Конфліктологія та теорія переговорів - Яхно Т.П. - 3. Міжнародний політичний конфлікт: шляхи подолання та наслідки

Отже розглянемо детальніше міжнародний політичний конфлікт як особливу Форму політичного конфлікту. Причинами формування міжнародного конфлікту можуть бути політичні, економічні, соціальні, територіальні, національно-культурні, історичні, військові, релігійні та екологічні проблеми.

Суб'єктами міжнародного конфлікту завжди є держави або коаліції держав. Відносини на зовнішньодержавному рівні характеризуються конкуренцією, а у більш складних випадках вона набирала гострої форми конфлікту, тобто війни. Уряд керується передусім національними інтересами, основу яких складають найважливіші для існування народу потреби: безпеки, контролю та використання природних ресурсів, збереження культурної цілісності та національної специфіки. Природними обмежувачами національно-державних інтересів є обмеженість ресурсів та національні інтереси інших країн.

Глобалізація ринків, технологій, зв'язку, потоків інформації істотно змінили розуміння поняття "національний інтерес", оскільки національні інтереси почали виявлятися за межами територій держав. Якщо, наприклад, нормальне функціонування економіки навіть такої потужної країни, як США, залежить від поставок нафти з Близького Сходу, то цей регіон був названий зоною національного інтересу громадян США. А прийняття рішення про захист національного інтересу від загрози національній безпеці країни дуже часто призводить до війни. Саме так пояснюється ситуація в Іраку та інших "гарячих точках" світу. Ще одним прикладом може слугувати трагедія на Чорнобильській АС, від якої постраждало населення Європи, а отже, і їх національні інтереси. На сучасному етапі глобалізації технології та інформація не можуть обмежуватися територією однієї країни. Наслідки їх позначаються на всьому населенні і не мають чітких кордонів, особливо щодо цінностей, які є загальними для всього людства. Саме тому на сучасному етапі глобалізації виникає гостра потреба у зміні пріоритетності інтересів та захисту їх не для кожної окремої нації, а для населення в цілому, оскільки саме захист окремих національних інтересів призводить до появи нових міжнародних конфліктів.

Серед основних шляхів попередження та подолання міжнародних конфліктів можна виокремити:

- інтеграційні процеси в економіці (країни мають об'єднуватись в економічні та політичні союзи для подолання конфліктних ситуацій, такі як ЄС);

- посилення миротворчої ролі міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, ОАД, ОАЕ (Організація Африканської Єдності) та ін;

- зниження рівня військового протистояння під взаємним контролем;

- звичка до поваги норм міжнародного права;

- всебічне розширення спілкування між народами;

- демократизація внутрішніх політичних порядків у національних державах (це особливо важливо з огляду на те, що саме за тоталітарного режиму правління багато міжнародних конфліктів переходить у форму військових зіткнень).

Якщо раніше самі сторони міжнародного політичного конфлікту визначали для себе завдання і можливості врегулювання, правила поведінки, вирішували проблеми і займалися їх інспекцією, то в управлінні сучасними конфліктами діяли інші правила. Світова спільнота і від її імені члени Ради безпеки ООН брали на себе функцію постановки завдань врегулювання, її реалізації та виконання перевірки. Зрозуміло, все це повинно було організовуватися в рамках існуючих норм і під великим тиском іззовні. Так відбувалося і врегулювання конфлікту в Камбоджі, Східному Тиморі і на Гаїті, етнічні зіткнення в деяких країнах Африки. Але при цьому, по-перше, певні конфлікти так і не "піддалися" управлінню, незважаючи на вжиті заходи (Сомалі), по-друге, з'явилися нові, пов'язані з міжнародною терористичною діяльністю, до чого ні великі держави, ні ООН виявилися не підготовленими.

