Основи психології - Киричук О.В. - Теоретичне відтворення світу в знанні: ідеал ученого і популярна форма науки.

Потяг молодої людини до знань узагалі й до наукових систематизованих знань зокрема із самого початку має практичноморальну основу. Творчий інтерес до науки викликається потребою досконало обгрунтувати поведінку як сукупність учинкових дій. Це означає (для юнацького віку) уявити якомога повніше детермінований ланцюг мотивації, щоб будувати свою суспільну поведінку з абсолютним знанням справи і відповідно до максималістично забарвленого морального ідеалу юнака. Ця своєрідна юнацька наївність стає на перешкоді відокремленню суттєвих основ мотивації від переплетених з ними другорядних подій. Проте така наївність має позитивні наслідки: вона примушує юну людину простежити загальний зв'язок світових явищ (або наблизитись до цього), усвідомити місце власної особистості в цьому великому ланцюзі детермінації. Так породжується прагнення до наукового світогляду, до оволодіння системою енциклопедичних знань. Це стверджує юність у світовідчуванні й сповнює її емоційну сферу оптимістичним ставленням до розвитку загальної сукупності подій.

Власне пізнавальний інтерес до певної науки, до конкретного наукового дослідження з'являється пізніше, а зв'язок з моральним аспектом мотивації втрачає "нетерплячу" безпосередність. Початкове прагнення до детермінованого ланцюга мотивації містить лише ро-мантико-ідеалізований образ науки, в ньому постають наукоподібні питання. Тут ще немає прагнення до якоїсь певної науки, тому Й мрії про наукову творчість немає. Є лише потреба діяти морально. Моральне пов'язується з уявленням про абсолютну обізнаність, що дає можливість (в ідеальному плані) обрати єдино правильний шлях учинку.

І молода людина звертає свій погляд до наукового пізнання, сподіваючися знайти відповідь на найважливіше для неї запитання: "як слід чинити?" Так суто практичне питання стає теоретичним. Оскільки інтерес до певної галузі наукового знання ще не визначений, виникає прагнення засвоїти найзагальніші основи ряду провідних наук. Такий потяг до енциклопедичності має скоріше філософський, ніж конкретно-науковий зміст. Наука в такому розумінні набуває різноманітних форм, що уможливлюють її первісне освоєння.

Інтерес до знань у старшокласників виявляє певний потяг до науковості, художнього узагальнення, філософського обгрунтування. Таке освоєння дійсності є не художнім, не філософським, а своєрідно синкретичним. Первісний потяг до науки не може бути ІНШИМ, щоб стати дійовим інтересом.

Для юності одне з головних завдань життя полягає в морально-практичній вчинковій меті, у визначенні місця людини в цій початковій картині світу. Єдність її тут має "антропологічний сенс". Юнак у цій картині ретельно шукає власне, особливе місце, схиляючись, у зв'язку з пробудженням здібностей, до якоїсь науки, що є для нього найпривабливішою. Тоді затушовується інтерес до побудови загальної наукової картини світу, бо вся дійсність починає розглядатися з погляду окремої вподобаної науки. Настає "фізи-калізація", "біологізація", "соціологізація" тощо цієї картини, починає формуватися (більш у задумі, ніж реально) "фізичний", "біологічний" або якийсь інший погляд на'світ. Така однобічно-наукова єдність має паліативний характер, адже справжня єдність повинна бути філософською. Світоглядне випробування окремих наук приводить до частої зміни захоплень юнака.

Прагнення мати широку основу для наукової діяльності породжує енциклопедичні інтереси. Вони реалізуються не тільки в читанні науково-популярної літератури, а й у здійсненні спостережень за природою — біологічною та соціальною, індивідуальною тощо. Прагнення до енциклопедичності може свідчити про наявність загальної, мало ще усвідомленої обдарованості. Неспецифікованість інтересу до окремих наук виявляється в палкій жадобі до всіх питань життя і до наук, що виявляють його закономірності — філософії, астрономії, кібернетики, людинознавства тощо. Такий інтерес зосереджується на питанні життєвого призначення, на пошуках сенсу життя.

