Основи психології - Киричук О.В. - Логіка визначень вчинку як осередку психічного.

Розвиток наукової думки шляхом діалектичного заперечення "споглядально-пристосовницької" парадигми підвів людство до розуміння людини як реального, справжнього творця світу і себе в цьому світі. Поєднання свободи й необхідності у вчинковій дії вперше показує реальний динамізм поведінки, в якому людина виступає активним суб'єктом. Тепер вчинок не підлягає безпосередньому впливу субстанції, атрибутів, а мислиться складеним із ситуативного, мотиваційного та дійового компонентів, зв'язок яких виявляється життєдайним для вчинку. Людина визначається не сліпою безпосередньою дією фатуму або субстанції, а тим, що вона сама з себе робить.

Як примирити визначення вчинку зовнішніми умовами й суб'єктивністю водночас — запитання, яке хвилювало багатьох мислителів. Щоб відповісти на нього і при цьому уникнути "волюнтаризму" у трактуванні вчинку, про що вже йшлося, слід більш чітко визначитися щодо поняття умов, факторів, з одного боку, й детермінант — з іншого. Ситуативний аспект вчинку необхідно розглядати саме як такий, що зумовлює, але не спричинює активність, на відміну від суб'єктного, власне детермінуючого, визначаючого її як наслідок свого діяння.

Різноманітні ситуації можуть диференціюватися за критерієм значущості, бути віднесеними до конфліктних чи конфліктогенних, таких, що генерують із себе антагоністичні відношення індивідуального та суспільного, створюють колізії тощо.

Можна виділити також "пограничні" ситуації (типу відчуття наближення смертного часу, небезпеки існування), що звільнюють людину від суєти буднів, з особливою силою розкривають границі її буття, історичну винятковість і незамінність, її "не-алібі у бутті" (М.М.Бахтін).

Ситуацію можна позначити певною мірою як "індиферентну", коли значущим стає незначущість, що нерідко спостерігається на переломних етапах історії суспільства, в умовах різкого зростання міри невизначеності норм і цінностей, коли до краю загострюється боротьба старого з новим. За таких умов конкретна людина перестає бути цінністю взагалі, що знаходить своє відображення в почутті відокремленості від світу, самотності, безпорадності, беззахисності тощо.

Проте за таких зовнішніх умов актуалізується ситуація внутрішня, а саме: глобальне переживання невдоволеності своїм існуванням, несвободи, своєї залежності від фатуму, суб'єктного безсилля у подоланні статичності життя, що є найбільшим психотравмуючим фактором, який "сприяє" деформації свідомості і діяльності, деградації людського, розвитку загальної патології.

Рефлексія невдоволеності існуванням, основною причиною якої є деформація процесу розвитку, спричинює виникнення "суверенної" мотивації, більш чи менш усвідомленого бажання протистояти залежності, диктату, обмеженням, приреченості, що містить у собі ситуація, відстояти своє природне людське право на власний вибір, що знаменує свободу духу.

Наведене міркування, однак, не дає підстав вважати ситуацію своєрідним "спусковим гачком" для виникнення чи актуалізації мотивації саморозвитку. Пробуджуючись насамперед через ситуативну предметність, вона не зводиться до неї, а формує себе як відображення недостатності ситуації та як свою ідеальну самодостатність. Отже, мотивація опредмечується не тільки через ситуацію, а й через саму себе й цим переступає наявну предметність ситуації, висуваючи вимоги з метою перетворення її відповідно до мотивації.

Значення подій середовища встановлюється залежно від характеру цього середовища, від життєвих установок індивіда. Утворення сполучного або умовного рефлексу, а вони, на думку В.М.Бехтерева та І.П..Павлова, являють собою загальний поведінковий принцип живого, є встановлення значень, зв'язку між тими подіями, які стосовно установок цього індивіда в минулому не мали між собою зв'язків. Вибірковість зв'язку, її динаміка свідчать про активність індивіда. Він не тільки знаходить передумови ситуації, а й сам її покладає. Ситуація виступає проекцією його пристрастей на об'єктивні умови його життя. Оскільки пристрасть опредмечується, відбувається розгортання ситуації, її предметного змісту. Пристрасть згасає без цієї ситуативної предметності. Якщо пристрасть ще не знайшла цієї предметності, вона тим більше стає пристрастю, або стражданням, і тому виявляється силою, яка прагне до предметності ситуації. Пробуджуючись лише через ситуативну предметність, вона не зводиться до неї, а формує себе як відображення недостатності ситуації та як свою ідеальну достатність. Інакше мотивація опредмечується не тільки через ситуацію, а й через саму себе і цим переступає наявну "переступає" наявну предметність ситуації та висуває вимоги до неї , щоб вона змінювалася відповідно до мотивації.