Іншими словами, тип і характер загальної міжнародної ситуації в 1990-х роках, як виявилося, не сприяли формуванню та зміцненню підходу до проблем управління конфліктами. Навіть великі держави, які зазвичай могли проконтролювати практично всі конфлікти, незалежно від їх походження, зазнали поразки в таких регіонах, як Близький Схід, Африка, Афганістан, Південна Азія, Корейський півострів.

На початку 2006 року, за даними Центру Оборонної Інформації, у світі налічувалося 15 великих збройних конфліктів (удвічі менше, ніж у 2003 році). Конфлікт вважається значним у тому випадку, якщо було зафіксовано більше тисячі жертв, включаючи військових і цивільних.

Показово, що в жодному з цих конфліктів держава не воює з іншою державою. Боротьба йде між державами та угрупованнями, які переслідують різні цілі. Більше третини всіх конфліктів відбувається в Африці, в Азії - чотири, в Латинській Америці і на Близькому Сході - по два, в Європі - один (Чечня).

Конфлікти, які мали місце у 2005 році, були припинені з таких причин. Ймовірно, найбільш незвичним шляхом були врегульовані конфлікти в Індонезії та Індії. Війна між урядом Індонезії та сепаратистською організацією "Вільний Ачех" тривала більше 30 років і забрала понад 120 тис. життів. Однак внаслідок руйнівного для Ачеху (один із регіонів Індонезії) угруповання та влада погодилися співпрацювати, щоб спільно допомогти постраждалим. При міжнародному посередництві сторони підписали договір про припинення вогню. У липні 2006 року парламент Індонезії одноголосно проголосував за надання Ачеху автономії.

Аналогічна ситуація була в Кашмірі. З 1989 року Індія вела боротьбу з кашмірськими сепаратистами, пов'язаними з ісламськими екстремістами в Пакистані, та з "Аль-Каїдою". У 2002 році сепаратисти заявили, що мають ядерну боєголовку і погрожували її використати проти Індії. Однак у жовтні 2005-го Кашмір постраждав від руйнівного землетрусу. У результаті, багато організацій сепаратистів почали переговори з Делі. Нині, де-факто, діє режим припинення вогню.

Таке стихійне лихо, як землетрус, також сприяло покращенню відносин між Пакистаном та Індією, які часто воювали, а в 2002 році погрожували застосуванням ядерної зброї.

З різних причин Ізраїль, який конфліктував з Палестинською Автономією, нині став підтримувати президента Махмуда Аббаса, який змінив Ясіра Арафата. Таким же чином Ізраїль намагається зупинити терористичну організацію "Хамас", яка виграла вибори в Автономії, але відмовляється визнавати раніше підписані угоди з Ізраїлем.

В Алжирі, де з 1991 року влада боролася з ісламістами, кровопролитна війна припинилася фактично через виснаження обох сторін. За схожим сценарієм завершився конфлікт в Кот д'Івуар (Берег Слонової Кістки) - тут компроміс був досягнутий за допомогою 00Н.

У ряді випадків держави здобули перемогу в боротьбі зі збройними угрупованнями. Приміром, Філіппіни розгромити ісламістську організацію "Абу Сайаф" (війна йшла з 1999 року), Уганда - екстремістську "Армію Бога" (конфлікт почався в 1986 році). В Колумбії уряд і правоекстремістська організація Об'єднані Сили Самооборони досяг-ли згоди про припинення вогню. Більшості бойовиків була надана амністія, найбільш одіозним постатям загрожувало ув'язнення, яке, за умовами угоди, не повинно перевищувати восьми років.

Боротьба з тероризмом сьогодні є пріоритетною в діяльності багатьох міжнародних організацій та великих держав. США та країни ООН ведуть війни проти міжнародних терористичних організацій. Вона почалася 11 вересня 2001 року терактів у Нью-Йорку і Вашингтоні.

Іракський уряд та міжнаціональні сили проти іракських збройних угруповань і терористів "Аль-Каїди" - конфлікт розпочався у 2003 році після окупації Іраку.

