Конфліктологія та теорія переговорів - Яхно Т.П. - 5. Особливості етнонаціональних конфліктів у різних країнах

Отже, розглянемо деякі етнонаціональні конфлікти на пострадянському просторі.

Міжетнічні проблеми е незалежній Латвії. Тривалий час проблемним залишалося питання про становище російського і російськомовного населення в Латвії. У момент набуття незалежності в Латвії проживало понад 900 тис. росіян і 1 млн 122 тис. Російськомовних громадян (34% населення). Темпи натуралізації російськомовного населення не тільки не збільшувалися, а навпаки, спадали. Кількість росіян до 2005 року становила 28,6% населення, або близько 660 тис. осіб. Правозахисники з Латвійського комітету з прав людини налічували близько 60 відмінностей в правах громадян і негромадян.

Через складні міжнаціональні відносини російськомовне населення було витіснене з політичних процесів і позбавлене можливості працювати в державних і муніципальних організаціях. Як наслідок, більше половини всіх підприємців в Латвії є представниками російської діаспори. Іншої сфери діяльності для активної частини населення з цієї громади просто не існувало. Сьогодні це викликає занепокоєння у представників титульної нації, але змінити ситуацію силовими методами вже неможливо, оскільки демократичні процеси мають незворо-тний характер. Позбавлення багатьох постійних мешканців (негромадян) права шляхом виборів представляти свої інтереси у державній політиці призводить до значної напруженості в суспільстві. Правляча еліта забезпечує собі привілейовані умови за рахунок громадських інтересів. Місцева еліта побоюється, що зменшення кількості негромадян приведе до розбудови політичної структури і втрати власних політичних позицій.

Значною проблемою і приводом для серйозного занепокоєння є згортання викладання російською мовою. Перспектива втрати навіть існуючих можливостей отримання освіти рідною мовою все частіше провокує протести російськомовного населення. У 1999 році був закритий останній латвійський ВНЗ, де викладання велося російською мовою. Скорочується також кількість російськомовних шкіл і предметів, які викладалися російською мовою. Ця тема і нині є одним із предметів для дискусій на рівні російських політичних партій.

Етнонаціональні проблеми в Естонії. Якщо за останнім радянським переписом 1989 року естонці становили 61,5% населення країни, то в 2000 році їх частка зросла до 67,9%. Сталося це виключно завдяки зменшенню чисельності російськомовного населення: все населення країни між двома переписами скоротилося з 1 мільйона 566 тисяч до 1 мільйона 377 тисяч чоловік. Втім, в точності останнього перепису фахівці сумніваються, вважаючи, що насправді населення на той час було на 60-70 тисяч більше.

Традиційно все неестонське населення називають російськомовним, але етнічно воно не зовсім однорідне: основну частину складають етнічні росіяни (близько 25% усього населення), є й українці (понад 2%), білоруси (2%), фінни (менше відсотка) та представники інших національностей.

Російськомовні мешканці Естонії за своїм статусом поділяються на три категорії: громадяни Естонії, громадяни іноземних держав (насамперед Росії, за даними перепису 2000 року їх було 86 тисяч), а також особи без громадянства, які мають так званий "паспорт іноземця" (за даними департаменту громадянства і міграції Естонії, у 2006 році їх було 136 тисяч, в 2000 - 170 тисяч).

Для багатьох російськомовних громадян Естонії зміна країни, суспільного ладу та статусу виявилися нелегким психологічним випробуванням. Загальною проблемою залишається мовна політика, і перш за все діяльність Мовної інспекції, яка (відповідно до Закону про мову і підзаконних актів) вимагає знання державної мови не тільки від державних та муніципальних службовців і, скажімо, лікарів, а й від працівників приватного сектора. В органах влади та державних або муніципальних установах без знання естонської на дуже хорошому рівні працювати неможливо, крім того, Мовна інспекція домагається дотримання вимог мовного законодавства і в приватному секторі.

У цілому в Естонії після відновлення незалежності зберігався міжнаціональний мир. Так було до 2007 року, коли конфлікт навколо Бронзового солдата показав, що далеко не всі розбіжності вдалося подолати.

Сьогодні можна впевнено говорити про те, що Прибалтика є однією із найбільш конфліктних зон на пострадянському просторі.