Виникає протиставлення ситуації та мотивації. Опредмечуючись відповідно до своєї пристрасті, мотивація зникає, втілюється в дію, вичерпується в ній. Адже це — дія, спрямована на її втілення. Ситуація стає такою, як цього вимагає мотивація. Тоді настає вчин-кове перетворення світу й самого індивіда. Такою ж мірою, як ситуація антагоністична мотивації, остання взаємно антагоністична дії. Зміна ситуації відповідно до зміни мотивації породжує вчинкову дію. У самій ситуації виявляється значущість, конфліктність, колізійність. Ситуативне начало багатозначне, воно роздвоюється, помножується на нескінченну кількість значень стосовно тієї ж самої події, тому воно стає подією ситуації. Це дає підставу для конфліктного відношення ситуативних значень. Доведені до свого максимального протиставлення, ці значення співвідносяться одне з одним як компоненти колізії.

Яким чином людина може подолати несвободу, залежність від стихії, фатуму, приреченості, різноманітних несприятливих обставин, ситуації загалом? Є лише один правильний шлях — через переосмислення цієї ситуації з її зовнішніми і внутрішніми умовами, чинниками і детермінантами на основі пізнання і самопізнання, перегляду своїх позицій, настанов, зміни переконань, якщо вони суперечать істині, тобто через боротьбу мотивів і вибір того єдиного, якому має бути підпорядкована вся активність.

На думку Й.Гердера, різниця між тваринами та людьми полягає втому, що перші виявляють вірність своїй природі, віддають належне необхідності, але тільки люди вдаються до сваволі у своїх вчинках. Сваволя — результат вільного вибору. Вибір, що замінив собою спадковість або насильство, є велетенським прогресом не тільки у політиці. Такою ж мірою він переносить і почуття, й уподобання з низьких місць органічної необхідності на небо ідеалізму, а з цим важко не погодитися.

Але прагнення свободи, незалежності, вільного самовизначення може мати різний контекст і по-різному усвідомлюватися, "знатися" і "переживатися" людиною. До ідеї свободи людство в цілому і кожна окрема людина приходять не відразу і не просто. Ця ідея та відповідні їй думки й почуття вистраждані в ніколи не усві-. домлюваній до кінця боротьбі з необхідністю, що спочатку виступає у вигляді розумних обмежень, а з часом набуває якості догм, які потрібно зламати.

Вчинкова спроба подолання залежності від ситуації тотожна усвідомленому прагненю до саморозвитку, до самотворення. При цьому подолання ситуації не передбачає екстремізму на зразок повного знищення того, що було чи ще існує, але не влаштовує людину. Процес творення нового включає як обов'язковий момент установлення генетичного зв'язку того, що буде, з тим що було і є тепер.

Отже, слід мати на увазі, що, звільняючися від ситуативності, так чи інакше людина вимушена розв'язувати суперечність свідомого й несвідомого — як надбаного й успадкованого (архетипового); свідомого й підсвідомого — як сучасного й минулого, забутого; свідомого й надсвідомого — як того, що зрозуміле і підкріплюється досвідом, і того, що може бути чи не бути, що є лише в прогнозах, може лише відчуватися інтуїтивно.

Вивільнення від обійм ситуації, що стримують розвиток, передбачає розв'язання суперечностей між збереженням і зміною, творенням нового, що "знімає" в собі старе, утримує його як один із аргументів логіки та історії розвитку людини.

Слід, звичайно, зауважити, що однією з реальних форм досягнення незалежності від ситуації може бути вчинковий акт, спрямований на її перетворення не тільки у внутрішньому, а й у зовнішньому плані.

Отже, першим визначенням і формою прояву вчинкової активності є подолання залежності від ситуації, умов і обставин або шляхом перетворення своїх внутрішніх позицій, або ж унесенням змін у саму ситуацію, перетворення її у напрямі, що дає змогу отримати бажані свободу і незалежність.

