Загальна психологія: Хрестоматія - Скрипченко О.В. - Полюсність психологічного простору

Визначивши певні варіанти психологічного простору, які можуть бути покладені в основу типології, перейдемо до опису його основних властивостей, до якісної характеристики моральних вимірів. Спеціальну увагу приділимо двом головним полюсам психологічного простору: полюсу позитивному і полюсу негативному.

Чи можна уявити собі життя у однобічному моральному просторі, де не було 6 спокус, гріхів, каяття, зльотів і падінь? Що таке добро, якщо його не порівнювати зі злом? Чи можлива внутрішня боротьба, муки зростання, коли немає з чим у самому собі боротися, нема чого долати, нема до чого прагнути?

Який він - диявол всередині нас? Казкова дрібненька істотка з рогами І хвостом, що трохи кульгає і пахне сіркою? Чи елегантний іноземець, яким був Воланд у М.Булгакова?

Як узагальнює С. С. Аверінцев, сатана - головний антагоніст бога й усіх доручених йому сил на небесах і на землі, ворог людського роду, цар пекла І повелитель бісів. Це анти божество є втіленням зла, "лукавим". Сатана протистоїть богові не на рівних засадах, але як грішне творіння бога, бунтівний підданий його держави, який тільки і може, що обертати проти бога силу, яку він від нього ж І отримав. Сатана є втіленням усього морального зла світу, всіх злих помислів. Сатана спокушає, вводить у гріх, заздрить, зводить наклепи, ставить на шляху перешкоди.

У раннє християнського письменника П сторіччя Іренея Ліонського зафіксовано переказ, згідно якому сатана і біси досягли повної міри у злобі і відчаї в результаті приходу, діяльності, жертовної смерті і воскресіння Христа, завдяки якому було до кінця визначено духовну поляризацію добра І зла у світі. "З того часу Сатану очевидним чином "засуджено" і він може лише, залишаючись до пори "князем світу цього", вести безнадійну фудольнєго проти горнєго і часу проти вічності" (Аверинцев С.С., 1991, с. 486).

.....У психологічному просторі життєвого світу особистості є полюси добра

і зла, позитивного і негативного, є щось, що традиційно позначається як божественне і сатанинське. Між цими полюсами постійно здійснюється взаємодія, яка створює силові потоки, енергетичний потенціал, конденсуючи, як заряди особистісного руху зростання, так і невротичні захисти, агресивні прояви, реакції, що розчаровують, викликають паніку, страх, сором.

Деякі єресі, наприклад, маніхейці, вважають диявола не лише могутньою і' рівною богові силою, але й його діалектичною протилежністю, необхідною для самого існування всесвіту. Дійсно, моральний простір був би штучно-схематичним, позбавленим життя, якби на його полі не відбувалися безперервні битви добра і зла, диявола і бога.

На думку Т. де Шардена, своїм існуванням Ад нічого не порушує і не руйнує у Божественному Середовищі, він творить щось нове і велике, надаючи відтінку серйозності, додаючи обсягу, глибини, яких без нього не було б. "Вершина краще за все вимірюється безоднею, над якою вона здіймається" (Т. де Шарден, 1992; с.139).

Хто застрахований від заборонених поривань? "Дідько", як каже моя знайома, постійно чатує. Він чекає, коли заслабне воля, коли від тягаря афекту звузиться свідомість, коли забудуться найбільш значущі норми співжиття. Особливо важко у таких випадках людині, яка ніколи не бажала знати, що зло існує, що воно завжди поруч із нами.

Дуже тяжко у стані спокуси, якщо цей стан здається людині абсолютно унікальним. Небезпечно, коли немає ніякого досвіду приборкування і зречення. Способів боротьби із собою так само багато, як багато індивідуальних облич у змія-спокусника. Головне-знати про ймовірність такої боротьби, про можливість перемоги.

Багато разів перечитую свій улюблений роман Л.Толстого "Війна і мир". Колись в юності мене приголомшила Наташа Ростова, коли вона раптом захопилася цим мерзотником Анатолем Куракіним. Тепер, захоплення світським негідником вже не здається мені безглуздою вигадкою старого моралізатора. Надто бездоганний, надто правильний князь Андрій. А в Анатолі є якась загадковість, незрозумілість, заборонність, якесь подвійне дно. Для Наташі, у якої вже надто безхмарним було щасливе дитинство, оранжерейним - домашнє середовище, Анатоль є втіленням якоїсь нової, незнайомої, таємної сфери життя, величезної і примхливої. Спокуса стає неминучою.

