Основи психології - Киричук О.В. - Психічне як частина й ціле, "стан і процес".

Розвиток психічного можна виразити за допомогою полярних, контрастуючих пар (М.Яро-шевський, О.Ткаченкд), описати у таких антиноміях, як "телеоло-гічне-механістичне (природне)", "сфуктурне-функціональне", "кі-лькісне-якісне" тощо. Проте найважливішими для характеристики сутності психічного є "діади" "частина-ціле" та "стан-процес".

Яка сутність психічної реальності? В історії психології знаходимо два найпоширеніших трактування природи психічного: атомістичне (Дж.Локк, Г.Гоббс, Д.Гартлі, Д./Тріслі та ін.) і структурно-цілісне (Г.Лейбніц, М.Вертгеймер, К.Коффка, К.Келлер та ін.). Згідно з першим, яке найповніше виявилося в асоціативній психології, психічне складається з елементарних ізольованих частинок (першооснов, "психічних клітинок"), що є "цеглинками" складніших психічних явищ. Близькими до асоціативного розуміння сутності психічного є погляди В.Вундта, який вважав, що виділені першоелементи (елементарні відчуття, почування) фупуються у складні комплекси (уявлення, почуття, вольові процеси, свідомість) завдяки алерцептив-ному синтезу. У XX ст. атомістичну традицію продовжували біхе-віористично спрямована психологія, фізіологічна психологія, окремі напрями вітчизняної марксистської психології (зокрема, та її частина, що сповідує діяльнісний принцип) тощо.

Психологічний "атом" віднаходився дослідниками для того, щоб зрозуміти багатоманітні психічних явищ в їхніх істотних внуфішніх зв'язках. За такий "атом" приймалося утворення, в якому можна було віднайти всі елементи психічного у їхній єдності. На запитання, що виступає одиницею або клітинкою психічного, психологія свідомості відповідала, що такою клітинкою є елементарне відчуття, з позицій біхевіористично спрямованої психології — це інстинкт, реакція, рефлекс. Марксистська психологія клітинкою психічного ("будівельною цеглиною") називає дію як акт практичної діяльності людини. У дії як психічному атомі наявні зачатки раціональних, емоціональних та вольових елементів психіки. Отже, з'ясувавши сутність зачатків, що є у цій "клітинці", та закони, за якими з "клітинки" створюються складні психологічні утворення (воля, мислення, свідомість тощо), можна осягнути систему психології.

Паралельно з розвитком вчень про психологічні атоми формувалась її критика. Так, В.Джемс виступив проти синтетичного методу В.Вундта, підкресливши, що за основу "синтетичного методу" береться сумнівна теорія, нібито вищі стани свідомості є складеними з простих. Вундт, на думку Джемса, засновує свої міркування не на явищах психічного життя, які безпосередньо відомі кожній людині і в наявності яких вона може переконатися кожного моменту, тобто не на цілісних та конкретних станах свідомості.

З критикою "синтетичного методу" (тобто побудови складних психічних утворень з елементарних атомів) виступили також В.Діль-тей та Е.Шпратер. Виходячи з того, що "душа не може бути компонована з частин, не може бути сконструйована шляхом складання, В.Дільтей стверджував, що психологія має йти іншим шляхом: не синтезувати складні психічні явища з гіпотетичних атомів, а бути аналітичною, тобто брати безпосередньо кожному відомі факти духовного життя й досліджувати їх.

Подібних поглядів дотримувався Шпрангер, який підкреслював, що духовний, внутрішній світ не можна будувати із елементів, як неможливо побудувати тіло з окремих часточок. Необхідним є певний принцип, який об'єднає та оживить ці часточки, тобто цілісність є первинним щодо атомів. Синтез має сенс і значущість лише остільки, оскільки елементи мисляться в цілому. Шпрангер наголошував на доцільності перевернути спосіб бачення: синтетичний метод замінити "розчленюючим аналізом".

