, так званих безпосередніх, первинних, швидких, емоційно забарвлених реакцій на зовнішні впливи; чи у вигляді усвідомлених прагнень діяти згідно з моральними нормами та принципами співжиття.

Залежно від того, які ознаки і в якому поєднанні беруться до уваги, термін "характер" у повсякденній мові та науці використовується в значенні або здібностей, або темпераменту, або волі, або моральної категорії.

У сенсі здатностей термін "характер" частіше використовується в повсякденному вжитку. Наприклад, обговорюючи дії тієї чи іншої людини, ми звичайно кажемо: "Так, він здатний (не здатний) так зробити".

В.С Мерлін висунув положення, згідно з яким риси характеру та здатності різняться тільки як різні аспекти психологічного дослідження. Ця теорія, власне, ставить знак рівності між здатностями і характером, що не зовсім правомірно. Справді, щоб реалізувати свої можливості, людині потрібно мати сильний характер, і насамперед володіти такими його рисами, як наполегливість, завзятість, самостійність, вдумливість, чесність, працьовитість тощо.

Складнішим є питання про співвідношення характеру і темпераменту. Ототожнювання темпераменту з характером має багату і давню історію. В літературі не без підстав розглядають вчення Гіппократа про темперамент як першу спробу визначити відмінності в характерах людей. Відтоді тривалий час поняття "характер" по суті, було включено в поняття "темперамент". Тільки у XVIII ст. І. Кант розмежував ці поняття, розуміючи під темпераментом "те, що робить з людини природа", а під характером -"те, що вона сама робить із себе". В історії вітчизняної та зарубіжної психології були спроби вирізнити характер із темпераменту, розглядати темперамент як центральне ядро характеру. Певною мірою це відображено і в сучасній французькій характерології, де серед типів характеру виділяють такі, як холеричний, сангвінічний та флегматичний, а також у багатьох поширених за кордоном типологіях характеру. З цих самих позицій характер зводиться до конституційних властивостей особистості, темперамент розглядається як природна основа характеру, розкриваються зв'язки темпераменту і характеру.

Не викликає сумніву, що темперамент - це природна основа характеру і тією чи іншою мірою він представлений у кожній його рисі як її динамічна характеристика. Але зводити характер до темпераменту неправомірно, оскільки, окрім динамічної забарвленості, характерологічна дія виражає бачення, оцінки, бажання, ставлення людини до певного явища. Щоправда, при сприйнятті тієї чи іншої риси характеру люди нерідко звертають основну увагу на її динамічну забарвленість, особливо якщо ця забарвленість яскрава, і не помічають змістової сторони риси, що виявляється. Можливо, що це й дає привід до сплутування темпераменту і характеру. Так, наприклад, сприймається збоку реакція людини, яка обурена несправедливістю.

Нерідко характер зводиться до волі, яку називають "хребтом характеру". Прихильники такого погляду розуміють під характером тільки взаємозв'язки вольових рис, що, безперечно, збіднює поняття "характер". Значення вольових рис у структурі характеру, безумовно, велике. Більш того, зовнішньою візуально "відчутною" стороною рис характеру є дії та вчинки, в здійсненні яких бере участь воля. У цьому плані заслуговує на увагу висловлювання, що "немає характеру без волі, немає і волі без характеру" Але, окрім вольових рис, у структурі характеру необхідно виділяти також моральні, емоційні та інтелектуальні риси.

Нерідко терміну "характер" надається етичне значення, особливо коли мова йде про виховання характеру в дітей та юнацтва.

Безперечно, є риси характеру, в яких виявляються норми моральної поведінки. Це моральні риси. Від них слід відрізняти вольові, емоційні та інтелектуальні риси, які, незважаючи на те, що також несуть певне моральне навантаження, передусім мають специфічний психологічний зміст.

Таким є спектр поглядів на характер, розгляд яких, з одного боку, свідчить про необхідність від диференціювати характер від його розуміння у значенні здатностей, темпераменту, волі та моральної категорії, а з іншого - підкреслити їхній тісний взаємозв'язок.

У зарубіжній літературі поняття "характер" вживається в кількох значеннях залежно від того, яку психологічну школу репрезентує автор, проте загалом у розумінні суті характеру переважне значення надається спадковим та біологічним передумовам, натомість роль соціальних чинників зменшується.

В українській та російській характерології характер розглядається на підставі принципу єдності свідомості й діяльності, принципу розвитку, комплексного та системного підходу (В.І. Абраменко, Б.Г. Ананьєв, О.Г. Ковальов, В.М. М'ясіщев, М.Д. Левітов, І.В. Страхов та ін.). Поняття "характер" названі автори здебільшого визначають ідентично, характер аналізують у єдності змісту і форми, наголошують вплив на нього спрямованості особистості.

Так, за Б.Г. Ананьєвим, характер виражає основну життєву спрямованість та проявляється у своєрідному для конкретної особистості способі дій. За визначенням М.Д. Левітова, характер - це психічний склад особистості людини, який виражається в її спрямованості й волі.