Проте свобода "від" має бути трансформована у свободу "для". Небезпека фіксації на ситуативних "бунтівних" учинках, котрі звільняють, відкидають, заперечують, віддзеркалює собою незрілий, інфантильний рівень учинкової активності. Шлях до наступного визначення і наступної логічної форми вчинковості пролягає через цілу низку псевдовчинків, форм довчинкової дії.

Це — вчинки за наслідуванням, зокрема з метою отримання таких же оцінок, яких заслуговує "зразок"; вчинки-демонстрації своїх переваг над іншими або вч и н к и - п роти стоя н н я масі, юрбі; вчинки альтруїстичні — "тільки для інших", і вчинки егоцентричні — "тільки для себе".

Процес генетичного самоперетворення вчинку, що нерідко здійснюється шляхом спроб і помилок, повертається до своєї справжньої природної якості лише тоді, коли на свідомому чи навіть інтуїтивно-підсвідомому рівні він починає слугувати потребі саморозвитку психіки в її різних визначеннях.

Досягнення такого роду аутентичності, однак, визначається не грою стихійних сил — внутрішніх і зовнішніх, а активністю суб'єкта, як того, хто своєю свідомою волею, поєднаною з почуттям відповідальності, враховуючи ситуацію, оголошує врешті-решт "переможця" у боротьбі мотивів, віддаючи перевагу тому, що сприяє розвитку, і відкидаючи те, що йому заважає. Таке рішення дається інколи дуже нелегко, супроводжується боротьбою з ірраціональними силами, які схильні діяти здебільшого приховано, підступно, маскуючись під нагальне і єдино правильне.

Індивід не може перманентно перебувати в колізії, і як би він не вчиняв, навіть уникаючи самого вчинку, він розкриває свою внутрішню, насамперед моральну, суть. У колізійному протиставленні виявляється мотивація, що пов'язує ці протиставлення. Між полюсами колізії виявляється пристрасть як перше мотиваційне визначення. Пристрасть шукає свій предмет і, як тільки його знаходить, стає амбівалентною і має зробити вибір для свого самовизначення. Вона не може не здійснити вибір, щоб не залишитися без самовизначення, яке є вибором із альтернатив. Вибір ніколи не вичерпується і здійснюється перманентно. Вибір як можливість стає боротьбою мотивів, яка є подальшим розвитком пристрастей.

Тільки внутрішня діалектика, боротьба мотивів, діалог із самим собою, на думку К.О.Абульханової-Славської, дають людині за всієї складності зовнішнього життя почуття внутрішньої свободи, звичку й здатність вчиняти на основі внутрішніх стимулів, з чим і пов'язане усвідомлення себе як суб'єкта, здатного змінювати хід подій.

Отже, впевнено можна говорити про мотиваційний вчинок, що дає змогу суб'єкту визначитись у тому, як використати свободу, відвойовану в ситуації. Це буде друге визначення вчинку як осередку, що знімає в собі, відтворює і творить рушійні сили психічного розвитку, починаючи від інстинктів, глибинних неусвідомлюваних потягів до чітко усвідомлюваних мотивів саморозвитку.

Мотивація саморозвитку актуалізує відповідну потребу й трансформується суб'єктом у певну мету. Проте якою мірою процеси цілевизначення і цілепокладання мають автоматичний характер? Чи ж і тут існують суперечності, подолання яких вимагає специфічно вчинкової активності?

Так, справді, в момент переходу від мотиву до цілі людина стикається з непростою проблемою відокремлення "Я хочу" від "Я повинен, зобов'язаний, вимушений". Визначення мети передбачає співвіднесення її з цілями оточення, "культурою бажань" суспільства, в якому вона живе.

Треба мати неабияку мужність, щоб утриматися від "пропозицій" відносно того, чого варто, а чого не варто "хотіти". Незапозичена мета передбачає також прояв самостійності, виявлення творчих сил і тим більших, чим далі відстає вона за змістом і формою від існуючих стандартів "цільових програм".