Відомо, що близько 40-50 % населення Естонії та Латвії складають не балтійські етноси. Але за останні роки неприязнь прибалтів до інших етносів стала нормою, і хоча до відкритого протистояння тут не доходить - ситуація залишається дуже складною. На сьогодні ці країни - єдині серед нових незалежних держав, які не дали свого громадянства колишнім підданим СРСР, які залишаються на їхній території. До отримання незалежності 30% населення Естонії (переважно російському, більшість якого народилася в цій республіці) було відмовлено в громадянстві. Росіяни, як іноземці, отримали особливі паспорти жовтого кольору. Крім того, до них застосовують заборони на професійну діяльність: наприклад, 700 тисяч росіян, які проживають в Латвії, не можуть займатися 23 видами діяльності. Політичне керівництво країни закриває очі навіть на те, що завдяки цьому такі гіганти прибалтійської промисловості, як Ризький радіозавод чи Інгалінська АЕС, не мають необхідної кількості кваліфікованих кадрів. Фактично росіян поступово витісняються з більшості сфер суспільного життя.

Політичне керівництво Латвії та Естонії намагається штучно створити мононаціональні держави і таким чином віддалитися від "великого сусіда", і причини прагнення розриву - насамперед політичні. Розмежування населення за національною ознакою в даному випадку відіграє, скоріше, другорядну роль. Слід визнати, що в результаті такої політики для прибалтійських країн було спрощено членство в Раді Європи, надані всі умови для швидкої інтеграції в європейські структури. Очевидно, що для Ради Європи важливі не самі Латвія чи Естонія, а те, що Росія позбавляється доступу до п'яти балтійських портів, а права людини продовжують порушуватися.

Українська етнополітична проблема пов'язана з Кримським півостровом. Точкою відліку, який перетворив Крим в регіон найбільш імовірного конфлікту на території України, можна вважати 20 січня 1991 року. Цього дня в Криму відбувся референдум, під час якого більшість жителів півострова висловилися за відновлення Кримської АРСР як суб'єкта СРСР і учасника Союзного договору. Після гарячих дебатів Верховна Рада України "легалізувала" результати референдуму, прийнявши Закон про відтворення Кримської АРСР у складі України. Таким чином, було покладено початок кримського сепаратизму, політичних, соціальних та економічних проблем, ускладнених до того ж посиленням міжетнічного напруження. Основними причинами якого стало масове повернення в кінці 80-х - на початку 90-х років кримських татар - корінного народу Криму, депортованого сталінським режимом у 1944 році, і негативна реакція на цей процес населення, переважно російського і російськомовного. В останні роки ескалації міжетнічних непорозумінь суттєво сприяли місцеві засоби масової інформації, які намагалися створити "образ ворога" в особі західного українця. Хоча більшість жителів півострова з таким "ворогом" ніколи не стикалися, цей новий стереотип значно потіснив у масовій свідомості створюваний десятиліттями образ кримського татарина - зрадника, "посібника німецьких фашистів".

Серпневий путч 1991 року істотно прискорив розпад Союзу. Проголошення державної незалежності України каталізувало розвиток подальших подій у Криму.

Підвищена конфліктогенність цього регіону, крім загальних для всього пострадянського посттоталітарного простору, обумовлена ще й його специфічними факторами, особливим демографічним складом та динамікою етносів, що населяють півострів.

Згідно з останніми статистичними даними, із 2,7 млн жителів Криму більше 60% становлять росіяни, переважна більшість яких - переселенці, які заселяли землі, занедбані після депортації корінного населення, в ході кількох повоєнних міграцій. Близько чверті населення належить до етнічних українців, в основному істотно русифікованих.

За останніми даними, кримські татари, які повернулися із заслання, в основному із Середньої Азії, частково з Росії, складають близько 10% всього населення. Решта припадає на національні меншини. Динаміка істотної зміни етнічного складу населення за останні кілька років в основному пов'язана зі зростанням частки кримських татар.

Незважаючи на відносно невеликий відсоток кримських татар у загальній чисельності населення Криму, кримсько-татарський фактор відіграє найважливішу роль у політичному, економічному та соціальному житті півострова. Як відзначають деякі аналітики, російський сепаратизм вичерпав себе. На політичній арені все більш виразно виступає кримськотатарський сепаратизм, набагато радикальніший у своїх діях, який має міжрелігійний характер і є проявом ісламського фундаменталізму.

Відомі й турецькі інтереси щодо Криму. Предметом конкретної турецької політики є розширення економічної (через мережу банків і комерційних структур з турецьким капіталом), а потім і політичної присутності в Криму. Україна опинилася між двох вогнів на тлі того, що в Росії відсутнє розуміння ісламської загрози в Криму і триває мусирування кримської проблеми в антиукраїнському контексті. В результаті виявляється, що для України Туреччина і Росія в цьому сенсі знаходяться на одному боці.