Позитивний особистісний потенціал співіснує з потенціалом негативним, руйнівним, який за термінологією К.Юнга називають "Тінню". Тінь - темний двійник людини, вона нагадує людині про її безпорадність, про темні пристрасті, раптові напади гніву, і тому зустріч з Тінню стає най не приємнішою подією. Людина намагається проектувати свої недоліки на оточуючих, не бачити власної Тіні, хоча краще, як вважає Юнг, встановлювати з нею дипломатичні стосунки.

Формування особистісного простору передбачає слідом за первинною, дифузною, нерозчленованою цілісністю появу дедалі жорсткішої й визначенішої позитивно-негативної структури, яка забарвлює всіх і все у чорно-білу гаму. У процесі подальшого особистісного зростання ця бінарна структура ускладнюється, збагачуючись новими нюансами, відтінками, напівтонами й нарешті, по досягненні особистісної зрілості, необхідність полюсного бачення дійсності з точки зору добра і зла, грішного і праведного поступово зникає. Така зінтегрована, "постдовільна" цілісність і забезпечує справжню особистісну свободу.

Чому у психологічному просторі співіснують добро і зло? "Парадокс добра і зла, основний парадокс етики, полягає в тому, що добро передбачає існування зла і потребує допущення зла", - пише М.Бердяєв. Поки існує їх розрізнення, завжди виникає взаємодія, зіткнення протилежних начал, боротьба, що відбувається у душі кожної людини, яка й підштовхує до розвитку, морального вдосконалення. Абсолютне добро передбачається у Царстві Божому, а поза ним "абсолютне добро, що не припускає існування зла, є завжди тиранія, царство великого інквізитора й антихриста" (Бердяев Н.А., 1993, с. 135).

Якщо уявити собі світ, у якому є абсолютне доброті немає зла, то яку роль у цьому світі можна відвести людині? Навіщо їй страждати, вдосконалюватись, зростати над собою? Як слушно зауважує М.Бердяєв, людина у такому гіпотетичному світі стає "автоматом добра", не маючи свободи само проявів, не здійснюючи морального вибору. Поки є і добро, і зло, є й боротьба, яка відбувається у душі кожної людини, стимулюючи моральне самовдосконалення.

Традиційний, культурологічний погляд на цю проблему виключає ігнорування релігійних уявлень про Бога й Сатану, усталених персоніфікацій добра і зла у казках, міфах, народних переказах, індивідуальному і колективному несвідомому. Загальнофілософська, теологічна проблема ворожості добра і зла, активного характеру злої сили перетворюється у психологічній науці на проблему амбівалентності духовного і тілесного, їх суперечливої ролі в детермінації життєдіяльності людини.

Життєвий світ людини структурується за законами співіснування добра і зла, їх суперництва, що створює силові потоки, енергетичні вихори небайдужості, вибірковості, унікальності задумів і дій. Полюсність психологічного простору передбачає постійну взаємодію добра і зла, що виявляється і в співіснуванні симпатій та антипатій.

Навіщо Диявол спокушає людину, провокує її на погані вчинки? Чому Господь не заважає йому, незважаючи на свою всемогутність? Спокуса традиційно трактується як умова свободи, завдяки якій людина постає перед необхідністю здійснення морального вибору, прояву своїх внутрішніх інтенцій, що дає змогу по-новому структурувати простір життєвого світу.

Амбівалентність психологічного простору проявляється в існуванні симпатії й антипатії. Якщо припустити, що Існувала б лише симпатія у взаєминах і не було б їй противаги, світ звівся би до однієї точки, до однорідної маси, сумовитої фігури тотожності, як зауважує М.Фуко. Ні що інше як антипатія зберігає речі у їхній ізоляції одна від одної, заважає їх злиттю, уподібненню, замикає кожний вид у його стійкій відмінності і прагненні до самозбереження. "Саме постійна рівновага симпатії і відповідної їй антипалі забезпечує тотожність речей, те, що вони можуть походити одна на одну, зближуватися між собою, не поглинаючи одна одну й не втрачаючи при цьому своєї неповторності" (Фуко М., 1977, с. 70).

Інші властивості психологічного простору. Серед властивостей психологічного простору крім полюсів "добра-зла" слід назвати також і відповідальність, яка є його смисловим центром. Площини добра-зла, в і дкритості-закритості, свободи-залежності перетинаються, взаємодіють крізь призму відповідальності, що є морально-аксіологічним еквівалентом суб'єктності.

