Класичні експерименти в психології - Копець Л. - РОЗДІЛ 5. Артефакти психологічних експериментів

Звісно, коли гіпотезу не підтверджено, для дослідника це важке випробування. Разом з тим, експеримент — це найнадійніший спосіб прирощення наукового знання. Експериментатор має бути готовий до того, що на шляху психологічного пізнання трапляються складні ситуації, коли важко сприйняти реальні факти і можна припуститись цілого ряду помилок. Для позначення помилок, що виникають у психологічних дослідженнях, вживають спеціальний термін - артефакт.

Артефакти (від лат. artefactum - штучно зроблене) - це експериментальний результат, який виникає через відхилення в проведенні дослідження або дефекти методик, що використовуються. Джерелом артефактів у психологічному експерименті може бути як саме оточення, так і діяльність дослідника. Причиною артефактів може стати також неадекватність використовуваної експериментальної процедури, коли дослідник не може передбачити ті чинники, що змінюють поведінку досліджуваних осіб.

Розглянемо найпоширеніші артефакти, які психологи визначили на основі свого досвіду.

Ефект плацебо

Цей ефект, встановлений медиками, ґрунтується на цілеспрямованому або невимушеному, неусвідомленому навіюванні лікарем чи експериментатором, що певний чинник (препарат, спосіб дій) має привести до бажаного результату. Віра досліджуваних або пацієнтів справді може творити дива, хоча сам чинник ніякої дії не відіграє. Якщо хворі очікують, що препарат має сприяти покращанню їхнього стану, то у них дійсно спостерігаються зміни на краще.

У медицині плацебо (лат. placere - подобатись) означає препарат, у якого немає лікувальних властивостей ("фальшиві ліки"). Термін "ефект плацебо" введений у науковий обіг американським лікарем Генрі Бічером у 1955 р., який з'ясував, що приблизно трети на пацієнтів видужують від пігулок-"пустушок", які не містять діючих речовин. Серйозне вивчення ефектів плацебо розгорнулось під час Другої світової війни. Коли у фронтовому госпіталі не вистачало знеболювальних засобів, анестезіолог Генрі Бічер переконався, що в окремих випадках ін'єкція фізіологічного розчину має практично ту саму дію, що і справжні ліки. Повернувшись з війни, лікар із групою колег із Гарвардського університету взявся до вивчення цього феномена. Результати свої досліджень від підсумував у 1955 р. у статті "Сильнодійні плацебо".

Найсильнішим чинником плацебо-ефектів є віра самих лікарів та персоналу в силу ліків. Було проведено чимало подвійних сліпих експериментів, в яких продемонстровано плацебо-ефект. Одним із них є хрестоматійний випадок із вивчення ефективності дії резерпіну.

У 1953 р. психіатр Е. Мендел працював у психіатричній лікарні Сент-Елізабет поблизу Вашингтона у відділенні, в якому лікувались вихідці з Пуерто-Ріко та Віргінських островів. Більшість хворих були госпіталізовані через спалахи ворожої та агресивної поведінки. Деякі з них були настільки небезпечні, що їх тримали в спеціальних сорочках, а Мендела в лікарні супроводжували двоє охоронців. Спілкування було ускладнено ще й тим, що хворі не знали англійської мови, а Мендел - іспанської. В той час став популярним новий транквілізатор резерпін, який давав хороші результати саме для таких хворих. Керівники лікарні вирішили випробувати ці ліки, причому за допомогою спеціального подвійного сліпого методу. Хворі не були поінформовані про те, що одні отримували справжні ліки, а інші - так звану "пустушку" (просто солодкі таблетки). Лікарі також не знали, хто з хворих отримував препарат, а хто лише думав, що отримує його.

Мендел розповів пацієнтам про новий препарат, його ефективність, швидкість дії та відсутність побічних наслідків. Хворі знали, що беруть участь у дослідженні.

Експеримент тривав кілька місяців. Однак дуже скоро Мендел дійшов висновку, що препарат досить позитивно впливає на пацієнтів. Хворі стали спокійнішими, привітніше спілкувалися з лікарем, тож невдовзі він дозволив відмовитися від гамівних сорочок. Сам Мендел пережив піднесення, він вважав, що резерпін зробить революцію в психіатрії, особливо щодо агресивних хворих. Однак він був шокований, коли дізнався, що його хворі отримували саме "пустушку".