Абстрактний потяг до науки базується на емоційно забарвленому враженні, що виникло на основі усвідомлення якогось факту. Він недостатньо визначений і може за своєю суттю стосуватися цілого ряду наук. Це, в свою чергу, сприяє калейдоскопічній зміні наукових захоплень. Але простий, буденний факт не може стати врівень з піднесеним абстрактним потягом до науки, втілити в собі цей останній. Щоб це відбулось, емоційний факт має бути фактом надзвичайним. Разом із тим інтерес до надзвичайного факту (і сам по собі цей факт) більш визначений у науковому відношенні. Коло мрій про майбутню діяльність дедалі більше звужується. Враження від інтригуючого надзвичайного факту може стати визначальним для остаточного обрання професії — першого найвідповідальнішого акту в житті індивіда.

Те, що найбільше тепер спонукає людину до наукового пізнання, є надзвичайний факт. Спочатку просто відомий факт повертається до людини якимсь незвичайним боком і постає, зрештою, певною загадкою. Ланцюг відомих зв'язків проривається в якомусь місці: відоме раптом стає невідомим, а тому дивним. І хоча цей зв'язок не розгадано, він водночас існує як зв'язок просторово-часовий або якийсь інший і починає не задовольняти саме як такого роду зв'язок. Нерозгаданість зв'язку і приваблює, і породжує низку пізнавальних емоцій, а передусім здивування.

Надзвичайний факт постає спочатку як дивний факт. До нього можна віднести всі випадки незвичайних явищ, які містять у собі "таємницю", а все інше постає начебто зрозумілим, не вартим дослідницької уваги. Існує популярне коло цих фактів. Вони стереотипно повторюються, й, мабуть, кожна з провідних наук має їх удосталь.

Сторонні люди найбільш знають про якусь науку саме з боку цих див. Адже інтерес до науки починається з подиву. А зростання цього подиву можливе у випадку, коли й звичайні "зрозумілі" факти починають перетворюватися на дивні, незвичні. Це справжній початок не тільки наукового, а й філософського пізнання. Виховна робота полягає в тому, щоб завжди розширювати коло цих фактів. Важливий не подив сам собою, а те, що він спонукає до акту пізнання. Дивні факти, якщо їх не досліджувати, перетворюються на факти звичайні. На рівні пристрасного пізнавального інтересу утримує факти усвідомлення їх як рідкісних і феноменальних. Будучи основою генезису інтересу до науки, феноменальні факти спочатку репрезентують собою взагалі всі факти науки, які перебувають у полі зору. На початкових стадіях наукового зростання привертають до себе увагу лише феноменальні факти.

І дивний, і рідкісний факти при розкритті їхньої природи стають фактами звичайними, втрачають ореол загадковості: водночас із цим може зникнути інтерес до науки. Розтин феномена означає його втрату. Подальші позитивні трансформації полягатимуть у відновленні цілісності феномена, в розгляді його на ширшому фоні, в наданні йому значення, що виходить за межі безпосереднього сприймання. Це становить основу естетичного факту, де зміст переважає над зовнішнім образом. Останній створюється таким чином, що веде пошукову думку у свою глибину: за його зовнішністю криється серйозний зміст. Це — наукова романтика. За однакових інших умов увагу молоді привертатиме та наука (чи той предмет науки), яка дає простір саме цим романтичним пошукам. Так викликають до себе інтерес географічні, геологічні, археолого-історичні науки, їхні факти. Естетичному враженню властива чуттєва цілісність.

Естетична форма науки дає людині можливість легко рухатись уперед, обминаючи "круті гори" складнощів наукового пізнання. Наука уявляється досить легкою і приємною "подорожжю за художніми фактами". Але естетичне враження, розвиваючи далі пізнавальний інтерес, даючи людині завершену насолоду, в межах самої художності виявляє власну суперечність. Адже художній образ є несподіваним зближенням фактів (бісоціація), коли дивовижне спонтанно переходить в естетичне. Оскільки естетичне має у своїй основі бісоціацію, йому притаманна тенденція до спонтанного переходу в науково-пізнавальне.