Антагоністичною атомарній психології є й гештальтпсихологія, яка заперечує доцільність виділення елементарних одиниць, монад психічного. Вона спрямувала свою критику проти асоціаністичної психології. Принцип гештальтності виник як реакція на атомарні, механістичні тенденції, що панували в асоціативній психології. Згідно з асоціаністичними уявленнями, психологічні процеси розглядаються як сукупність об'єднаних асоціативним зв'язком окремих і незалежних один від одного елементів психічного життя.

Фундаментальною складністю, на якій "спотикалися" теорії, що будували складні психічні утворення з елементарних психічних атомів, є неможливість адекватно пояснити, завдяки чому незалежні елементи утворюють свідомість, цілісні переживання, доцільну поведінку та складні мислительні процеси. Згідно з гештальттеорією, психічні процеси та стани в принципі є цілісні, замкнені, організовані певним чином утворення, які мають свій внутрішній сенс і визначають місце та роль частинок, які в ньому наявні. Така цілісність психічних процесів та станів дістала назву структур або образів (Gestaiten), які протиставлялися випадковому конгломерату, сумарному об'єднанню психічних атомів. Гештальтська методологія дала змогу дослідникам виявити нові психологічні закономірності, факти та зв'язки (цілісність і константність сприймання), мимо яких "проходили" асоціаністи.

Отже, в історії психології існують два напрями трактування сутності психічного: згідно з першим, психічне є складеним, побудованим з елементарних частинок явищем, за другим — воно являє собою цілісне утворення, що не зводиться до "психічних атомів". Якому з цих напрямів віддати перевагу? На думку представників вітчизняної психології, ці обидва крайні варіанти є однобічними і тому неправильними. Вони вважали необхідним знайти третій шлях. Так, М.Я.Басов стверджував, що в асоціативній психології гіпер-трофованим є аналітичний бік дослідження, а в гештальтпсихології "відкинуто аналіз і гіпертрофованим є синтез", а тому правильне рішення проблеми вимагає об'єднання двох зазначених тенденцій. На його думку, дослідження завжди починається з розкладу цілого на елементи, але й ціле і його "структурна архітектоніка" мають бути з самого початку.

Суперечлива природа психічного виявляється не лише в тому, що воно є водночас єдиним цілим і системою елементів, а й у тому, що психічне являє собою діяльнісно-структурне, змінне й стале утворення. Отже, в історії психології знаходимо ще одну дихотомію: або психічне одвічно є процесом (акти судження, свідомості у Ф.Брентано, акти поведінки у Д.Кантора), або структурою (елементи свідомості у В.Вундта, риси характеру у Г.Олпорта, звички у К.Гольдштейна).

У вітчизняній науці структуру розуміли як результат і етап процесу, а процес — як зміну структури. Кожен психічний процес, за Рубінштейном, має своє результативне вираження в тому чи іншому утворенні (наприклад, сприймання як процес у сприйманні як образі предмета; мислення як процес — у тому чи іншому понятті). О.М.Ткаченко більш радикально сформулював цю тезу, підкресливши, що психічний процес є "динамікою, зміною" психічної структури або рухом психічних елементів, а структура, стан — це момент процесу, взятий у статиці. Отже, існуюча психічна структура являє собою лише перехідну ланку в ланцюгу їхніх змін, а перехід структур одна в одну, взятий у сукупності, є процесом. Тому кожне психічне явище має як процесуально-дїяльнісну, так і системну структурну природу, є і процесом, і станом.

Отже, психічне являє собою водночас ціле й сукупність елементарних частинок, статичне (структура, стан, система) і динамічне (процес, рух, діяльність). Цю суперечливість психічного можна виразити словами В.Розанова, який для пояснення невичерпності змісту явищ та наявності у них антагоністичних начал, запропонував такий "діалог" з умовним опонентом:

— Скільки можна мати уявлень та думок про предмет?

— Скільки хочете... скільки є "думок" у самому предметі: адже немає предмета без "думок", а іноді — без безлічі "думок".

— Що ж, у такому випадку, є істиною?

— Вся повнота думок. Вся сукупність думок. Страшно зупинитися на одній. Істина — в хитанні між ними.

— Невже хитання може бути принципом пошуку істини?

— Найвагомішим. Єдиним, який є непохитним. Ним квітне життя. А прийде стійкість — квіти закам'яніють, замерзнуть.