"Відповідальність-безвідповідальність" задає міру автономії, незалежності від сподівань, ціннісних відносин, думок оточуючих. Подібно до того, як в онтогенезі перцептивної сфери йде процес розчленування "Я" й "не-Я", таким же чином при формуванні все більш зрілого психологічного простору поступово виникає автономія від схвалень-засуджень, від бажання підлягати чужій волі, бути слухняним, покірливим, конформним, зручним. Врешті-решт, лише раби отримують нагороду за чесноту, а вільні люди були б здивовані або, навіть, ображені, якщо їх заохочували б за єдино можливу, природну поведінку.

Екстернал, тобто людина із зовнішнім локусом контролю, здавалося б, має більше свободи, адже вона не відчуває власної відповідальності. Однак, ця свобода ілюзорна. Коли поведінкою керують випадкові обставини чи примітивні Імпульси, архаїчні потяги, що не цілком усвідомлюються і, відповідно, не контролюються, життєвий простір звужується, втрачає свою специфічність, примітивізується.

На відміну від екстерналів інтернали завжди беруть на себе відповідальність за все, що з ними відбувається. їх характеризують як послідовних, емоційно стабільних, комунікабельних і щирих. Психологічний простір інтерналів більш сталий і структурований, ніж простір екстерналів. їм не треба ховатися, закриватися від оточуючих, щоб не втратити свою індивідуальність.

Відповідальність, і передусім відповідальність за себе, за своє життя, дає змогу вирватися з фаталізму умовностей, відчути справжню автономію. Зріла особистість вміє, якщо треба, йти проти течії, "тримати удар". Вона знає, що, як би не склалися життєві обставини, у самій середині свого єства вона все одно може залишитися незалежною.

Духовне начало, на думку Ж. Семлена, допомагає опиратися хворобі насильства, як воно допомагає опиратися тяжкій хворобі. Беззбройна людина перед лицем насильства не зовсім беззахисна, якщо є внутрішня, хай і невидима, з першого погляду, сила опору. "Протистояти насильству - це значить зберігати в душі частку незалежності, внутрішньої свободи, самому вирішувати, що робити і про що думати" (1990, с. 77).

Без особистісної автономії, без ніким не санкціонованої власної ініціативи легко виникає та сама групова безвідповідальність, колективний безкрай, якого так багато у сьогоднішньому житті.

Психологічний простір життєвого світу будується завдяки цілеспрямованості і волі, завдяки вчасним особистісним виборам, якщо ці вибори робляться відповідально, з урахуванням морального контексту.

"Моральне благо є рід блага, який спеціапьно належить до діяння людської волі. Той рід блага, через володіння яким людина може бути хорошою, сутнісно й неподільно хорошою.

Разом з поняттям морального блага виникає і розкривається перед нами розпорядок, відмінний від будь-якого фізичного чи метафізичного розпорядку; новий лад речей, новий універсум, лад чи універсум моралі. Якби людські ДІЇ були всього лише природною подією, результатом взаємодії причинних констеляцій, що складаються у світі, не було б іншого універсуму. крім універсуму природи. Але дії людини входять у світ як результат вільного вибору, як певна річ, котра залежить від ініціативи, що не зводиться до зчеплення причин, даних у цьому світі; джерелом котрої є інша сукупність - я сам, моя власна особистість, яка відповідає за цю ініціативу" (Маритен Ж., 1991, с. 173-174).

Роблячи свій черговий вибір, самостійний І вільний, людина вступає у зону конфлікту: з власними намірами, що спрямовують її у протилежні боки; з почуттями, які подавляє обов'язок; з бажаннями, на шляху яких вишиковуються переконання; з віруваннями, що суперечать актуальним цінностям; з думками оточуючих, оцінками ближніх, із власними звичками, уявленнями про себе тощо.

Психологічний простір будується, змінюється й удосконалюється під час переживання всіх цих конфліктів, коли ставлення до себе стає нестійким, амбівалентним. Прагнучи водночас різних несумісних цілей, воюючи з бажаннями, що викликають бурхливий опір, людина перекроює усталені стосунки, набуває нових ступенів свободи і нової непростої відповідальності.