Проаналізувавши всі події, Мендел зрозумів, що позитивні зміни сталися саме через його поведінку і добре ставлення до хворих. Лікар вважав, що його хворі отримують резерпін і тому стають спокійнішими, у них привітні погляди, усмішки, жести. Мендел всюди бачив ознаки покращання психічного стану хворих. Лікар зрозумів, що хворі просто почали реагувати на його спокійне ставлення, яке було результатом упевненості лікаря в тому, що діє резерпін. Він просто почав краще ставитися до своїх хворих, тож і вони відповіли йому привітнішою поведінкою; їм було приємно, що до них ставляться як до повноцінних людей.

Прояви ефекту плацебо пов'язані із неусвідомленим очікуванням пацієнта, його здатністю піддаватись впливу, мірою довіри до психолога. Цей ефект використовується при вивченні ролі навіювання в умовах дії медичних препаратів, коли одній групі досліджуваних дають справжній препарат, дію якого тестують, а іншій -плацебо. Якщо препарат справді має позитивний ефект, то він повинен бути більшим, ніж від використання плацебо. Типовий рівень позитивного плацебо-ефекту в клінічних дослідженнях становить 5-10 %. У дослідженнях також нескладно викликати і негативний ефект ноцебо, коли від прийому "пустушки" 1-5 % досліджуваних відчувають дискомфорт (алергію, нудоту, порушення серцевої діяльності). Клінічні спостереження свідчать про те, що знервований персонал зумовлює ноцебо-ефекти, а призначення хворим ліків, які знижують тривогу, значно знижує тривогу у самих лікарів. Таке явище було названо "плацебо-рикошет".

Для особливо емоційних пацієнтів, які схильні до самонавіювання, лікарі приписують нейтральні препарати, що допоможуть покращити стан людини та уникнути прийому зайвих ліків. Позитивний вплив гомеопатичних ліків частково пояснюють саме ефектом плацебо. Він спрацьовує не тільки в експерименті, а й при імітації певної лікувальної процедури, під впливом розмови, коли мобілізуються психологічні резерви людини. Навіть при використанні бездоганно вивчених препаратів намагаються запустити в дію ефект плацебо. Яскраві та великі пігулки діють краще, ніж невиразні й маленькі, а препарати ("біоеквівалентні") відомих фірм дають більший ефект, ніж ліки скромних виробників з таким самим складом. Основою плацебо-ефекту є навіювання, що препарат має певну дію, й очікуваний ефект з'являється тому, що мозок починає стимулювати вироблення ендорфінів, які частково замінюють дію препарату, а також спрацьовує "мобілізаційний ефект" - підвищення імунітету, мобілізація захисних сил організму. Прояви ефекту плацебо залежать від рівня самонавіювання і фізіологічних можливостей утворення необхідних хімічних речовин.

Лікарі давно використовували ефект плацебо. Відомий терапевт XIX ст. М. Я. Мудров лікував хворих спеціальними порошками з назвами "золотий", "срібний", "простий". Цим назвам відповідав колір паперу, в який загортали ліки. Порошки Мудрова виліковували багато хвороб, мали справжній чудодійний ефект. Після смерті лікаря з'ясувалося, що це просто змелена крейда. Тож зрозуміло, що психологічне сприйняття, емоції, довіра до лікаря мали зцілюючий ефект. Сам лікар-практик плацебо-терапії писав: "Мистецтво лікаря полягає у створенні "ліків для душі", які б утішали сердитого, заспокоювали нетерплячого, зупиняли буйного, лякали зухвалого, робили сміливим соромливого, відвертим – відлюдькуватого, надійним - відчайдушного". Дію ефекту плацебо посилює авторитет лікаря, тому будь-які ліки з рук відомого світила значно ефективніше впливають на хворих, ніж призначені дільничним лікарем із місцевої поліклініки.

Згідно з дослідженнями плацебо діє на всіх людей, однак найбільше - на екстравертів, які є тривожними, залежними, емоційно лабільними, поступливими та довіряють своїм лікарям. Плацебо-нереагуючі особи частіше є інтровертованими, недовірливими та підозрілими. Найбільше піддаються дії ефекту плацебо невротичні люди з низькою самооцінкою, невпевнені в собі, які схильні вірити в чудо. В медичній практиці підтверджено, що найкраще плацебо діє на людей з легкими психосоматичними розладами, наприклад, легким безсонням або неглибокою депресією.