Особливості етнічного конфлікту Придністров'я. Проблема полягає у тому, що незалежне придністровська держава, хоча й не визнана міжнародною спільнотою, де-факто існує більше десяти років. Керівники Придністровської молдавської республіки охоче обговорюють різні варіанти взаємин з Кишиневом, але практично їх вже важко зрушити із завойованих позицій. Примітно, що наприкінці 2000 року Гагаузія заявила про намір стати третім учасником переговорного процесу щодо формування "спільної держави". Між гагаузами та Придністров'ям була підписана угода про торговельно-економічне, культурне та інші види співробітництва. Як і у випадку з іншими самопроголошеними республіками, час працює на Придністровську молдавську республіку. Республіка, яку іноді називають "живим музеєм радянської епохи", утримується на плаву завдяки поєднанню легальних і нелегальних експортних операцій, в числі яких - продаж сталі і зброї. Вона претендує навіть на самостійну роль у відносинах з Росією, Україною, СНД, та й у регіональній політиці в цілому. Тут уживаються інтереси багатьох впливових сил, для яких нормалізація ускладнила б бізнес, а тому їх цілком влаштовує нинішній статус ніким не визнаної республіки.

Перемога комуністів на дострокових парламентських виборах 25 лютого 2001 року і обрання президентом країни першого секретаря ЦК ПКРМ В. Вороніна створюють непогані умови для вирішення придністровської проблеми. Як справедливо зауважує російський політолог С. Марков, комуністи завжди займали тут менш жорсткі позиції. До того ж, і це головне, зменшилася загроза розчинення Молдови в Румунії, чого найбільше побоювалися в Придністров'ї. Час покаже, чи вистачить новому президенту політичної волі, щоб зрушити з мертвої точки переговорний процес, змінити його принципи й остаточно врегулювати придністровський конфлікт. Адже очевидно й те, що економічні та політичні реалії змушують конфліктуючі сторони, у яких, зрозуміло, є й власні інтереси, шукати конструктивних комплексних рішень придністровської проблеми. Вони, можливо, і приведуть багатонаціональний народ Молдови до довгоочікуваного добробуту.

Вірмено-азербайджанський конфлікт. Хоча початком цього конфлікту з лютого 1988 року стала Нагірно-Карабахська автономна область Азербайджану, яка оголосила себе незалежною Нагірно-Карабахською Республікою (НКР), підґрунтя вірмено-азербайджанського збройного протистояння більш складне і багатопланове. Крім власне територіального спору, тут присутнє і історико-культурне суперництво з елементами міжнаціональної ворожнечі між вірменами й азербайджанцями, протиріччя між принципом суверенітету і цілісності держави, ідеологія національного самовизначення, взята на озброєння новими елітами Вірменії та Азербайджану, їх суспільно-політичними об'єднаннями (Комітет "Карабах", Вірменський загальнонаціональний рух, Народний фронт Азербайджану та ін.), а також маневри тодішнього союзного Центру з метою зберегти республіки Закавказзя в орбіті впливу Москви. А для цього треба було ослабити і розколоти національно-визвольні рухи. Нарешті, з 1993 року - інтрига навколо каспійської нафти і шляхів її транспортування, яка з часом перетворилася чи не в головний чинник гео-політичного суперництва у регіоні.

Ні Баку, ні Єреван за шість років не зробили жодного кроку назустріч одне одному. Переговорний процес, незважаючи на зусилля численних посередників (Мінська група ОБСЄ, Росія, США, Туреччина, Іран), фактично торпедується. Не вдалося домогтися прориву у вирішенні конфлікту і в ході двосторонніх зустрічей азербайджанського і вірменського президентів, що відбулися у 1999-2000 роках. І в тій, і в іншій країні спроби їх лідерів піти на взаємні поступки викликали гостру політичну кризу. Остання зустріч Алієва і Кочаряна, яка відбулася у вересні 2000 року в Нью-Йорку на Самміті тисячоліття ООН, не мала яких-небудь результатів. Перевага, як і раніше, віддається апеляції до громадської думки. У цілому ж протиріччя між конфліктуючими сторонами - щодо статусу Нагорного Карабаху, захоплених азербайджанських територій, біженців та інше - залишаються не вирішеними, відповідно, слабкою є надія на мирне вирішення конфлікту.

Невирішеність грузино-абхазького конфлікту завдає шкоди народам Абхазії та Грузії, негативно позначається на стабільності всього Кавказу, викликає занепокоєння Російської Федерації щодо спокою на своїх південних кордонах. До конфлікту виявляють інтерес США, які заявили про свої "життєві інтереси" в даному регіоні. До врегулювання конфлікту підключені ООН, ОБСЄ, міжнародні дипломатичні місії.

Аналіз грузино-абхазького, як і будь-якого іншого етнонаціонального конфлікту, показує, що цю проблему неможливо вирішити без урахування історичних, етнічних, демографічних, територіальних і правових аспектів, виправлення раніше допущених правових помилок.