Ну, а якщо сил на відповідальність не вистачає? Тоді воля вирішувати за тебе знаходиться у твоєї сім'ї, твого шефа, доброго знайомого чи навіть у держави, як слушно зауважує В.Чалідзе. Навряд чи треба сумувати з цього приводу, "розпоряджатися собою у такому складному житті - важкий тягар, і слід зрозуміти людей, які бажають звільнити себе від клопоту, пов'язаного з тим, що розуміють під свободою особистості у суспільстві (1991, с.47).

До властивостей простору доцільно також віднести "відкритість-закритість". Межі життєвого світу можуть бути більш-менш окресленими, визначеними. Відкрите ставлення до себе обумовлює й відкрите ставлення до світу, живить почуття повноти існування, його всеосяжності. Виникає нова сітка відношень: до природи, історії, культури, кожної людини, власного життя, його призначення.

Ставлення до життя значною мірою визначається тим, як людина бачить свої взаємини з іншими людьми і світом в цілому, чи перебуває вона зі світом у злагоді або у конфронтації, приймає чи ні своїх близьких і саму себе. Розширюючи чи звужуючи сітку значущих взаємин, роблячи власний простір все відкритішим чи замкненішим, людина прискорює або уповільнює власне особистісне зростання.

Зрозуміло, що простір життєвого світу поляризується, концентруючись на теплому, південному полюсі друзів і коханих, рідних і близьких, а на холодному, північному - недругів І недоброзичливців, людей неприємних і небезпечних. У залежності від наближення нової людини до того чи іншого полюсу, відкритість-закритість психопогічного простору суттєво змінюється. Хоча сподіватися, що негативних персонажів просто можна не пустити у свій світ безнадійно.

Кордони життєвого світу можуть бути більш-менш визначеними, прозорими або неприступними, нездоланними. Творча, здорова особистість відкрита для контактів, натомість особистість невротична замикається в собі, заглиблюючись у власні проблеми й комплекси.

Невротики, як відомо, перебільшують значущість своїх кордонів. Вони можуть ображатися на реальність лише за те, що вона "не така", не відповідає їхнім прожектам, втручається у їхні плани. Розклад поїздів вкрай незручний, і це особиста зневага. Погода заважає здійсненню давніх бажань, і їх захльостує праведне обурення. Телефон задзвонив невчасно - і від стримуваної злості починає боліти голова. Водій таксі або керівник можуть у чомусь відмовити, повестися з ними як з простими смертними, і це вкрай важко пережити. Людина, яка була нещодавно майже другом, раптом стає особливо небезпечною, і її починають підозрювати у всіх смертних гріхах.

Кожна власна потреба перетворюється у життєвому світі невротика на категоричну вимогу, адресовану назовні, навколишньому світові, живому і неживому. Цей навколишній світ має бути тактовним, делікатним, над розумним, чутливим. Від нього вимагається здатність передбачувати навіть напівоформлені бажання. Передбачувати і задовольняти. Як від матері малої дитини, яка без слів здогадується про кожне поривання ЇЇ немовляти. Якщо ж це не відбувається, від цього світу треба відсторонитися, відокремитися, відгородитися.

Щоб насолоджуватись свободою від тягаря життєвих обставин, власною незалежністю, якої не може бути, якщо особистість не відчуває відповідальності за все, що відбувається, людина навчається визнавати правомірність, законність існування інших, не завжди зрозумілих і не обов'язково позитивно сприйманих світів. ЇЇ відповідальність передбачає необхідність збереження унікальності, нетотожності кожного життєвого світу у всій його повноті. Кожний момент виходу за власні межі, у спілкування з іншими, стає водночас моментом заглиблення у спілкування з собою, у само зміни, що забезпечуються завдяки глибинному самоусвідомленню.

Особистість нетворча, моральний простір якої має закриті кордони, схильна до типових, звичних вчинкових дій. Вона береже порядок, виконує чужу волю. У ЇЇ психологічному просторі фіксується відсутність оптимальної дистанції між зовнішнім і внутрішнім, своїм і чужим, "Я" й "інші". Зміщення у бік зовнішнього призводить до інфантилізації, несамостійності суджень і поведінки, "флюгерності", нестабільності.

Існує чимало варіантів особистісної несвободи, зокрема несвобода егоцентризму, несамостійності, ціннісних ілюзій. Щоб життєвий світ міг удосконалюватись, а особистість - розвиватись, міра свободи має ставати дедалі більше. За Гегелем, природа не розвивається саме тому, що вона позбавлена свободи. Свобода щонайчастіше пов'язана з розвитком, творчим ставленням до життя, суб'єктним рівнем детермінації життєдіяльності.