Встановлено, що ефект плацебо може проявитися навіть тоді, коли пацієнти знають, що отримують просто нейтральні пілюлі. В дослідженні, яке проведено в медичній школі Джона Гопкінса, 15 осіб проходили лікування стану тривоги й отримували раз на тиждень солодку пілюлю. їм відверто пояснили, що це "пустушки", однак зазначили, що деяким хворим вони допомагають. Після завершення лікування 14 пацієнтів повідомили, що їхня тривога суттєво зменшилась, із них 9 вважали, що покращання зумовлено саме дією пілюлі, 6 - підозрювали, що в пілюлях містяться активно діючі речовини, 3 - поскаржились на побічні ефекти (погіршення зору, сухість у роті). Такі скарги є типовими при прийомі деяких психотропних ліків.

З 1970 р. плацебо та подвійний сліпий метод є обов'язковими для оцінки ефективності нових ліків і порівняння подібних. За останні 10-20 років інтерес як психологів, так і медиків до плацебо значно виріс і його вивчення триває.

Ефект Хоторна

Ефект Хоторна (англ. Hawthorne effect) полягає в тому, що умови новизни та інтересу до експерименту, підвищена увага до самого дослідження призводять до надто позитивних результатів, що є спотворенням та відходом від реального стану речей. Відповідно до дій цього ефекту учасники дослідження, схвильовані своєю причетністю до нього, "занадто сумлінні", тож діють інакше, ніж звичайно. Найбільшою мірою проявляється цей артефакт у соціально-психологічних дослідженнях. Ефект був встановлений групою дослідників на чолі з Ельтоном Мейо під час Хоторнських експериментів (1927—1932). Зокрема, було доведено, що сама участь в експерименті впливає на робітників таким чином, що вони поводяться саме так, як цього від них очікують експериментатори. Досліджувані особи розглядають свою участь у дослідженні як прояв уваги до себе. Щоб уникати цього ефекту, експериментатору треба поводитися спокійно, вживати заходів, щоб учасники не дізналися гіпотезу, яка перевіряється.

Ефект аудиторії, або ефект соціальної фасилітації (Ефект Роберта Зайонца)

Ефект перевірявся в дослідженнях Роберта Зайонца. Присутність будь-якого зовнішнього спостерігача, зокрема, експериментатора та асистента, змінює поведінку людини, що виконує ту чи іншу роботу. Ефект яскраво проявляється у спортсменів, які показують кращі результаті на публіці, ніж на тренуванні. Зайонц встановив, що під час навчання присутність глядачів бентежить досліджуваних і знижує результативні показники. Коли ж діяльність засвоєна та зводиться до простого фізичного зусилля, тоді результат покращується. Після проведення додаткових досліджень було встановлено такі залежності:

1. Вплив здійснює не будь-який спостерігач, а лише той, що дуже компетентний для виконавця та може дати йому оцінку. Чим авторитетніший спостерігач, тим більше проявляється цей ефект.

2. Вплив тим більший, чим складніше завдання. Нові навички й уміння, інтелектуальні здібності більш піддатливі впливу (у бік зниження ефективності). Навпаки, старі, прості перцептивні та сенсомоторні навички проявляються легше, продуктивність їх реалізації у присутності авторитетного спостерігача підвищується.

3. Змагання та спільна діяльність, збільшення кількості спостерігачів посилює ефект (як у позитивному, так і негативному напрямі).

4. Тривожні досліджувані при виконанні складних та нових завдань, які вимагають інтелектуальних зусиль, переживають більші труднощі, ніж емоційно стабільні особистості.

5. Дія ефекту Зайонца підпорядковується закону оптимуму активації Йєркса-Додсона: присутність зовнішнього спостерігача (експериментатора) підвищує мотивацію досліджуваного; наслідком цього може стати підвищення продуктивності або надто висока мотивація, яка може спричинити зрив діяльності.

Ефект Шгмаліона (або ефект Р. Розенталя)

Експериментатор, який твердо вірить у гіпотезу або у надійність інформації, неусвідомлено діє таким чином, щоб отримати відповідні результати, які підтверджують гіпотезу. Під час експерименту Р. Розенталя учасникам доручали провести певну роботу (експеримент) із популяцією пацюків, а саме слідкувати за їхньою поведінкою в лабіринті. В одному випадку учасникові говорили, що пацюк "розумний", а в іншому – що "дурненький". В результаті були отримані дані, які це підтвердили. Виявилось, що коли учасник працював із "розумним" пацюком, він був із ним більш лагідним, погладжував його, тож створював додаткові позитивні підкріплення для виконання завдання. Згодом Р. Розенталь повторив своє дослідження в школі, де в ролі експериментатора виступили вчителі. Виявилося, що "здібні" (тією ж мірою, що і пацюки) учні досягли більш значних успіхів.