Естетичне ставлення до дійсності має тенденцію виходу за межі даного надзвичайного факту. Адже будь-які спроби встановити детальну картину детермінованих зв'язків порушують естетику надзвичайного факту. В такому подвійному стані, коли вже порушується естетична цілісність предмета, але ше не досягнуто строгої наукової доказовості у викладі певного кола наукових фактів, виникає популярна форма науки. Вона дає можливість охопити велике коло наукових проблем, побачити саме проблемність буття. Те істотне, що характеризує популярну форму науки, пов'язане з відсутністю чіткої логічної системності, яка робить фундаментальну науку справою вузького кола "посвячених". Поки що перед нами сукупність фактів, поєднаних єдиною проблематикою. Виклад цих фактів може бути здійснений рядом способів, деякі з них близькі до художнього відтворення.

Популярна форма науки пов'язується з конкретними ситуаціями якихось відкриттів. Надзвичайний факт є об'єктом конкретної діяльності вченого, яка виступає тут у всьому своєму інтелектуальному драматизмі, в пошуках, сумнівах і радощах творчої знахідки. Системи науки тут ще немає. Натомість виявляється якийсь важливий факт або навіть закон, але не в його абстрактному вираженні, а у зв'язку з історією відкриття, з діалогами друзів і суперечками противників. Історія відкриття — це історія творчого процесу в його психологічному, соціальному, історичному аспектах. Процесуальна дивовижність відкриття розкриває художньо-драматичний аспект науки, а це має велике виховне значення для молодої людини.

Популярна форма науки пов'язана з практичним застосуванням науки, її віднесеністю до гострих життєвих проблем. Цей практичний науковий ефект є водночас основою для формування найглибших мотивацій наукового дослідження, основою бачення суттєвих практичних проблем. 1 все ж це переднауковий рівень. Історія відкриття і практичний ефект є підходом до суто популярної науки, викладеної в доступній формі.

При сприйнятті науки молодь адаптує її складність до рівня свого розуміння. Ця адаптація не усвідомлюється як така, тобто адаптований варіант ототожнюється із самою наукою. Виникає своєрідна форма засвоєння наукового знання і навіть наукоподібного творення — дилетантизм у науці. Дилетанту властиві поверховість, однобічність суджень, спроби на основі якогось одного поняття з'ясувати природу речей. При цьому своєрідність предметів, яка не може вміститись у запропоновані поняттєві схеми, відкидається. Все стає начебто зрозумілим, поєднаним запропонованою схемою. Те, що часто зустрічається в науці як "зведення", або, точніше, — "піднесення", є звичайним дилетантизмом. Дилетант не відчуває потреби пізнати індивідуалізовану суть явищ, і його наукова свідомість задовольняється такою примітивною роботою.

Позитивний момент дилетантизму полягає у спробах створити цілісну картину світу. Така цілісність, єдність начебто досягається. Втрата, що при цьому має місце, ще не помітна; від таких узагальнень людина дістає велике задоволення. Вони, крім того, свідчать про початок самостійного наукового теоретизування. Позитивними елементами дилетантизму є сміливі екскурси в суміжні сфери знання.

Він створює науково-пошукову атмосферу і нерідко підноситься до серйознішого і змістовнішого наукового дослідження.

Спосіб, яким молода людина може здійснити таку вибіркову адаптацію до науки, є розвиток і прихильність до ідеалу вченого.

За своїм психологічним змістом ідеал — це сукупність певних позитивних рис, що відповідають найефективнішому та найпродуктивнішому способу діяння людини в конкретній діяльності. Основна суперечність становлення ідеалу полягає в абстрактній антро-пологічності. Ідеал існує, поки молодь виявляє інтерес до власне психологічних особливостей дослідника, його інтелектуальних та характерологічних якостей тощо. Коли відбувається перехід до суті наукових проблем, ідеал ученого як персоніфікована реальність починає зникати. Перед молодою людиною на першому плані постає проблема покликання, призначення, власних здібностей, їхньої чіткої порівняльної характеристики. Ідеал "зовнішній" переходить в ідеал "внутрішній", що має стати дійовим стимулом пізнання. З'являються нові завдання оцінки власної особи, можливостей ЇЇ всебічного розвитку тощо. Тому питання про ідеал пов'язується з питанням всебічного розвитку особистості. Потреба такої всебічності є характерною для самоідеалізації ранньої молодості. Ідеал ученого має сенс тоді, коли його обирають як об'єкт наслідування. Згодом ідеал поступається місцем реальному розкриттю та розв'язанню проблеми. Прагнучи до ідеалу, молода людина формує деякі характерологічні та інтелектуальні риси, потрібні для виконання певної діяльності. Ідеал трансформується в інструмент дослідження. Але суперечність ідеалу як інструменту дослідження полягає в тому, що він може бути загартований і відточений лише в реальній науковій діяльності. Тому функціональна необхідність ідеалу починає відмирати тією мірою, якою народжується власна здібність до теоретичного мислення. Щоправда, експеримент завжди пов'язаний з теорією й допомагає відмиранню ідеалу.