Психологічний простір має певну центрацію, яка змінюється у процесі його структурування, розширення, здобуття своєрідності, індивідуалізації. Та чи інша цінність дістає всередині цього простору властивості центру, тобто абсолютну й безумовну владу поєднувати, завершувати формування структури значущих відносин.

Пригадаймо, що за традиційними уявленнями все позитивне розташовується у середині світу, а все зле - на його периферії, у недостатньо усвідомлюваних сферах. Ступінь тяжіння, що наближує до центру, залежить від близькості до нього, тому центрація стає однією з найважливіших якостей простору життєвого світу.

Що найчастіше знаходиться у центрі власного всесвіту? Ясна річ - єдине й унікальне власне Я. І хоча моральний простір будується за не дуже зрозумілими і непростими законами, цей факт як раз всім зрозумілий. Помірний егоїзм, як його називає Ю. Козелецький, грає фундаментальну роль як у житті особистості, так і в житті суспільства. Завдяки йому особистість зберігається, не втрачаючи індивідуальної своєрідності. Альтруїзм міг би редукувати індивідуальність та ідентичність особистості, знизив би різнобічність поведінкових проявів (1991, с. 40).

Особистісний розвиток передбачає поступову й помірну децентрацію морального простору, побудову його таким чином, щоб не порушуючи дистанції між своїм та чужим, сприймати партнера як рівного, творити поруч зі своїм центром його центр, який мав би теж високу валентність, був би теж значущим, сприяв би взаємності стосунків, розподіляв відповідальність. Таке структурування простору передбачає постійну взаємодію зустрічних векторів, спрямованих від центру до центру, які врівноважують взаємодію, забезпечуючи більш-менш рівномірну децентрацію, а отже й подолання егоцентризму.

Моральна координата життєвого світу являє собою обмінну взаємодію значущих стосунків, які відображають моральні цінності. Функції морального простору визначені його головними властивостями, зокрема наявністю полюсів "до-бра-зла", "свободи-залежності", 11 відкритості-закритості" "відповідальності-без-відповідальності", "центрації-децентрації", дистантний взаємовплив яких творить потенціал особистісного зростання.

Вибудовуючи власний психологічний простір, ми включаємо у нього значущих людей, створюємо близькі і більш віддалені кола спілкування, взаємовпливу. У кожному колі свої друзі й недруги, свої симпатії й антипатії. Немає у нашому життєвому просторі нічого випадкового, незначущого. Кожна людина по-своєму впливає, певним чином видозмінюючи наш кут зору на все, що відбувається у нашому житті, детермінуючи наші вчинки.

Введення категорії "життєвий світ" забезпечує справжню цілісність людини і світу, дає змогу вивчати саме психологічну реальність, у межах якої і розгортається кожне людське життя.

Якщо людина - креативна істота, якщо вона має сутнісну здатність творити, створювати, то створює передусім світ, в якому живе. Вона сміливо будує власний універсум, свою невеличку затишну планету, про яку розповідав маленький принц у казці А. Сент-Екзюпері. Цей світ у всій його унікальній своєрідності забезпечує людині таке важливе переживання справжньої суб'єктності, власної богообраності, адже творити Світ - це відчувати себе чимось більшим за самого себе з усіма своїми недоліками, більшим за своє сьогодення, навіть за все своє прожите й заплановане на майбутнє життя. Без тяжкої праці світоутворення життя втрачає сенс, стає безбарвним повсякденним Існуванням. Лише активність, відповідальність, самостійність живлять натхненне індивідуальне світоутворення. Лише постійне клекотіння особистісного буття забезпечує ту напругу саморозвитку, ту якість самопрояеів, якої ми всі прагнемо.

Створений за індивідуальним проектом всесвіт завжди має й загальнолюдський зміст, відтворюючи історичний шлях етносу, концентруючи життєвий досвід поколінь. Життєвий світ передбачає ціннісну ієрархізацію дійсності у відповідності до часу власного життя і ставлення до людей у моральному ракурсі. Структура життєвого світу, і передусім його просторово-часові параметри - це той спосіб особистісної організації життя, що стимулює або гальмує особистісне зростання. Діалог між моїм світом та світами значущих для мене людей, за яких я відчуваю відповідальність, без яких я не уявляю свого особистого життя, постійно потребує трансцендуеання, виходу за власні межі, долання своїх кордонів.

Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості у межах і за межами буденності. - К., Либідь, 2003. - 376 с. - С. 58 - 76-82.