Разом з тим у питанні про те, визначається характер спрямованістю особистості чи ні, деякі психологи, зокрема А.В. Петровський, займають невизначену позицію. Вони визнають зумовленість спрямованістю особистості тільки деяких рис характеру.

Спрямованість - основний компонент особистості, який виражає її "Я" і становить суспільне обличчя людини, її суть як суб'єкта пізнання та перетворення світу, як члена суспільства. Спрямованість є системою життєвих прагнень, яка охоплює те, чого індивід хоче досягти у своєму житті, у чому він бачить його сенс, що спонукає його досягати поставленої мети і що морально виправдовує його діяльність та поведінку. Спрямованість втілюється в таких психічних явищах та їхніх ієрархічних системах, як потреби, інтереси, ідеали, думки, світоглядні погляди та переконання.

Те, з чого складається спрямованість (уявлення, знання, погляди, оцінки, бажання, прагнення, схильності, потреби тощо), є субстратом характеру, його внутрішньою, змістовою, мотиваційною стороною. В кожній рисі характеру концентровано, у вигляді згустка, наявна певна частка спрямованості, котра стає доступною сприйняттю відокремлено від системи у відносно постійних способах поведінки, отже, доступною і незалежній об'єктивній оцінці та самооцінці, контролю та самоконтролю. Виходячи з цього, характер - це цілісний компонент особистості, функція якого полягає в об'єктивізації її спрямованості у формі стійких рис, виражених у специфічних та відносно константних способах поведінки.

Спрямованість і характер - самостійні структурні одиниці особистості, які утворюються одночасно з єдиного субстрату, але різними шляхами.

Спрямованість формується як динамічна система життєвих прагнень людини, а прояв рис характеру мотивується спрямованістю, і разом з тим кожна риса характеру найбільш точно виражає сутність тієї чи іншої її частини.

Кожна з рис характеру - це його "молекула", проста або складна складова, яка має його властивості та здатність до самостійного прояву. Характер же в цілому існує тільки як системна сукупність взаємопов'язаних стійких рис, завдяки яким реалізуються оригінальність та самобутність "Я" особистості, тобто по-новому розкривається важливий, справжній зміст її спрямованості та підкреслюється її індивідуальність.

Питання про співвідношення понять "особистість" і "характер" здавна представлене в характерології трьома поглядами. Деякі автори ототожнюють особистість і характер, інші - розглядають характер окремо від особистості і вилучають його з її структури, треті - вказують на зв'язок між ними, визначаючи особистість як сукупність усіх якостей людини, а характер - як своєрідність переважно емоційно-вольових проявів особистості. Найбільш поширені перший і третій погляди.

Так, наприклад, Ю.Б. Гіппенрейтер вважає, що характер у вигляді формально-динамічних особливостей поведінки є передумовою формування особистості, але особистість у своєму розвитку "знімає" характер. Розвиваючись як особистість, людина визволяється від характеру, "втрачає" його. Такі погляди ґрунтуються на своєрідному розумінні суті характеру, на ототожнюванні його з темпераментом.

Ми вважаємо, що розвиток характеру нерозривний з розвитком інших компонентів особистості. Всі складові особистості розвиваються синхронно та в найтіснішому взаємозв'язку. В ранньому дитинстві та на невисокому рівні розвитку індивіда фіксується імпульсивна, афективна поведінка, переважають темпераментні реакції. Однак що свідоміша людина, то різноманітнішим і багатшим стає її характер за рахунок утворення складних та інтегральних рис, дедалі більше змістовних, здатних стримувати темпераментні реакції й тим самим дедалі менше динамічно забарвлених. Тобто, по мірі розвитку і з віком характер набуває рівноваги, стає усталеним, сформованим. Відповідно змінюється й особистість, у її формуванні відзначається перехід від темпераментного самоствердження до самовираження в продуктах діяльності, у творчості. Отже, відбувається не "зникнення" характеру, а набування ним тієї благородної соціальної зрілості, яка викликає повагу до особистості.

Розглядаючи питання про співвідношення понять особистості й характеру, слід наголосити, що поняття особистості є родовим і перебуває на найвищому щаблі в ієрархічній будові психологічних знань про людину. Ним позначається конкретна людина, яка володіє свідомістю та самосвідомістю, зі сформованим світоглядом, з усталеною системою життєвих позицій. Психологічний зміст особистості розкривається в її спрямованості, здібностях, темпераменті і характері та виявляється в особливостях цих складних психічних утворень.

Отже, поняття "характер" слід відрізняти від поняття "особистість". Характер має чітке психологічне призначення. Своєрідно об'єктивуючи спрямованість, він, поряд із темпераментом та здібностями, відкриває людину як індивідуальне та соціальне "Я", як особистість для всіх і самої себе. Цим, своєю чергою, стимулюються процеси самосвідомості та самопізнання, управління поведінкою, самовираження та реалізації творчих можливостей. Проте це не означає, що скільки людей - стільки й характерів. Характер має як типові варіанти, так і індивідуальні розбіжності в їхніх межах.