Ізраїль проти терористичних угруповань ("Хамас", "Хезболла", "Палестинський Ісламський Джихад"). Конфлікт Ізраїлю з терористами, які не хотять визнавати існування єврейської держави, триває з 1975 року і має, в основному, територіальні та релігійні причини. У конфлікт прямо або побічно втягнуті ООН та багато держав світу.

Афганський уряд проти "Талібану", "Аль-Каїди" і польових командирів. Конфлікт в Афганістані триває з 1978 року. Його причини в основному мають етнічний, релігійний та територіальний характер. Після повалення режиму "Талібану" і приходу до влади президента Хаміда Карзая його головними супротивниками стали "Талібан" і залишки "Аль-Каїди". У конфлікт втягнуті ООН, НАТО, СІПА, Іран, Росія, Пакистан та інші сусіди Афганістану.

Індія веде контртерористичну діяльність проти сепаратистів з Ассама і Маніпура. Причина конфлікту - боротьба за незалежність. Бойові дії ведуться з 1982 року. Більшість сепаратистів об'єднані в організацію "Народна Військова Група", яка сповідує маоїстську ідеологію. У конфлікт втягнуті ООН та деякі сусідні країни. Сторони розпочали мирні переговори.

Філіппіни проти "Абу Сайаф". Філіппінська терористична організація має тісні зв'язки з "Аль Каїдою" та іншими міжнародними терористичними ісламістськими структурами. її мета - створення на півдні Філіппін ісламської держави (населення Філіппін, в основному, християни-католики). "Абу Сайаф" налічує від 200 до 2 тис. активних бойовиків, має бази у сусідній Малайзії. Деякі бойовики проходили підготовку в тренувальних таборах "Аль-Каїди" в Афганістані. Конфлікт розпочався у 1999 році. У нього також втягнуті Лівія, Індонезія та СІЛА.

Непал проти угруповань маоїстів. Конфлікт почався в 1986 році і має ідеологічне підґрунтя. Маоїсти контролюють нині значну частину території Непалу.

Колумбія веде декілька контртерористичних кампаній, перша з них - проти Національної Визвольної Армії (НОА). Головні причини конфлікту - ідеологічні та кримінальні (наркоторгівля). НОА виникла в Колумбії (1965), на хвилі популярності Фіделя Кастро та Че Гевари. Це марксистська терористична організація, яка діє, в основному, у міських районах. Вона вбиває і викрадає людей. Конфлікт почався у 1978 році. Колумбія також веде боротьбу з Революційною Збройною Силою Колумбії (ФАРК). ФАРК бореться в ім'я комуністичної революції починаючи з 1964 року, проте в активну фазу конфлікт перейшов у 1978 році. Головні причини конфлікту - ідеологічні, соціальні та кримінальні (наркоторгівля). ФАРК заробляє гроші двома шляхами - викраданням людей, за яких потім запрошує викуп, та сприянням торгівлі наркотиками. Намагається застосовувати гангстерські методи у відносинах зі звичайними бізнес-структурами. Діє на території Колумбії, Венесуели, Панами та Еквадору. США надають військову й фінансову допомогу уряду Колумбії.

Росія веде активну кампанію проти чеченських сепаратистів. Вона вважає їх ісламськими терористами. Конфлікт розпочався у 1994 році. В нього втягнуті Організація з Безпеки та Співробітництва у Європі та Грузія.

Демократична Республіка Конго проти племінних збройних формувань та іноземних найманців. Центральний уряд намагається встановити свою владу у віддалених районах країни. Головні причини конфлікту - етнічні та соціально-економічні. У конфлікті, який триває з 1997 року, задіяні сусідні країни, ООН, Африканський Союз і Франція.

Нігерія характеризується міжетнічними та міжрелігійними зіткненнями, які тривають з 1970 року. У північних провінціях переважають мусульмани, які вимагають введення у країні законів шаріату. Періодично відбуваються зіткнення між мусульманськими та християнськими екстремістами, погроми і теракти.