Ефект Розенталя також отримав назву "ефекту упередженості експериментатора". Він належить до групи артефактів, що зумовлені властивостями дослідника. В 1966 р. Р. Розенталь описав, що артефакти виникають у результаті таких особливостей діяльності експериментатора:

1. Очікування експериментатора визначають характер отриманих ним даних.

2. Усвідомлення експериментатором своєї власної схильності знаходити очікувані дані може привести до протилежного ефекту: змусити шукати упереджено лише ті дані, які суперечать гіпотезі, щоб не здаватись упередженим.

3. Експериментатори, які на початку дослідження отримують дуже "хороші" дані, намагаються подальші дані ще більше покращити; ті ж експериментатори, які з самого початку отримують "погані" дані, в подальшому їх мимовільно погіршують.

4. Ефект упередженості експериментатора проявляється в тому, що він ненавмисно вибирає дані ("фальсифікує" їх) чи робить підказки досліджуваним. Він просто неусвідомленим чином (вербально чи імпліцитно поведінкою) підтримує саме ті дії досліджуваних, які підтверджують гіпотезу.

5. Упередженість експериментатора відбивається в інтонації, а також візуально, якщо він та досліджуваний працюють разом і бачать один одного під час експерименту.

6. Ефект упередженості більше проявляється у тих дослідників, які прагнуть підтримки, активно жестикулюють, подружньому зацікавлено ставляться до досліджуваних.

7. Цей ефект посилюється, коли експериментатор і досліджуваний знають один одного.

8. Експериментатори-жінки більше схильні до упередженості, ніж чоловіки.

Дослідники проявляють стійкі тенденції, які впливають на хід експериментальної процедури і є наслідками неусвідомленого рівня психічної регуляції. Експериментатор організує діяльність досліджуваної особи, дає завдання, оцінює результати, змінює умови дослідження, реєструє особливості поведінки учасника та результати його діяльності. Для того, щоб уникнути впливу зацікавленого дослідника на експеримент з метою підтвердити свою теорію, треба залучати інших учених, які не знають його мети і теорій. Також доречною є перевірка результатів дослідниками, які критично налаштовані до гіпотез автора дослідження.

Експериментатори – це люди, по-своєму зацікавлені, які у властивій їм манері спостерігають, фіксують та оцінюють явища. Вони мають так само і різну мотивацію, належать до різних етнокультурних спільнот; при прагненні до нового та дотриманні зразків поведінки справжнього вченого, експериментатори мають різні уявлення про шляхи та засоби пізнання. Як зауважив А. Шопенгауер, "людині властиво приймати межі свого розуміння за межі всесвіту".

При проведенні досліджень експериментатори припускаються таких помилок:

1. Заниження надто високих результатів. Можливим також є завищення низьких оцінок, деформація шкали і зближення результатів до середнього значення. Причиною може бути неусвідомлена тенденція "прив'язувати" дані досліджуваного до своїх власних.

2. Уникання крайніх оцінок (як низьких, так і високих), групування даних лише навколо середнього значення.

3. Завищення значення певного параметра або певного завдання з експериментальної серії. Через призму цієї установки і відбувається оцінка завдань та особистісних якостей.

Для того, щоб нейтралізувати артефакти, зумовлені експериментатором, слід збільшувати число дослідників, спостерігати за їхньою поведінкою, проводити спеціальне навчання та тренування, приховувати від них основну гіпотезу, звести до мінімуму контакти експериментатора та досліджуваного.

Ефект Фокса

Він пояснює ще одну причину можливих артефактів: якщо дослідник справляє дуже позитивні враження на учасників дослідження, це може викликати надто великий ентузіазм, довіру, некритичність. Талант лектора може маскувати низьку якість, надуманість та беззмістовність його лекції, а студенти будуть переконані, що вони дійсно чомусь навчились. Ефект отримав назву в 1970 р., коли в Каліфорнійському університеті було проведено експеримент, в якому актор виступив під ім'ям доктора Майрона Фокса і прочитав лекцію студентам. Зміст доповіді був витриманий у науковому стилі, однак не відповідав темі, був незавершеним, суперечливим, наповнений неологізмами. Актор, який нічого не розумів у темі, читав доповідь дуже експресивно, яскраво, викликав велику симпатію аудиторії. Ефект Фокса свідчить, що існує ймовірність артефактів у психологічному дослідженні, коли учасники експерименту позитивно оцінюють психолога і надто довіряють йому. Психолог має поводитись у процесі дослідження спокійно й уникати зайвої експресії.