Теоретична свідомість виступає як зміст ідеалу. І хоча здібності експериментатора теж є важливою рисою ідеалу, теоретична свідомість іде попереду. Освоєння науки та перші кроки в ЇЇ розробці починаються з теорії. Нею відкривається і завершується кожний окремий процес наукового пізнання. Молода людина, сприймаючи спершу теорію, потрапляє в чисту інтелектуально-термінологічну стихію. Остання — вікно, через яке ще треба побачити нові нюанси буття, предметного світу, своєрідні "первісні факти" — об'єкт інтуїтивного осягнення. Всі складні побудови наукових теорій відштовхуються від цих фактів і покликані пояснити їх. Але теоретичні побудови, спираючись на відомі символи, в той самий час перешкоджають баченню первісних фактів, стають бар'єрами на шляху до них. Ось чому першою проблемою в розвитку творчого ставлення до науки є суперечливе співвідношення між символікою вираження і тим, що виражається. Якщо молода людина зуміє перейти цей бар'єр, вона віч-на-віч опиняється перед самою "природою речей", перед якимось відкриттям, тоді символіка вираження приходить сама і, зрештою, у своїй найкращій формі. Це величний процес збагачення, і для початку байдуже, має він наслідувальний чи оригінально творчий характер.

Теоретична свідомість виявляє себе у здатності синтезувати окремі знання про явища світу в цілісну систему, формувати на основі окремих знань деяке узагальнене уявлення про сутність того чи іншого явища — своєрідну пояснювальну концепцію, теорію, науковий образ. Основою теоретизованого уявлення про сутність конкретного явища є інтуїтивне бачення даного явища в сукупності його ознак, характеристик, дійсних форм існування. Така "інтуїтивна подія" властива не тільки процесу теоретичного, наукового творення індивіда; в певному вигляді вона має місце в художньому, експериментуючому творенні тощо. Проте теоретична свідомість у ситуації інтуїтивного осягнення зумовлює саме наукову, теоретичну спрямованість створюваних інтуїцією образів світу, конкретних явищ, процесів.

Первісний факт спочатку виступає у формі передчуття, "безбб-разного уявлення", потім — якогось нечіткого образу, відношення всередині цього образу, якогось зв'язку, але ще не відомого, не виявленого. Нарешті первісний факт постає як подія, що містить у собі і предмет, і його внутрішні зв'язки, і напрям розвитку цієї події. Всі ці пункти разом, і насамперед останній, найбільше свідчать про інтуїтивне осягнення первісного факту.

Саму інтуїцію можна охарактеризувати як діяльне, активне уявлення про співвідношення частини й цілого, явища й суті, предмета й фону і т. ін. Не ціле саме собою, не суть, окремо взята, а діалектичний зв'язок цих моментів становить зміст, ядро інтуїції. Вона є ніби відображенням відношення тону і обертонів. Останні включаються в структуру якогось образу, хоч і перебувають на рівні несвідомого. Та й сам факт не може існувати незалежно від його обертону, що становить і зовнішній вияв факту, і його основу. Відшукання основи факту, або відношення факту до його основи, що стає, зрештою, суперечливістю самого факту, і є в процесуальному аспекті інтуїтивним осягненням. Коли факт, виходячи зі своєї основи, відображає сам себе в іншому спорідненому факті (а таким стає основа), вступає в дію механізм фантазії.