Процес визначення мети, цілевизначення і цілепокладання логічно завершується актуалізацією проблеми засобів, необхідних для її реалізації. Тут виявляє себе суперечність, яка завжди існує між цілями і засобами, потребами і можливостями. Виникає проблема пріоритетів у детермінації: або ж мета визначається можливостями, тобто наявністю і рівнем розвиненості засобів, мірою оволодіння ними людиною, а також умовами — зовнішніми і внутрішніми, які можуть бути сприятливими чи несприятливими, або ж засоби обираються, знаходяться чи створюються залежно від вимог, що їх визначає мета.

Ще Г.Кониський говорив про необхідність вибору засобів на основі детального обговорення та обдумування. Всяке обговорення він розумів як обов'язок шукати, які засоби необхідні для досягнення мети, вирішувати, чи всі вони, чи лише деякі однаково необхідні, які з них допомагають більше, а які менше.

Засіб має бути однієї природи з метою, її породженням, інакше він не може стати інструментом її перетворення. Отже, якщо мета полягає у тому, щоб реалізувати логіку саморозвитку, то най природ ніш им засобом досягнення такої мети може бути передусім учинок. Чому так?

Справа в тому, що саморозвиток, творення себе за рівнем креативності не мають собі аналогів у системі діяльності людини. Тим більше, що мова йде про творення власної індивідуальності, шаблонів для якої не існує. Тому слід визнати, що засоби для досягнення такої мети не можуть бути запозичені. їх можна тільки створити, утримуючись при цьому від легковажних намірів досягти максимального ефекту мінімальними витратами. Зрозумілою є психологічна напруженість цього моменту, якщо врахувати, що інститути соціалізації наввипередки пропонують "найновіші" і "найефективніші" засоби формування іззовні психіки, особистості, суб'єктності, індивідуальності тощо.

Отже, доцільно вести мову про вчинкове підпорядкування процесу творення засобів меті діяльності. Це є третє визначення вчинку. Якщо визначення мети є для суб'єкта певною мірою "вчинком свободи волі", то вибір засобів є вчинком обов'язку: засіб з необхідністю має бути підпорядкований меті.

Що означає це підпорядкування? Суб'єкт зусиллям волі і з почуттям обов'язку перед самим собою і суспільством концентрує всю свою психічну енергію, всю силу свого "Я" на тому, щоб на психофізіологічному, функціонально-психологічному, особистісному та інших рівнях усі процеси об'єдналися у єдиному напрямі, підпорядкувалися єдиній меті — меті самотворення.

Як відомо, навіть людина, переконана у правильності своєї мети, бажає її якнайповніше реалізувати і має для цього необхідні засоби, може не досягти успіху, якщо буде зволікати з рішенням про перехід до практичної дії, якщо від наміру не перейде до самої дії.

Нерішучість може мати досить вагомі підстави, не враховуючи навіть суто характерологічних факторів тривожності, невпевненості тощо. Перехід від внутрішнього (теоретичного) плану у план зовнішньої (практичної) активності може, особливо якщо мета висока, приховувати чимало небезпек для суб'єкта. Адже це — перехід в інший світ з його простором і часом, із його законами і правилами гри, зі своєрідною динамікою ситуації, передбачити яку досить складно. Ще складніше утриматися на обраних позиціях, не відмовитися від дії, коли умови (внутрішні й зовнішні) складаються не кращим чином, коли ірраціональні сили, посилюють тиск, намагаючись скористатися напруженою ситуацією перехідного етапу.

Ось що радить у цьому випадку робити Е. Фромм. Добре зрозуміло, пише він, що найважливіший фактор слід відшуковувати у співвідношенні суперечливих схильностей, особливо тих, що стосуються неусвідомлених аспектів. Але якщо ми спитаємо себе, які фактори сприяють свободі вибору, навіть коли ірраціональна схильність сильніша, то зрозуміємо, що ясне усвідомлення ситуації є вирішальним фактором під час прийняття рішення на користь кращого, а не гіршого. При цьому мова йде: 1) про усвідомлення того, що добре, а що погано; 2) про усвідомлення того, який спосіб дії у конкретній ситуації підходить для досягнення бажаної мети; 3) про усвідомлення сил, які стоять за бажанням, що відкрито виявляється, тобто про усвідомлення власних неусвідомлених бажань; 4) про усвідомлення реальних можливостей, між якими є вибір; 5) про те, які наслідки потягне за собою рішення у тому чи іншому випадку; 6) про те, що усвідомлення як таке нам не допоможе, якщо воно не йде пліч-о-пліч з бажанням діяти, з готовністю взяти на себе біль і втрати, неминучі, якщо діяти наперекір своїм пристрастям.