Ефект першого враження

Проявляється таким чином, що найбільший вплив на оцінку рис особистості має та інформація, яку ми отримуємо на самому початку. Якщо згодом отримана інформація суперечить уже сформованому враженню, то вона відкидається як несуттєва, випадкова, яку не варто враховувати.

Ефект Барнума (Ефект Форера)

Ефект Барнума полягає в особливості сприймати як цілковито достовірні описи своєї особистості оцінки загального характеру, спосіб виникнення яких презентують як науковий або ритуальний, магічний.

Люди специфічно сприймають узагальнені описи їхньої особистості. Коли деякі читають астрологічні портрети, то схильні довіряти їм, переконані в тому, що ці характеристики абсолютно їм підходять. Однак ці висловлювання загальні, невизначені і тому придатні для всіх, тож нікого насправді не описують. Такі особливості сприйняття психологи називають ефектом Барнума – на честь відомого в минулому американського антрепренера. Термін запропонував американський психолог А. Фарнем (у деяких джерелах стверджують, що його автором с психолог Пол Міл). Психологи визначають ефект Барнума як схильність (готовність) людей сприймати некритично як точний опис своєї особистості загальні, невизначені, розпливчасті, досить банальні твердження, коли навіть не дуже зрозуміло, яким чином ці твердження отримані.

Цей ефект також називають ефектом Форера, оскільки саме Бертрам Форер у 1948 р. вперше провів експеримент, в якому продемонстрував його дію. Студенти виконали тест, а дослідник запевнив, що за його результатами він проведе психологічний аналіз їхніх особистостей. Однак замість справжнього аналізу він давав усім один і той самий текст із гороскопа. Потім Форер попросив кожного студента оцінити за п'ятибальною шкалою відповідність опису їхній особистості. Середня оцінка, яку він отримав, - 4,26.

Ось текст, запропонований Б. Форером, яким не раз скористались інші дослідники в подібних дослідженнях: "Ви маєте потребу в тому, щоб інші люди вас любили та поважали, і в той же час Ви достатньо самокритичні. Хоч у Вас є деякі особисті недоліки, Ви здатні їх компенсувати. Ви володієте значним потенціалом, яким до цього часу ще не скористалися з вигодою для себе. Ви виглядаєте зовні дисциплінованою та впевненою людиною, однак в душі Ви хвилюєтесь та почуваєтесь невпевнено. Часом Вас охоплюють сумніви, чи правильне рішення Ви прийняли, чи правильно вчинили. Ви надаєте перевагу різноманіттю та змінам і буваєте невдово-лені, коли Вас обмежують суворими правилами. Ви пишаєтесь собою як незалежною розумною людиною, Ви не приймаєте на віру чужі судження без достатніх доказів. Однак Ви вважаєте, що не варто бути надто відвертим і щирим з іншими. Іноді Ви екстраверт, привітні і товариські, а іншим разом інтровертовані, обережні, стримані. Деякі з Ваших прагнень нереалістичні".

Дотепний експеримент Форера було повторено сотні разів, і ефект Барнума завжди стабільно підтверджувався. Один французький психолог розмістив у газетах рекламу, в якій пропонував послуги астролога. Отримавши сотні замовлень, психолог розіслав своїм клієнтам один і той самий гороскоп, що складався із загальних абстрактних суджень. Більше ніж 200 осіб надіслали психологу листи, сповнені вдячності за надзвичайно точний прогноз. Можна пояснити ефект Барнума великим інтересом до власної особистості. Цей ефект досліджують психологи близько 40 років. Певною мірою вони з'ясували, в яких умовах людина схильна так реагувати на узагальнені описи своєї особистості, які люди схильні вірити саме цьому і які властивості тих суджень, що найбільше стимулюють цей ефект.

Психолог Росе Стагнер провів експеримент за схемою Б. Форера з більш досвідченими людьми. Він запропонував 68 працівникам заповнити психологічну анкету, на основі якої можна було скласти досить детальний опис їхньої особистості. Також він склав одну характеристику ("фальшивку"), в якій використав 13 фраз із різних гороскопів. Дослідник зачитував характеристики опитаним, стверджуючи, що цей опис зроблено на основі психологічного тесту. Також він просив визначити, наскільки кожна фраза відповідає дійсності, якою мірою відображає характер досліджуваного. Більше 30 % учасників вважали, що їхні психологічні портрети написані напрочуд точно, 40 % - досить точно, ніхто не визначив свою характеристику як цілковито помилкову. Суттєво, що в експерименті брали участь досить критичні люди, які мали великий досвід в оцінці людей.