На шляху до побудови теорії факти підлягають інтерпретації. Для інтерпретації як своєрідної аналітичної дії (або діяння) дослідника можуть використовуватись різноманітні засоби: а) підведення під абстрактну (віддалену) категорію — здійснюється як результат первісної класифікації подій: чим вищий сутнісний рівень пояснюючої категорії, тим більший інтерпретуючий зміст вона матиме;

б) відтворення події — постає через уявлення необхідних компонентів певної події з метою дати кожному з них і події в цілому достатнє пояснення; при цьому можуть використовуватися такі засоби, як "перенесення", "інтуїтивне передчуття" тощо; в) конкретна категоріальність — полягає у віднесенні певного явища до безпосереднього і найближчого за змістом поняття; при цьому зберігається первісно-інтуїтивна, наочно-симпатійна форма інтерпретації, ще не постає виразна індивідуалізованість події; г) категоріальне упорядкування — постає у спробі побудувати своєрідну систему наукового пояснення через застосування деякої сукупності категорій з метою розкрити сутність явища, що перебуває у процесі становлення, розкрити закономірності цього процесу на достатньому рівні причинного пояснення.

В цілому основою для формування теоретичної свідомості є індивідуальні властивості та здібності індивіда до теоретичного пізнання світу, відтворення сутності та процесуальних характеристик даних явищ у науковому знанні. Проте сам процес формування відповідних здібностей і навичок теоретичного діяння повинен мати організований, цілеспрямований характер. Основними ознаками мотивації теоретичного, наукового відтворення світу в знанні як своєрідної форми діяння індивіда є:

1) мотивація теоретичного творення виявляє себе у прагненні індивіда до цілісного, системного осягнення сутності явищ світу, до побудови універсальної пояснювальної моделі світу, за допомогою якої будь-яке явище можна витлумачити як таке, що існує, розвивається, змінюється, перебуває у фізичному та феноменологічному русі;

2) мотивація теоретичного творення, з одного боку, є природним, загальним для кожного індивіда засобом психологічного зростання його особистості, а з іншого — виявом специфічної здатності індивіда до продуктивного здійснення саме цієї форми діяльності;

3) мотивація теоретичного творення перебуває в онтогенетичному та власне психологічному русі від потягу та спроможності діяння у просторі популярної форми науки: через елементи дилетантизму — до власне наукового способу теоретичної взаємодії з явищами світу;

4) мотивація теоретичного творення формується на основі індивідуалізованого зіставлення власного способу діяння з "ідеалом ученого", що репрезентує "еталонний рівень" продуктивного та ефективного діяння у науці;

5) мотивація теоретичного творення є ознакою "специфікації", "спеціалізації" індивідуального способу діяння людини у світі, коли "теоретична свідомість" стає засобом перетворюючих дій індивіда.

Людина, для якої теоретичне відтворення світу в знанні є не лише формальним засобом діяння у світі і навіть не лише професією, а покликанням, завжди відкрита для нового розуміння, нового досвіду, нового знання, спроможна долати суперечливі ситуації не тільки в професійній сфері, а й у широкому соціальному колі явищ, що взаємодіють, потребують певних впливів. Вона має призначення завжди трішки випереджати час, рівень розуміння світу, властивий певній історичній епосі. Образ цієї людини змальовує Платон у діалозі "Держава": в темній печері люди прикуті до стін, їхні обличчя звернені до однієї стіни, а джерело світла міститься позаду, так що вони не можуть його бачити. Тому вони можуть спостерігати лише за тінями, що відбиваються на стіні, і намагаються пояснити їхній смисл. Але ось одному з них удається звільнитися від пут, він оглядається і бачить сонце. Засліплений, він навпомацки знаходить собі шлях і, затинаючись, розповідає про те, що бачив. Але інші стверджують, що він божевільний. Однак поступово він вчиться споглядати світло, і тепер його мета в тому, щоб знову спуститися до печери, звільнити всіх і вивести їх до світла. Він — філософ, а сонце — то істина науки, яка одна не ховається за тінями та привидами, а прагне осягнути істинне буття. Дивний і водночас величний образ відтворює сутність протистояння людини і світу, сутність їхньої спрямованості один до одного, сутність їх можливих взаємодій і взаємовпливів, де наукове відтворення цієї сутності — джерело істини та засіб наближення до сенсу існування.