У Сомалі точиться боротьба між різними фракціями. Конфлікт, що розпочався в 1978 році, має етнічне та кримінальне підґрунтя. У Сомалі претендують на владу різні племінні й мафіозні клани. У врегулюванні конфлікту беруть участь ООН, СІЛА, Ефіопія і Кенія.

Судан бореться проти Народної Армії Визволення Судану і Руху за справедливість і рівність. Фактично, це конфлікт між мусульманською північчю країни і християнсько-анімістичним півднем, який бореться за автономію. Конфлікт має етнічне та релігійне підґрунтя. Перші зіткнення відбулися у 1983 році, а в 2003-му конфлікт набув значних масштабів (криза в Дарфурі обговорювалася в ООН), в результаті у нього були втягнуті ООН, Європейський Союз, НАТО, США та багато інших країн.

За даними Стокгольмського Інституту Досліджень Світу (Stockholm International Peace Research Institute), 2005 році налічувалося 19 політичних конфліктів (у 1990 р. - 32), а за даними Гейдельберзького Інституту Досліджень Міжнародних Конфліктів (Heidelberg Institute for International Conflict Research) - 249, v тому числі дві війни та 22 кризи. За оцінками дослідницького WorldWatch Institute, щорічно збройні конфлікти забирають до 300 тис. життів. Більшість з них - мирні жителі: за різними оцінками, від 65 до 90%. Для порівняння: у Першу світову війну жертви серед мирного населення становили лише 5% від загальної кількості втрат ворогуючих сторін. Не випадково, що збройні конфлікти є причиною появи біженців. За даними ООН, більшість біженців та переміщених осіб - з Афганістану, Судану, М'янми (Бірма), Бурунді, Демократичної Республіки Конго, Іраку.

Нині у міжнародній практиці запобігання та вирішення конфліктів конфліктуючими сторонами широко застосовуються політичні та економічні санкції міжнародного співтовариства (ООН), регіональних об'єднань держав (Рада Європи, ОАЄ та ін.). Рішення про застосування санкцій ООН приймається Радою безпеки (у такому випадку вони мають обов'язковий характер) або Генеральною асамблеєю, яка тільки рекомендує цей захід. Санкції здійснюються у вигляді ембарго на постачання нафтопродуктів та інших потрібних країнам, які беруть участь у конфлікті, товарів, заборони на надання їм зброї, заморожування капіталів, які їм належать. І як крайній захід - застосування збройної сили з боку міжнародної спільноти, якщо конфлікт переростає у військове протистояння

Отже, конфлікт є складною соціальною системою, в якій можна виділити наступні етапи розвитку:

1. Формування конфлікту на основі певних об'єктивних і суб'єктивних протиріч державних, військово-стратегічних, економічних, соціальних і екологічних інтересів його суб'єктів, виражених у відносно гострій формі.

2. Суб'єктивне визначення сторонами, які беруть участь у конфлікті, своїх інтересів, цілей, стратегії і способів боротьби задля вирішення об'єктивних і суб'єктивних протиріч з урахуванням свого потенціалу та можливостей застосування мирних і немирних засобів.

3. Перехід до насильницьких методів у вирішенні політичних, міждержавних, економічних, соціальних і навіть екологічних протиріч.

4. Набуття конфліктом гострої форми, коли існує загроза залучення соціальних систем.

5. Перехід до воєнних дій.

Специфіка суб'єктів, причин міжнародних конфліктів обумовлює форми і механізми їх виникнення, розвитку та вирішення. Суб'єкти конфлікту оголошують свої протилежні цілі та претензії на вирішення спірних питань. Вирішення міжнародних політичних конфліктів може відбутися завдяки політичним переговорам, часто із залученням посередників, у вигляді міжнародних конференцій тощо.