Більшість учасників визнала найбільш точними такі фрази: "Ви надаєте перевагу різноманіттю в житті, і починаєте нудьгувати, якщо Вас обмежують суворими правилами", "Хоча у Вас і є деякі особисті недоліки, Ви, як правило умієте з ними справлятись"; найбільш невідповідними: "У Вашому сексуальному житті все ж трапляються незначні проблеми", "Ваші надії інколи бувають досить нереалістичні".

Характерно, що ефект Барнума спрацьовує лише на позитивних твердженнях.

Ось іще один приклад дослідження цього ефекту. Австралійський професор, викладач психології Роберт Тревен кожного року просить студентів першого курсу записувати свої сни або описати своє бачення знаменитих "роршахівських плям". Після цього професор під великим секретом вручає кожному студенту один і той самий "психологічний аналіз особистості" із 13 фраз, яким скористався ще Стагнер, і просить лати оцінку, наскільки йому вдалась характеристика.

Коли студенти при всій аудиторії заявляють, кожен окремо, що зроблений професором аналіз є правильним, Тревен дозволяє їм подивитися в папери одне одного. На думку професора, таке дослідження є хорошим початком вивчення психологічних курсів.

Цікавим моментом є те, що на силу ефекту Барнума не впливають престиж астролога чи психолога, а легковірність притаманна однаковою мірою як чоловікам, так і жінкам.

Р. Снайдер вивчав задоволеність складеним ним гороскопом (одного змісту для всіх). Більш задоволеними були ті, у кого астролог перед тим, як скласти гороскоп, запитував про рік, місяць, день і час народження. Також Снайдер встановив, що результати астрологічного аналізу особистості досліджувані вважали дуже достовірними, коли в ньому було вп'ятеро більше позитивних суджень, ніж негативних. Якщо ж опис містив удвічі більше негативних суджень, ніж позитивних, то досліджувані не вважали його достовірним.

До сприйняття описів як достовірних більш схильні люди стурбовані, засмучені, охоплені тривогою, не дуже щасливі, які шукають можливості отримати певну підтримку, хочуть позбавитися гнітючих переживань, невпевненості.

Учасники дослідження теж можуть зумовлювати артефакти залежно від того, яка поведінка їм властива. "Послужливі" намагаються догодити експериментатору, вони готові виконувати нудну, тривалу, безмістовну роботу. "Обережні" уникають помилок, презентують себе в кращому світлі. "Відкриті" виконують примхи експериментатора, щоб продемонструвати свою довіру. "Прозорі" люблять співробітництво, виставляють напоказ свої власні переживання. "Егоїсти" прагнуть підтвердити власну самооцінку. "Підозрілі" намагаються приховати свої справжні реакції.

На хід дослідження можуть впливати певні не контрольовані умови, які змінюють дію експериментального чинника, порушують внутрішню валідність і зумовлюють артефакти:

1. Фон, ті конкретні події, які відбуваються між першим та другим вимірюванням одночасно з експериментальним впливом.

2. Природній розвиток, тобто ті зміни, які виникають у результаті природного ходу речей, наприклад, втома, яка настає з часом, подорослішання досліджуваних.

3. Ефект тестування, вплив виконання тестових завдань на результати повторного дослідження.

4. Нестабільність інструментального вимірювання (інструментальні погрішності), які проявляються в зміні "калібрування" інструменту, в станах спостерігача чи оцінкових підходів, через які виникають специфічні несподівані результати вимірювання.

5. Статистична регресія, яка настає, коли групи відбираються на основі крайніх показників та оцінок.

6. Відбір досліджуваних, нееквівалентність груп за своїм складом, що зумовлює систематичну погрішність у результатах.

7. Відсів під час дослідження, коли учасники нерівномірно вибувають із порівнюваних груп.

8. Взаємодія чинників відбору з природнім розвитком, які приймаються за ефект експериментальної змінної.

Чинники, що порушують зовнішню валідність:

1. Реактивний ефект, або ефект взаємодії тестування. Можливе зменшення або збільшення чутливості учасників до експериментального впливу через попереднє тестування. Результати тих осіб, що пройшли попереднє тестування, будуть не репрезентативними стосовно тих, хто цього попереднього тестування не проходив.

2. Ефекти взаємодії відбору та експериментального впливу.

3. Умови організації дослідження, які зумовлюють реакцію учасників на експеримент, що в подальшому не дає змоги поширити отримані дані на осіб, що були під впливом тих самих чинників в не експериментальній ситуації.

4. Взаємна інтерференція експериментальних впливів, яка виникає, коли досліджувані перебувають під послідовними впливами, що починають накопичуватись.