Справді, коли суб'єкт приймає рішення про перехід до практичних дій, він мусить переосмислити свої цілі й ще раз переконатися, що саме цього він бажає понад усе, переоцінити засоби, які збирається використати, врахувавши рівень оволодіння ними й особливості конкретної ситуації, в якій збирається діяти, її внутрішні й зовнішні аспекти.

Рівень упевненості, рішучості діяти може дуже коливатися, й інколи тільки тверда воля і палке бажання досягти мети дають змогу зробити цей ризикований перехід до незвіданого.

Таким чином, четвертим проявом і визначенням вчинку як осередку психічного, що забезпечує зв'язок внутрішнього й зовнішнього, психіки, свідомості й діяльності, імпліцитного й експліцитного, ідеального й реального, слова й діла, теоретичного й практичного, є вчинок, що дає змогу суб'єкту перейти від наміру до дії.

Щоб виконати прийняте рішення і діяти відповідно до мети, послідовно й вправно використовуючи обрані засоби, долаючи опір реальності, суб'єкту потрібна нерідко вся сила його духу, волі й енергії. Тим більше, що виконавська частина вчинкової активності може значно переважати за рівнем креативності всі попередні її прояви. Мотивація переважає дію своїм ідеальним змістом. Дія, втягнута в реальний світ, має багатший зміст, ніж мотивація. В цьому полягає одна з найважливіших суперечностей вчинку.

Отже, практична дія у її вчинковому виконанні характеризує п 'ятий різновид прояву і визначення вчинку як осередку психічного, що творить, розвиває, вдосконалює, відкидаючи і заперечуючи все те, що стримує, обмежує, змертвлює.

Проте на підставі чого можна судити, що дія має справді вчинкові! й характер. Щоб прийти до такого чи протилежного висновку, суб'єкт повинен оцінити результат своєї активності з точки зору кількісних і якісних, а також смислових критеріїв.

Оцінка результатів означає зворотний зв'язок між метою і тим, що отримано в процесі виконання. Нерідко буває досить важко утриматися від завищеної до неадекватності оцінки своїх успіхів, від самовиправдовувань у разі невдач, від знецінення самої мети чи спроби все "звалити" на несприятливі умови. Психологічний захист може запропонувати навіть варіант упевненого твердження про те, що такий, мовляв, негативний результат передбачався.

Тому зрозуміло, що для адекватної, критичної оцінки своїх дій, які претендують на вчинки, потрібна неабияка мужність і чесність, певний рівень моральності. Крім того, як зазначалося, шаблонів для виміру результатів учинку не існує. Критерії самооцінювання мають бути вироблені власними силами і творчо використовуватися стосовно кожного вчинкового прояву.

Отже, й оцінювання за певних умов може набувати, як зазначалося, характеру вчинку і виступати в цій своїй якості шостим різновидом учинкової активності, як рефлексивного за своєю природою процесу, котрий будується за принципом зворотного зв'язку. Саме в плані осмислення результатів і способів здійснення своїх учинків — тих, що вже є в досвіді, й тих, що лише плануються, формулюється смисл життя, визначається доля, оцінюється життєвий шлях людини.

Зрозуміло, що людська активність не обмежується констатацією задоволеності чи незадоволеності результатами своєї активності, як і досягненням чи недосягненням рівноваги із середовищем. Смисл людського буття полягає в тому, щоб вийти за межі кола напе-редвизначеності, виявити й реалізувати свій потенціал, досягнути максимально можливого у рівні розвитку власної психіки Й себе як її суб'єкта. Саме тому кожний учинок не вичерпується своїм конкретним змістом, а своїм ефектом післядії включається у перманентний процес самозбагачення людини результатами власної вчинкової активності. Це є сьомий і умовно останній різновид прояву і визначення вчинку, що знімає в собі всі попередні. Кожний здійснений учинок створює якісно нову ситуацію життєдіяльності індивіда, висуває нову проблему, розв'язання якої стає можливим лише у контексті саморозвитку психіки її суб'єктом.