Протидія артефактам

Протидіяти артефактам можна за допомогою спеціальних методичних прийомів.

1. Метод плацебо, або подвійний сліпий метод. Підбираються ідентичні контрольна та експериментальні групи. Експериментальна процедура здійснюється в обох випадках. Сам дослідник не знає, яка група отримує "нульовий вплив", а яка підлягає реальному впливу. Існує також модифікація дослідження, коли його проводить запрошений асистент, який не знає справжню гіпотезу дослідження і те, яка з груп піддається реальному впливу. Такий план дає змогу подолати ефект очікувань і досліджуваного, і експериментатора .

2. Метод обману. Ґрунтується на цілеспрямованій омані досліджуваних, отже, виникають етичні проблеми, тож психологи гуманістичної орієнтації вважають неприпустимим його використання. Експериментатор вигадує і повідомляє оманливі (несправжні) мету та гіпотезу, цілком незалежні або, як визначають психологи, ортогональні. Це можуть бути прості гіпотези здорового глузду або ж складні теоретичні конструкції, які отримали назву "когнітивні плацебо". Варіантом може бути і приховування справжніх мети і гіпотези, однак тоді учасники самі продумуватимуть власні варіанти і замість впливу "оманливої" гіпотези спрацьовуватимуть їхні фантазії, які можуть відіграти роль неконтрольованої змінної. Все-таки краще запропонувати учасникам певний варіант гіпотези, ніж не пропонувати жодного, тож метод "когнітивного плацебо" є цілком прийнятним.

3. Метод прихованого експерименту Використовується в польових умовах; організований таким чином, що учасники не здогадуються, що беруть участь у дослідженні. Це ніби різновид обману, однак різниця в тому, що експериментатор не повідомляє несправжні гіпотезу і мету дослідження. Проте етичних проблем виникає набагато більше, оскільки у випадку прихованого дослідження учасник повністю підконтрольний експериментатору і є об'єктом його маніпуляцій. Утім, цю модель дослідження дуже часто застосовують у соціальній психології, попри велику небезпеку зловживань із боку недобросовісних дослідників. Також у цьому експерименті свою роль відіграють різноманітні не контрольовані чинники.

4. Метод незалежного вимірювання залежних параметрів. Проводиться дуже рідко, оскільки його досить важко реалізувати. Експеримент здійснюється за звичайним планом, однак ефект визначається поза його межами на основі контролю навчальної чи трудової діяльності колишнього досліджуваного.

5. Контроль сприйняття досліджуваними ситуації. Використовується схема пост експериментального інтерв'ю, запропонованого Орне. За такого методу вживають заходів, щоб проконтролювати ставлення досліджуваного до експерименту, розуміння ним інструкції і цілей дослідження. Дані, отримувані при пост експериментальному опитуванні, дають змогу відбракувати невдалі наукові проби або врахувати їх при інтерпретації результатів, однак щось змінити на цьому етапі вже неможливо.

Добровольці психологічних досліджень. В оцінці артефактів було окремо визначено питання про те, як впливає на результати дослідження згода учасників брати участь у дослідженні.

Психологічний експеримент – це спільна діяльність досліджуваної особи і експериментатора. Психолог спрямовує діяльність на дослідження особливостей психіки учасника. Останній у лабораторії діє відповідно до власної мети участі в дослідженні, він має життєві плани і, звісно, як особистість впливає на весь процес. Психологічний експеримент - це цілісна ситуація, що здійснює певний вплив на поведінку людини, спільна діяльність учасників відбувається за законами спілкування і взаємодії. Ця ситуація має розгортатися таким чином, щоб не порушувались основні вимоги до наукового дослідження: стандартність і уніфікованість. Експериментатор має забезпечити такі умови для всіх досліджуваних. Однак сам він є для різних досліджуваних певною "нестандартною" умовою. Для одних він авторитетна особа, симпатична людина, шо заслуговує на довіру, для інших - небезпечна людина, з якою слід поводитись обережно та завбачливо коректно. Тож одні учасники прагнутимуть до спілкування з експериментатором, захочуть йому сподобатись, а інші будуть насторожені та відчужені. Таким чином ставлення до експериментатора визначатиме дії досліджуваних у процесі дослідження.

До чинників спілкування учасників дослідження, які можуть спотворювати результати, належать такі:

1. Помилки "ставлення до того, що відбувається". Це особливе розуміння експериментальної ситуації та критеріїв прийняття рішень, які можуть визначати вибір учасником своєї поведінки.

2. Помилки мотивації. Учасник може діяти відповідно до свого розуміння цілей та смислу експерименту (надто зацікавлений, сповнений гордості, честолюбства, бажання перемогти або проявити свою унікальність).

3. Помилки особистісного впливу, зумовлені сприйняттям та розумінням особистості експериментатора.

Мотивація участі в експерименті може бути різноплановою. Психологи вважають, що учасники прагнуть соціального схвалення, хочуть бути "гарною людиною" і допомагають експериментатору підтвердити гіпотезу. Однак деякі, звісно, можуть прагнути розгадати задум дослідника і дати лише ті відповіді, які він високо оцінює. Крім того, на учасників може впливати так званий ефект фасаду: тенденція поводитися як емоційно стабільна людина, яка не піддасться експериментальній ситуації та тиску експериментальних умов. Також досліджувані іноді вороже ставляться до експериментатора та процедури дослідження і роблять все, щоб зруйнувати його гіпотезу (так звана "модель злісного досліджуваного").

Поведінка під час експерименту відповідає тим психологічним закономірностям, які завжди визначають поведінку людини. Зріла особистість поводиться спокійно, прагне точно зрозуміти і виконати інструкції, гідно виглядати. Однак учасник експериментальної ситуації орієнтується в ній і поводиться відповідно до власного розуміння, як не втратити репутацію. Досліджуваний може брати до відома чутки про дослідження та цілі, які в ньому переслідуються, він уважно дослухається до інструкцій та намагається сформувати своє враження про експериментатора, його особисті риси, оцінює все, що бачить у лабораторії (комфортність обстановки, прилади, стан приміщення), враховує, як складається його спілкування з експериментатором. Уся діяльність досліджуваного спрямована на формування "внутрішньої моделі експериментальної ситуації". Якщо експериментатор використовує методи обману, то учасник дослідження може здогадатись, що відбувається підміна цілей, що ним маніпулюють. Маючи такі підозри, він контролюватиме свою поведінку, чинитиме спротив впливу експериментатора.

У певної групи досліджуваних може виникати сильне прагнення до самопрезентації, оскільки умови експерименту відрізняються від їхнього попереднього досвіду. Демонстративні люди можуть скористатися можливістю перетворити експериментальну ситуацію на вигідну для себе ("свій власний театр"). Люди скромні та тривожні можуть, навпаки, поводитися стримано, напружено, "затаїтись на глибині".

Відомий дослідник Л. Б. Крістіансен, який вивчав вплив самопрезентації на хід психологічного дослідження, дійшов висновку, що контролювати мотиви самопрезентації досить складно, оскільки невідомо, що актуалізує самопрезентацію і як ця тенденція впливає на експериментальні результати. Наприклад, якщо досліджуваний підозрюватиме експериментатора у маніпуляції, то він може вважати, що йому слід потурбуватись про власну самопрезентацію більш активно.

Американські психологи проаналізували, що від 70 до 90 % всіх досліджень проводилось за участі студентів, в основному майбутніх психологів. Інколи психологію називають "наукою про студенті в-другокурсникі в та білих пацюків". Переважна більшість досліджуваних - чоловіки.

Психологи звернули увагу на тих людей, які охоче беруть участь у психологічних дослідженнях. Як правило, добровольці – це студенти перших курсів або ті, що слухають вступні курси до психології. Добровольці сприймають таку участь як соціально схвалюваний вчинок, схильні піддаватись впливу та рішенню інших взяти участь у дослідженні. Добровольці частіше ніж інші є любителями кави, палять, вживають стимулятори, схильні шукати схвалення оточення, відзначаються змінами настрою, інтровертовані, схильні до самозвинувачень, прагнуть належати до еліти, "інтелектуали", мають потребу у груповій належності, прагнуть успіху, як правило, є першою дитиною в сім'ї, проявляють симптоми нейротизму, належать переважно до групи з високим соціально-економічним статусом (за даними книги Р. Розенталя "Досліджуваний-доброволець").

Експериментатори мріють про ідеального досліджуваного, який володів би певним набором відповідних психологічних характеристик: був слухняним, кмітливим, прагнув до співробітництва, бути працездатним, по-дружньому налаштованим, неагресивним, позбавленим негативізму. Модель ідеального досліджуваного - це, звісно, нездійсненна мрія експериментатора.

У процесі досліджень, певна річ, мають місце прорахунки, помилки, упередженість, випадковість, квазіфакти. Суттєво те, що артефакти переглядаються, психологи вчаться їх уникати й долати, вони є свідченням живого експериментального процесу, за висловом Л. С. Виготського, це "бойові рубці від ран" у неймовірно складній боротьбі за істину.